Президент України Петро Порошенко, президент Європейської Комісії Жан-Клод Юнкер та президент Європейської Ради Дональд Туск прибули на спільну прес-конференцію після саміту Україна-ЄС у Києві. 13 липня 2017 року. 

© 2017 REUTERS/Валентин Огіренко

9 липня у Брюсселі стартує 20-й саміт Україна–ЄС – щорічний захід, на якому Київ і Європейський Союз демонструють міцні двосторонні відносини. Годі сумніватися, що український президент Петро Порошенко та лідери Європейського Союзу звично виступлять єдиним фронтом.

Та все ж, цей саміт вони, найімовірніше, сприйматимуть як особливий. Наступного року у «родинному» альбомі саміту можуть з'явитися нові обличчя, позаяк на обидві сторони чекають нелегкі вибори – наступного березня відбудуться вибори президента України, а потім, менш ніж за два місяці, вибори до Європарламенту.

За цих обставин зустріч на наступному тижні стане випробуванням прагнення та спроможності ЄС підтримувати по-справжньому демократичну Україну й вимагатиме від лідерів ЄС вийти за звичні рамки та відверто говорити з Києвом. Наразі риторика ЄС була підтримчою: Київ має продовжувати реформи, які політично й економічно наблизять його до ЄС, про що лише тиждень тому сказала Федеріка Моґеріні у Копенгагені. Та коли мова заходить про дотримання прав людини та принципу верховенства права, для ЄС набагато простіше перейматися порушеннями на охоплених конфліктом територіях східної України та в окупованому Росією Криму, ніж критикувати українську владу за порушення прав людини в решті реґіонів країни.

Без сумніву, російське військове вторгнення на Донбас і окупація Криму виснажують Україну. Попри це, країна здійснила значний поступ у трансформації деяких політичних інститутів і практик. Однак, за останні два роки, Україна дещо відступила назад у питанні свободи преси та незалежних асоціацій і мало що зробила, аби запобігти зростанню насильства на ґрунті ненависті. Ці процеси не викликали стурбованості або протесту з боку ЄС. Проте такий відступ у політиці уряду може поглибитися, якщо на виборах наступного року він обере тактику націоналістичної доцільності. ЄС має серйозно реагувати на ці тривожні події.

Жан-Клод Юнкеру та Дональду Туску слід звернути особливу увагу Петра Порошенка на такі три моменти.

По-перше, не повинно бути жодних обмежень свободи преси в Україні.

Український уряд намагається обґрунтувати впроваджені обмеження необхідністю протистояти антиукраїнській пропаґанді та російській військовій аґресії на сході України. ЄС має дати чітко зрозуміти, що це не є прийнятною причиною для обмеження свободи слова та залякування журналістів. Принаймні двоє журналістів перебувають у в'язниці за звинуваченнями у державній зраді за критику політики уряду на сході України.

Кількох іноземних журналістів, переважно громадян Росії, було або вислано з України, або ж заборонено їм в’їзд у країну. У більшості випадків годі змиритися з тим, як російські медії висвітлюють події в Україні. Та вигнання журналістів за антиукраїнське висвітлення подій не має бути для Києва пріоритетним засобом у боротьбі з потужною російською пропаґандистською машиною. Протиставити інформаційним вкидам факти і прозорість – ось що допоможе Києву залишатися відданим своїм засадам і уникнути тих методів, що ними послуговується Кремль.

Саме тому захист свободи слова та роботи журналістів має бути пріоритетним напрямком. Однак, убивці Олеся Бузини та Павла Шеремета, українських журналістів, убитих у 2015 та 2016 роках, і далі лишаються на волі, попри численні публічні обіцянки Порошенка притягнути вбивць Шеремета до відповідальності.

По-друге, ЄС має бути по-справжньому стурбованим спробами влади обмежити діяльність незалежних контрольних органів.

Коли у березні 2017 року Президент Порошенко підписав закон, відповідно до якого антикорупційні активісти і журналісти під загрозою ув’язнення мають оприлюднювати свої особисті статки (нав’язлива  та непотрібна вимога, яка значною мірою стримуватиме будь-яку антикорупційну діяльність у країні) міжнародні партнери України справедливо виступили проти цієї ініціативи та заявили Порошенку, що ця ідея є жахливою. Минуло понад рік і закон, попри обіцянки Президента скасувати його, набув юридичної сили у повному обсязі.

Вкрай неприємним є і те, що згідно з двома пропозиціями, внесеними президентом на розгляд парламенту, на всі неприбуткові організації буде накладено нові зобов’язання щодо публічної звітності. Ці пропозиції разюче не відповідають засадам, які Україна визнала під час вступу до Ради Європи, та ставлять під загрозу безпеку й дієздатність українських громадських організацій. Офіційні особи Європейського Союзу часто висловлюють свою підтримку громадянському суспільству в Україні. Тепер вони мають нагадати українській владі, що придушення незалежних груп непотрібними та обтяжливими заходами – це не ті дії, які наблизять Україну до Європи.

І наостанок, лідери Європейського Союзу повинні засудити пасивність української влади щодо зростання кількості нападів із боку схильних до насильства радикальних угруповань.

23 червня група ультранаціоналістів напала на табір ромів під Львовом. Під час нападу одну людину вбили та кількох поранили, зокрема одну дитину. Це вже шостий антиромський напад за останні місяці. 8 березня, у Міжнародний жіночий день, представники радикальних організацій вчинили напади на учасників і учасниць Маршу за права жінок у Києві та в інших містах України. 10 травня представники радикальних  угруповань, погрожуючи насильством, зірвали дискусію про права ЛҐБТІ, яку було зорганізовано Amnesty International. Українська влада рідко розслідує такі напади, а поліція, найчастіше, стоїть осторонь і нічого не робить, хоча ЄС забезпечив її необхідними для таких ситуацій ресурсами та вишколом.

Україна переживає поворотний момент. Якщо ЄС справді хоче бачити в Україні надійного партнера, якому можна довіряти, то Європейському Союзу  варто послідовно заохочувати Президента Порошенка, аби він сприяв повноцінним демократичним реформам, а не виявляв байдужість до насильства радикалів в ім'я політичної доцільності. ЄС не може стверджувати, що насправді переймається майбутнім України, якщо закриває очі на те, як українська влада легковажить засадничими європейськими цінностями.