Завантажити повний звіт →

---

Резюме

Історія штурму Росією Маріуполя – це історія, сповнена жаху.

24 лютого 2022 року – у день, коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну – російські військові та пов’язані з Росією сили атакували українські збройні сили, які захищали процвітаюче місто на південному сході України. Місто металургійних заводів та торгівельного порту, музичних та мистецьких фестивалів, та культового драматичного театру. Російські війська взяли Маріуполь в облогу, і протягом восьми тижнів сотні тисяч мешканців міста бачили лише спустошення і смерть. Мешканці міста ховалися в підвалах, перебуваючи в страху перед авіаударами, безперервними обстрілами та бойовими діями між арміями. Станом на середину квітня, коли російські війська майже повністю контролювали місто, тисячі цивільних були вбиті, а тисячі будівель, включаючи багатоповерхові будинки, лікарні та школи, були пошкоджені або лежали в руїнах. Приблизно 400 тисяч жителів покинули місто до середини травня, але ті, хто залишився, місяцями існували без доступу до основних послуг, включаючи електрику, водопостачання та медичне обслуговування.

Ця доповідь заснована на майже дворічному дослідженні, проведеному Human Rights Watch і Truth Hounds, провідною українською правозахисною організацією, а також на 3D-реконструкціях і візуальному та просторовому аналізі SITU Research. Ми опитали понад 240 осіб, переважно маріупольців, переглянули й проаналізували десятки супутникових знімків і понад 850 фото і відео. Доповідь містить посилання на документи, які підтверджують викладені факти, та доповнює нашу онлайн-статтю «Під завалами: документування втрат у Маріуполі – українському місті, яке потрапило в облогу та було зруйноване».

У доповіді описується відсутність у цивільних осіб доступу до критичної інфраструктури, а також труднощі та ризики, які постали перед ними коли вони ховались у підвалах під час російського штурму міста. У ній також описані неодноразові, здебільшого безуспішні спроби української влади та волонтерів, Організації Об’єднаних Націй (ООН) і Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ) організувати офіційну евакуацію з Маріуполя та доставку гуманітарної допомоги в місто, всупереч незгоді Росії. Наша комплексна оцінка пошкоджень будівель показала, що станом на середину травня 2022 року були пошкоджені 93 відсотки з 477 багатоповерхових будинків у Центральному районі – самому серці міста. Пошкоджень зазнали усі 19 лікарень у всьому місті, а також 86 із 89 навчальних закладів, які ми ідентифікували у всьому Маріуполі.

Ми детально задокументували 14 інцидентів, які охоплюють 18 локацій, багато з яких стосуються очевидно незаконних російських обстрілів, включаючи атаки на дві лікарні, відомий міський драматичний театр, продовольчий склад, пункт роздачі допомоги, супермаркет і житлові будинки, які слугували укриттями. У кожному з цих інцидентів ми не знайшли жодних доказів присутності українських військових у поцілених будівлях або поблизу них. Це означає, що ці атаки могла бути невибірковими, що є порушенням законів війни. В окремих випадках ми виявили обмежену військову присутність, що, ймовірно, робить атаку непропорційною – це також є порушенням законів війни.

Наше дослідження показало, що під час російської облоги міста та в наступні місяці загинули тисячі цивільних осіб. Проте повна кількість тих, хто загинув або був поранений внаслідок бойових дій, або тих, хто вважається зниклим безвісти, може залишитись невідомою. Наша оцінка супутникових знімків, аналіз фотографій і відео головних кладовищ міста, на яких видно значне збільшення кількості могил, показує, що в період з березня 2022 року до лютого 2023 року в Маріуполі було поховано понад 10 000 людей, з яких, за нашими оцінками, щонайменше 8 000, ймовірно, загинули внаслідок війни – або безпосередньо через  атаки, або через відсутність медичної допомоги чи чистої води.

Ці розрахунки засновані на аналізі могил на чотирьох головних кладовищах міста та на кладовищі села Мангуш, що розташоване неподалік. Скоріше за все вони охоплюють лише невелику частку від реальної кількості померлих. Багато могил, ймовірно, містили кілька тіл;  частина тіл могла залишились під завалами або була вивезена під час знесення будівель. Деякі з похованих у тимчасових могилах, можливо, ніколи не були перенесені на більші кладовища, а інші або померли, або були поховані за межами Маріуполя. Ми також не змогли визначити, чи були поховані в місті цивільними особами чи військовими, а також скільки людей загинуло внаслідок незаконних атак.

За кожною могилою стоїть перерване життя, обірвана історія та, у багатьох випадках, сім’я, яка так і не змогла належним чином оплакати чи поховати свою рідну людину. Родичі зниклих без вісти розміщують інформацію та запити на різних онлайн-платформах; багато хто досі чекає інформації про їхню долю. Тисячі інших осіб були поранені під час облоги, і у деяких з них рани залишилися назавжди.

Майже за два роки після того, як російські війська захопили та окупували Маріуполь, фізичне обличчя міста кардинально змінилося. Пошкоджені багатоповерхівки були знесені разом із незліченною кількістю безцінних особистих речей. Окупаційні сили почали процес будівництва нових, що є частиною планів Росії до 2025 року завершити реконструкцію міста та продовжити його розбудову до 2035 року, якщо Росія до того часу буде тримати його в окупації. Зусилля з розчищення сміття та знесення небезпечних споруд пов’язані із зобов’язаннями окупаційних сил щодо забезпечення безпеки населення. Однак, не створивши умов, які б дозволили незалежним чином розслідувати порушення  прав людини та оглянути пошкоджені будівлі перед знесенням слідчим, судово-медичним експертам і представникам органів правосуддя, Росія фактично стерла речові докази на сотнях потенційних місць злочинів у всьому місті. Через це цифрова оцінка збитків, 3D-моделювання та інші документі в цьому та інших подібних проєктах є ще більш необхідними.

Щоб визначити російських командирів і військові підрозділи, які могли бути відповідальними за порушення законів війни в Маріуполі, що можуть бути кваліфіковано як воєнні злочини, ми провели широкий огляд і аналіз російських публікацій у соціальних мережах, некрологів російського персоналу, заяв російського уряду та військових, а також фотографій та відео, що були опубліковані або показують конкретні підрозділи, присутні в Маріуполі. Ми ідентифікували загалом 17 російських і пов’язаних з Росією військових підрозділів і підрозділів Національної гвардії Росії, які діяли в місті в березні та квітні 2022 року. Ми також дійшли висновку, що відповідальність за воєнні злочини в Маріуполі за відповідальність командування можуть нести такі десять осіб:

• Володимир Путін, президент Російської Федерації, верховний головнокомандувач збройних сил;

• Сергій Шойгу, міністр оборони, другий у військовому командуванні;

• Валерій Герасимов, перший заступник міністра оборони – начальник Генерального штабу збройних сил;

• Сергій Рудськой, перший заступник начальника Генерального штабу збройних сил – начальник Головного оперативного управління Генерального штабу збройних сил;

• Олександр Дворніков, на той час, командувач Південного військового округу;

• Віктор Золотов, головнокомандувач Національної гвардії Російської Федерації;

• Андрій Мордвічев, командувач 8-ю загальновійськової армії;

• Рамзан Кадиров, Голова Чеченської Республіки і Чеченської національної гвардії;

• Адам Делімханов, командувач чеченськими військами в Маріуполі під час штурму міста;

• Денис Пушилін, глава так званої Донецької народної республіки (ДНР) і головнокомандувач збройними формуваннями, організованими при ДНР на момент штурму Маріуполя.

Ці особи та, можливо, інші командири 17 підрозділів, ідентифікованих у Маріуполі, мають бути розслідувані та притягнуті до відповідальності за їхню ймовірну роль у серйозних порушеннях, скоєних під час наступу російських військ. Постраждалим та їхнім родинам мають бути виплачені репарації. Узгоджені міжнародні зусилля щодо правосуддя та притягнення до відповідальності мають вирішальне значення для демонстрації того, що незаконні напади мають наслідки, для запобігання звірствам у майбутньому та для зміцнення принципу, що відповідальності за тяжкі злочини не можна уникнути через ранг чи посаду.

Битва за Маріуполь нині є однією з найбільш руйнівних за всю війну в Україні. Вона залишила після себе пустку незліченних зруйнованих житлових будинків, обгорілих вулиць, каркасів автомобілів і автобусів і пограбованих магазинів та невідому кількість похованих під уламками. Місяцями в місті не було електрики, води, газу та не працювали базові послуги, такі як лікарні та школи. Станом на середину 2022 року під російською окупацією залишалась лише п’ята частина від довоєнного населення міста.

Протягом майже двох років після спустошення Маріуполя та загибелі цивільного населення від важкого озброєння подібних руйнувань зазнали інші менші міста в Україні. Щоб допомогти захистити цивільне населення від збройних конфліктів в Україні та в усьому світі, усі країни повинні приєднатися до міжнародної Декларації про захист цивільних осіб від застосування вибухової зброї в населених районах і дотримуватися її. Вони повинні засуджувати та працювати над припиненням будь-якого використання вибухової зброї широкомасштабної дії у містах, селищах і селах – незалежно від того, де та ким така зброя може використовуватись.

Методологія

Для підготовки цієї доповіді та супровідного веб-сайту Human Rights Watch і Truth Hounds (провідна українська правозахисна організація) опитали 240 осіб. З них 26 – представники міської влади та волонтери Маріуполя, 11 – медичні працівники Маріуполя, 168 – інші мешканці Маріуполя, 7 – представники уряду України, а 28 опитаних мали інший статус, зокрема, це були волонтери, що перебували за межами Маріуполя, співробітники інфраструктурних компаній, що проживали поза межами Маріуполя, представники міжнародних та українських гуманітарних організацій, українські та міжнародні правозахисники та активісти, фахівці з питань російської армії, а також українські та міжнародні журналісти, які писали про Маріуполь.

4 грудня 2023 року ми надіслали російському уряду короткий виклад наших висновків і перелік запитань. На момент написання доповіді ми не отримали відповіді.

Human Rights Watch і Truth Hounds не змогли відвідати Маріуполь через бойові дії та подальшу окупацію міста, що, також, стримувало нас від можливості безпечно провести інтерв’ю особисто, без створення надмірних ризиків для тих, з ким би ми спілкувалися. Натомість ми опитували переселенців особисто або телефоном у період з березня 2022 року до серпня 2023 року.

Майже всі інтерв’ю проводилися українською мовою, деякі – російською та англійською. Дослідники поінформували всіх опитаних про мету та добровільний характер інтерв’ю, а також про подальше використання отриманої інформації. Ми отримали інформовану згоду від усіх опитаних, які розуміли, що не отримають компенсації за свою участь у інтерв’ю. З міркувань безпеки ми приховали імена та іншу інформацію, яка може ідентифікувати деяких осіб, згаданих у доповіді, щоб забезпечити їх анонімність, і дали їм псевдоніми.

Human Rights Watch проаналізувала десятки комерційних супутникових знімків із високою та дуже високою роздільною здатністю, які показують місця, де відбулися атаки, задокументовані в цій доповіді, і пошкодження, завдані іншим частинам міста. Дослідження на основі відкритих джерел, проведені Human Rights Watch, Truth Hounds та SITU Research, також включали аналіз фотографій і відео, які були надані безпосередньо дослідникам або зібрані у соціальних мережах, у тому числі Facebook, Instagram, Telegram, TikTok, X (раніше – Twitter), VK і YouTube. Ми верифікували достовірність цих фотографій та відео, та геолокацію їх зйомки в Маріуполі та визначили період часу, в який вони були зроблені. Загалом у цій доповіді та супровідному веб-сайті використано 850 фотографій і відео, знятих у період з 24 лютого 2022 року до 17 червня 2023 року.

Зіставляючи орієнтири на відеозаписах із супутниковими знімками, фотографіями вулиць або іншим візуальним матеріалом і порівнюючи це зі свідченнями свідків, ми визначили місце, приблизний час і дату конкретних нападів, згаданих у розділі VII. Ми також аналізували зображення на предмет визначення типу зброї, використаної під час деяких із цих нападів і загалом під час штурму міста. Деякі з цих зображень були використані, щоб допомогти нам фотограмметрично реконструювати 3D-моделі семи будинків, що постраждали від нападів, описаних у доповіді. 3D-‑реконструкції демонструють стан цих будівель до та після нападів. 3D-‑реконструкції демонструють стан цих будівель до та після нападів. 3D-реконструкції також були корисним інструментом під час проведення інтерв’ю, оскільки вони дозволяли свідкам описувати або вказувати на дуже конкретні місця під час опису нападу та надавати нам більш конкретну інформацію про те, що вони бачили.

Для оцінки пошкоджень та процесів знесення будівель ми визначили територію площею 14 квадратних кілометрів у центрі міста, де розташована більшість будівель, про які ми отримали детальні розповіді від свідків нападів. Ця територія не пов’язана з жодними конкретними межами районів чи міста, а відмежована основними дорогами на північ і південь від проспекту Миру (див. зображення нижче). Ми обмежили нашу оцінку саме цією територію, щоб детальніше проаналізувати масштаби пошкоджень та знесень будівель принаймні в частині міста.

Щоб визначити шкоду, завдану цивільній інфраструктурі в межах міста Маріуполь, включаючи лікарні, школи та університети, ми проаналізували комерційні супутникові зображення високої та дуже високої роздільної здатності.

Щоб отримати приблизну оцінку мінімальної кількості тіл, які були поховані в Маріуполі та його околицях у період з березня 2022 року до лютого 2023 року, ми визначили кількість поховань на п’яти кладовищах, на яких спостерігалось значне збільшення кількості могил (і окремих могил, і могил траншейного типу), використовуючи комерційні супутникові знімки з дуже високою роздільною здатністю та кадри з дронів.

Щоб визначити російських командирів і військові частини, які можуть нести відповідальність за порушення, задокументовані в цій доповіді, ми переглянули дописи в соціальних мережах російських військових, які перебували у Маріуполі або брали участь у штурмі, некрологи загиблих у Маріуполі російських військових, нагороди російських воєначальників за «службу» в Маріуполі, інші публічні заяви посадових осіб російського уряду та збройних сил, а також повідомлення російських ЗМІ.

I. Застосовні правові стандарти

Російські та пов’язані з Росією сили, які вели військові дії проти українських сил під час наступу на Маріуполь, вчинили численні очевидні порушення міжнародного гуманітарного права або законів війни. Порушення включають навмисні або невибіркові повітряні та наземні атаки на цивільні об'єкти, у тому числі: напад на лікарню, в результаті якого загинули та були поранені численні цивільні особи, явно незаконний напад, що поцілив у частину електроенергетичної інфраструктури, очевидне блокування евакуації цивільного населення та свавільну відмову в наданні гуманітарної допомоги, а також примусове переміщення громадян України до Росії та на окуповану Росією територію.

Воєнні злочини – це серйозні порушення законів війни, вчинені особами зі злочинними намірами. ¹ Відповідальними за воєнні злочини можуть бути визнані ті, хто віддає накази, виконує їх або несе відповідальність командування. ² Держави зобов’язані розслідувати ймовірні воєнні злочини, вчинені їхніми громадянами чи збройними силами або вчинені на їхній території. ³

Злочини проти людяності – це злочини, вчинені представниками державних збройних сил або недержавних збройних груп, які скоюються свідомо в межах широкомасштабного або систематичного нападу проти будь-якого цивільного населення. Відповідні злочини включають вбивство, катування, депортацію або інші нелюдські діяння подібного характеру, що умисно заподіюють сильних страждань чи тяжких тілесних ушкоджень або серйозної шкоди психічному чи фізичному здоров’ю. ⁴

Багато незаконних нападів на цивільні об’єкти Маріуполя можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини, включаючи напад на Маріупольський драматичний театр. Примусова депортація українців до Росії та примусове переміщення на інші території, окуповані Росією, також є воєнним злочином і потенційним злочином проти людства. Також необхідно проводити розслідування імовірних воєнних злочинів у контексті інших атак на цивільні будівлі та критичну інфраструктуру, а також блокування гуманітарної допомоги та евакуації українських цивільних осіб.

Війна між Росією та Україною є міжнародним збройним конфліктом, який регулюється міжнародним гуманітарним договірним правом – насамперед чотирма Женевськими конвенціями 1949 року ⁵ та Першим додатковим протоколом до них 1977 року (Протокол I), ⁶ а також нормами звичаєвого міжнародного гуманітарного права. ⁷ І Росія, і Україна є учасниками Женевських конвенцій 1949 року та Протоколу I.

Закони війни забезпечують захист цивільних осіб та інших некомбатантів від небезпек збройного конфлікту. Вони також стосуються ведення бойових дій – засобів і методів ведення війни – усіма сторонами конфлікту. Ключовим є правило, згідно з яким сторони конфлікту повинні завжди розрізняти комбатантів і цивільних осіб. Цивільні особи ніколи не можуть бути ціллю навмисних нападів. Від сторін конфлікту вимагається вживати всіх можливих запобіжних заходів, щоб звести до мінімуму шкоду цивільним особам і цивільним об’єктам і утримуватися від нападів, які не в змозі розрізнити між комбатантами та цивільними особами, або які можуть завдати непропорційної шкоди цивільному населенню. ⁸

Особи, які вчиняють серйозні порушення законів війни зі злочинним наміром, тобто навмисно чи з необережності, можуть бути притягнуті до відповідальності за воєнні злочини. ⁹ Командири, які знали або повинні були знати про зловживання з боку їхніх сил і не зупинили їх або не покарали винних, можуть бути притягнуті до відповідальності у межах відповідальності командування. ¹⁰

Цивільне населення також перебуває під захистом міжнародного права прав людини, зокрема Міжнародного пакту про громадянські та політичні права ¹¹ та Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. ¹² Руйнування та пошкодження цивільної інфраструктури, включаючи заклади охорони здоров’я, школи та ринки, загрожує реалізації основних прав, таких як право на здоров’я, освіту та достатній рівень життя, включаючи їжу, житло та воду.

Незаконні напади на цивільних осіб та цивільні об'єкти

Двома основними принципами міжнародного гуманітарного права є захищений статус цивільних осіб та об’єктів і принцип розрізнення. ¹³ Вони накладають на сторони конфлікту обов’язок протягом усього конфлікту розрізняти комбатантів і цивільних, і спрямовувати дії лише на перших. Хоча закони війни визнають, що деякі жертви серед цивільного населення є неминучими, сторони конфлікту не можуть спрямовувати свої дії на цивільних осіб і цивільні об’єкти. Вони можуть спрямовувати їх лише проти військових цілей.

Військові цілі – це все, що за своїм характером, розташуванням, призначенням або використанням забезпечує ворожим силам певну військову перевагу в обставинах, що склалися в конкретний момент. ¹⁴ Комбатанти, зброя, боєприпаси та техніка є військовими цілями. Загалом норми забороняють прямі напади на цивільні об’єкти, такі як будинки та квартири, магазини, релігійні споруди, лікарні, школи та культурні пам’ятки, якщо вони не використовуються у військових цілях. ¹⁵ Незважаючи на те, що житловий будинок вважається цивільним об’єктом, наприклад, його використання ворожими солдатами для розміщення або зберігання зброї робить його воєнним об’єктом і на нього можуть спрямовуватись напади протягом усього часу такого використання. Лікарні та інші медичні установи мають спеціальний додатковий захист за законами війни.

Міжнародне гуманітарне право забороняє невибіркові та непропорційні напади. Напади невибіркового характеру – це напади, спрямовані на воєнні об’єкти та цивільних осіб або цивільні об’єкти без розрізнення. Прикладами невибіркових нападів є напади, які не спрямовані на конкретну військову ціль або в яких використовується зброя, яка не може бути спрямована на конкретну військову ціль. ¹⁶

Заборонені напади невибіркового характеру включають бомбардування місцевості з використанням артилерії або інших засобів, які розглядають як єдину військову ціль декілька чітко відокремлених і виразних військових цілей, розташованих у зоні зосередження цивільних осіб і цивільних об’єктів. Військові командири повинні вибирати такі засоби нападу, які можуть бути спрямовані на військові цілі та зводити до мінімуму випадкову шкоду цивільним особам. Якщо зброя, яка використовується, настільки неточна, що її не можна спрямовувати на військові цілі, не створюючи значного ризику для цивільного населення (наприклад ракети «Град»), її не слід застосовувати. Протипіхотні наземні міни та касетні боєприпаси заборонені міжнародними договорами і ніколи не повинні використовуватися, оскільки вони за своєю суттю є невибірковими. ¹⁷

Також заборонені напади, які порушують принцип пропорційності. Напад є непропорційним, якщо він може призведе до випадкових втрат цивільного населення або шкоди цивільним об'єктам, яка була б надмірною відносно конкретної та прямої військової переваги, очікуваної під час нападу. ¹⁸

Збройний конфлікт у населених пунктах

Закони війни не забороняють бойові дії в міських районах, хоча присутність великої кількості цивільних осіб накладає на сторони конфлікту більші зобов’язання вжити заходів для мінімізації шкоди цивільному населенню. Під час військових дій сторони конфлікту повинні постійно дбати, щоб не завдавати шкоди цивільному населенню та «вживати всіх можливих запобіжних заходів», щоб уникнути або звести до мінімуму випадкові втрати життя серед цивільного населення та пошкодження цивільних об’єктів. Ці запобіжні заходи включають виконання всіх можливих дій для того, щоб переконатися, що об’єктами нападу є воєнні об’єкти, а не цивільні особи чи цивільні об’єкти, а також відповідне «ефективне завчасне попередження» про напади, коли це дозволяють зробити обставини. ¹⁹

Сторони конфлікту також повинні вживати всіх можливих заходів для мінімізації ризику для цивільних осіб, що знаходяться під їх контролем. Сили, розгорнуті в населених районах, повинні уникати розміщення воєнних об'єктів поблизу густонаселених районів і намагатися вивести цивільних осіб з місць проведення військових дій. ²⁰ Сторонам конфлікту заборонено використовувати цивільних осіб для прикриття воєнних об’єктів або дій від нападу. ²¹

Сторона, що здійснює напад, не звільняється від свого обов’язку враховувати ризик для цивільних осіб лише тому, що вона вважає сторону, що обороняється, відповідальною за розміщення законних воєнних цілей у населених пунктах або поблизу них.

Положення щодо використання вибухової зброї в населених пунктах

Використання вибухової зброї в населених пунктах становить одну з найбільших загроз для цивільного населення в сучасних збройних конфліктах. ²² Хоча спеціальної заборони на використання вибухової зброї в населених пунктах не існує, використання цієї зброї в таких районах посилює ризик незаконних невибіркових і непропорційних нападів. Вибухова зброя включає низку звичайних видів зброї, що скидається з повітря, та наземної зброї, включаючи певні авіаційні бомби, касетні боєприпаси, ракети, некеровані реактивні снаряди, багатоствольні ракетні установки, великокаліберну артилерію та мінометні снаряди. Вони можуть доставляти одночасно декілька боєприпасів, які вражають велику територію, мають значний радіус ураження, уламки від яких розлітаються на велику відстань, та які за своєю природою є неточними.

Така зброя вбиває та завдає поранень цивільним особам під час нападів: або безпосередньо внаслідок вибуху боєприпасу та його фрагментації, або опосередковано, в результаті пожеж, падіння уламків або руйнування будівель. Вона також має довгострокові або «ревербераційні» наслідки, включаючи серйозні психологічні травми. Ця зброя завдає шкоди цивільним будівлям, зокрема будинкам і підприємствам, а також цивільній інфраструктурі, такій як електростанції, заклади охорони здоров’я та освіти, системи водопостачання та каналізації, що, своєю чергою, обмежує доступ до базових послуг, таких як охорона здоров’я та освіта, призводячи до порушень прав людини. Ця зброя шкодить навколишньому середовищу та змушує цілі громади залишати місця проживання.

Декілька типів зброї та систем доставки зброї (як заводського виготовлення, так і саморобних) за своєю суттю важко використовувати в населених пунктах без істотного ризику невибіркової атаки. Таке озброєння, як міномети, артилерія, реактивні снаряди типу «Град» при стрільбі некерованими боєприпасами є принципово неточними системами. У деяких випадках збройні сили можуть компенсувати це, спостерігаючи за ударами та вносячи коригування, але початкові удари та відносно велика територія, яку ця зброя може вразити незалежно від коригувань, роблять її непридатною для використання в населених пунктах.

Станом на грудень 2023 року 83 країни прийняли Декларацію про захист цивільних осіб від застосування вибухової зброї в населених районах, спрямовану на забезпечення захисту цивільного населення від використання вибухової зброї в населених пунктах. ²³ Декларація закликає дотримуватись законів війни, але також зобов’язує її підписантів прийняти політики та застосовувати практики спрямовані на обмеження або утримання від використання вибухової зброї в населених пунктах, коли можна передбачити заподіяння шкоди цивільним особам або цивільним об’єктам, у тому числі врахування прямого та непрямого впливу під час планування та здійснення атак, а також шляхом надання допомоги постраждалим. Хоча декларація не є юридично обов’язковою, країни, які її підтримують, зобов’язуються вживати заходів для покращення захисту цивільного населення від вибухової зброї, що виходить за межі чинного законодавства.

Атаки на критичну інфраструктуру

Блокади, спрямовані на ворожі сили та з метою захоплення території, контрольованої супротивником, дозволені за законами війни та є законною військовою ціллю. Однак тактика облоги не може включати знищення, вилучення або приведення в непридатність об’єктів, необхідних для виживання цивільного населення. Навмисне застосування такої тактики з метою викликати голод серед цивільних осіб або змусити їх залишити місто є порушенням законів війни. ²⁴ Це також може вважатися нелюдським поводженням з цивільним населенням – злочином проти людяності. ²⁵ Тактика, яка свавільно позбавляє цивільних осіб доступу до засобів, необхідних для їхнього добробуту, таких як вода, їжа та ліки, також є забороненою.

Деякі критично важливі об’єкти інфраструктури, такі як електростанції, інфраструктура водопостачання, водовідведення та телекомунікаційні об’єкти, вважаються об’єктами подвійного призначення, які зазвичай можуть використовуватись як з цивільною, так і з військовою метою. ²⁶ Об’єкт подвійного призначення є законною військовою ціллю, якщо він використовується таким чином, що робить «ефективний внесок у військові дії», а його часткове або повне знищення, захоплення або нейтралізація за наявних обставин забезпечує «явну військову перевагу». Однак напад на об’єкт подвійного призначення, який є законною військовою ціллю, повинен враховувати принцип пропорційності. ²⁷ Це означає, що сторона, яка здійснює атаку, повинна постійно зважувати ризики для цивільного населення від результатів будь-якого подібного нападу – тобто, переконуватися, що надзвичайна значущість цих об’єктів для цивільного населення та очікуваний ефект від їх знищення не переважають очікуваної військової вигоди.

Сторона, що атакує, також повинна оцінити, чи таку саму військову перевагу може забезпечити напад на інші військові об’єкти, що завдаватиме меншої шкоди цивільним особам та об’єктам.

Напади на лікарні

Лікарні, клініки, медичні центри та подібні об’єкти (як цивільні, так і військові) вважаються медичними установами, які мають особливий захист за законами війни. У той час як інші ймовірно цивільні споруди стають військовими цілями, якщо вони використовуються з військовою метою, лікарні втрачають захист від нападу лише в тому випадку, якщо вони використовуються поза їх гуманітарною функцією, тобто для вчинення «дій, що завдають шкоди ворогу». ²⁸

Декілька видів дій не є «діями, що завдають шкоди ворогу»: наприклад, присутність озброєної охорони або виявлення стрілецької зброї у поранених у лікарні. Навіть якщо збройні сили використовують медичні установи для зберігання зброї чи укриття боєздатних комбатантів, сторона, що здійснює напад, повинна спершу попередити про припинення неправомірного використання, встановивши розумний ліміт часу для такого припинення, і атакувати лише після того, як таке попередження залишилося без уваги. ²⁹

Відповідно до законів війни, лікарям, медсестрам та іншому медичному персоналу має бути дозволено виконувати свої функції та бути захищеними за будь-яких обставин. Вони втрачають свій захист лише якщо вчиняють, поза межами своєї гуманітарної функції, дії, що завдають шкоди ворогу. ³⁰

У травні 2016 року Рада Безпеки ООН у резолюції 2286 одноголосно висловила глибоке занепокоєння через збільшення кількості нападів і загроз проти медичних установ і персоналу і закликала країни в усьому світі вжити заходів для запобігання нападам у майбутньому. Резолюція також рішуче засудила те, що у ній було названо «панівною безкарністю за порушення та зловживання, вчинені проти медичного та гуманітарного персоналу, який виконує виключно медичні обов’язки, їхніх транспортних засобів та обладнання, а також госпіталів та інших медичних закладів у збройному конфлікті». У резолюції було підкреслено, що така безкарність може, своєю чергою, сприяти «повторенню цих дій». ³¹

Резолюція настійно закликала держави «провести незалежні повні, оперативні, неупереджені та ефективні розслідування в межах своєї юрисдикції [відповідних] порушень міжнародного гуманітарного права… і, де це є доречним, вжити заходів проти винних відповідно до національного та міжнародного права з метою посилення превентивних дій, забезпечення відповідальності та розгляду скарг постраждалих». ³²

Евакуація та доставка гуманітарної допомоги

Закони війни не забороняють наземну облогу ворожих сил, якщо така облога не завдає непропорційної шкоди цивільному населенню. Вони вимагають від сторін конфлікту сприяти евакуації цивільних осіб, які хочуть покинути зони конфлікту, а не свавільно перешкоджати їм це зробити. Незалежно від того, чи сторони створюють гуманітарні коридори, вони залишаються відповідальними за вжиття всіх можливих запобіжних заходів для мінімізації шкоди цивільному населенню від наслідків атак. Сторони повинні надавати доступ нейтральним гуманітарним організаціям для підтримки цивільних осіб, які перебувають у групах ризику, яким може знадобитися допомога для виїзду, включаючи людей з травмами, хронічними або важкими захворюваннями, людей з інвалідністю, людей похилого віку, вагітних жінок і породіль, а також дітей.

Міжнародне гуманітарне право вимагає від сторін конфліктів не відмовляти в наданні дозволів на проведення гуманітарних операцій на довільних засадах, дозволяти та сприяти наданню швидкої і безперешкодної неупередженої допомоги цивільним особам, які її потребують. Вони можуть вживати заходів для перевірки вмісту і поставок гуманітарної допомоги, наприклад, щоб гарантувати, що ці поставки не містять зброї. Проте навмисне перешкоджання постачанню допомоги заборонено. Законні військові обмеження допомоги не можуть мати непропорційного впливу на цивільне населення. ³³

Примусове переміщення цивільних осіб

За законами війни сторонам міжнародного збройного конфлікту забороняється повне або часткове насильницьке переміщення всередині країни або депортація за межі країни цивільного населення окупованої території. Недотримання цієї заборони є серйозним порушенням Женевських конвенцій і переслідується як воєнний злочин і злочин проти людяності. ³⁴ Положення Четвертої Женевської конвенції та Протоколу I, які забороняють індивідуальне або масове примусове переміщення, чітко свідчать про те, що ця заборона діє незалежно від мотиву. ³⁵

Щоб вважати депортацію або переміщення цивільних осіб злочином, таке переміщення має бути «примусовим». Згода на переміщення має бути добровільною та справжньою, а не надаватись під примусом. Як чітко зазначив Міжнародний кримінальний трибунал для колишньої Югославії (МТКЮ), відсутність справжнього вибору, що робить переміщення незаконним і примусовим, може включати психологічний тиск, спричинений «страхом перед насильством, примусом, затриманням, психологічним гнобленням або зловживанням владою… або використання примусового середовища». ³⁶ Таким чином, переміщення не є добровільним, якщо цивільні особи погоджуються або прагнуть бути переміщеними як єдиний спосіб уникнути ризику насильства, що може настати якщо вони відмовляться від переміщення. Крім того, переміщення цивільних осіб не є виправданим або законним з гуманітарних міркувань, якщо гуманітарна криза, що спричинила переміщення, сама по собі є результатом незаконної діяльності тих, хто здійснює переміщення. ³⁷

Сторони конфлікту можуть тимчасово переміщати чи евакуювати цивільних осіб, щоб захистити їх від наслідків нападу, або якщо такого переміщення вимагають міркування цивільної безпеки чи надзвичайні військові причини. Протокол I встановлює, що сторони конфлікту, «наскільки це можливо», мають вживати необхідних запобіжних заходів для захисту цивільних осіб і цивільних об’єктів, які знаходяться під їхнім контролем, від небезпек, що виникають у результаті військових операцій, включаючи прагнення вивести цивільних осіб і цивільні об’єкти, які знаходяться під їх контролем, із районів, розміщених поблизу воєнних об'єктів. ³⁸ Переміщені чи евакуйовані особи мають бути повернуті до своїх домівок, щойно військові дії у відповідній зоні припиняться. ³⁹

II. Захоплення Маріуполя

Коли 24 лютого 2022 року Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, українські сили в місті Маріуполь, що розташований на північному узбережжі Азовського моря на південному сході України, були атаковані одними з перших.

У Маріуполі знаходяться два найбільших в Україні металургійних заводи: Маріупольський металургійний комбінат (ММК) імені Ілліча та металургійний комбінат «Азовсталь». Захоплення Маріуполя та районів на захід від міста дозволило б Росії контролювати сухопутний коридор між Кримським півостровом приблизно за 200 кілометрів на захід, окупованим Росією з 2014 року, та Донбасом. До Донбаського регіону входять території самопроголошених, підтримуваних Росією «ДНР» і більша частина «Луганської народної республіки» (ЛНР). ⁴⁰

Збройні сили так званих «ДНР» і «ЛНР», які діють на цих територіях з 2014 року, були офіційно інтегровані в російську армію в 2022 році. Захоплення Маріуполя також означало б контроль над приблизно 80 відсотками українського узбережжя Азовського моря та відповідних торгівельних шляхів: порт міста був найбільшим в регіоні Азовського моря та ключовим експортним центром для української сталі, вугілля та кукурудзи. ⁴¹

До лютого 2022 року в місті проживало близько 540 тис. осіб. ⁴² Колишні мешканці та гості звертали увагу на яскраво виражений український характер Маріуполя, його мультикультурну, багатоконфесійну та багатомовну ідентичність, а також його нещодавнє перетворення на сучасний культурний центр з новою системою громадського транспорту, мистецькими подіями, такими як Gogol Fest, і його популярністю як місця літнього морського відпочинку. ⁴³

Маріуполь поділяється на чотири адміністративні райони: Центральний район, який часто називають центром міста – тут знаходиться Донецький обласний академічний драматичний театр; Кальміуський район у північно-східній частині міста, яку часто називають «заводським районом», оскільки тут розташований ММК ім. Ілліча; Лівобережний район або «Лівий берег» у східній частині міста, в якому розташований металургійний комбінат «Азовсталь» і який відділений від решти міста річкою Кальміус; Приморський район або «порт» у південно-західній частині міста. ⁴⁴

Хронологія нападу російських військ і захоплення Маріуполя, що наводиться нижче, базується на інтерв’ю з десятками свідків, повідомленнях Інституту вивчення війни (ISW) – аналітичного центру, розташованого в США, і повідомленнях урядів України, Росії та США.

III. Обмеження доступу цивільних осіб до критичної інфраструктури

Оскільки наступ Росії на Маріуполь посилювався, станом на 2 березня все місто втратило доступ до електроенергії, води та каналізації. ⁴⁵ Тоді як десятки тисяч людей виїхали з Маріуполя протягом перших кількох днів штурму, у місті залишалося щонайменше 450 тис. мешканців. Коли російські сили оточили місто, цивільні особи протягом семи тижнів перебували в пастці в жахливих умовах: ховалися в підвалах житлових будинків та інших укриттях без доступу до водопроводу, електрики, газу, опалення, телекомунікацій чи інформації про те, що відбувається навколо них у місті та загалом у конфлікті. Приблизно 150 тис. людей, які залишилися в Маріуполі до травня, лише поступово відновили доступ до цих послуг у другій половині 2022 року.

Бойові дії суттєво пошкодили міську електричну інфраструктуру, що, своєю чергою, вивело з ладу телекомунікаційну мережу міста, а також водонасосні станції, без яких водопостачання не могло працювати. Відсутність води вивела з ладу систему теплопостачання міста в період мінусових температур. У другій половині дня 1 березня близько половини електромереж міста, в тому числі частина Центрального району та весь північно-східний Кальміуський район були відключені від електрики, найімовірніше, через значні пошкодження ліній електропередач та опор. До полудня 2 березня водопостачання припинилось в усьому місті через зникнення електроенергії на ключовій фільтрувальній станції, яка перекачувала воду з водосховища в місто. Пізніше того ж дня російські війська могли навмисно обстріляти частину трансформаторної станції Азовська-220, яка живила підстанції в Центральному та Кальміуському районах. Це призвело до відключення електроенергії в тих небагатьох районах, де вона ще була.

Щоб допомогти людям впоратися з наслідками, волонтери та працівники міської ради приносили їжу та дизельне паливо для генераторів в укриття та лікарні, ⁴⁶ а також розвозили воду до пунктів видачі в усьому місті, зазнаючи атак, які пошкодили деякі з їхніх вантажівок. Мешканці були змушені виходити зі своїх укриттів, щоб чекати в черзі біля свердловин і вантажівок для роздачі води або готувати їжу на відкритому вогні, наражаючись на небезпеку обстрілів і артилерійського вогню. Інші були змушені пити, умиватися та мити посуд дощовою водою або талим снігом.

Людям, які потребували медичної допомоги – пораненим під час бойових дій, тим, хто захворів через брудну воду, сильний холод та тим, хто не мав ліків від наявних захворювань – було важко дістатися до лікарень, зважаючи на небезпечні умови у всьому місті.

У результаті бойових дій усі 19 лікарняних комплексів міста були пошкоджені, що ще більше перешкоджало наданню медичної допомоги населенню та, ймовірно, сприяло стражданню і смерті не лише під час, а й після битви за місто. ⁴⁷ Також було пошкоджено щонайменше п'ять пожежних станцій міста, що, ймовірно, перешкоджало роботі рятувальників.

Згідно з міжнародним гуманітарним правом, електроенергія, вода, телекомунікації, охорона здоров’я та інфраструктура реагування на надзвичайні ситуації вважаються «критично важливою інфраструктурою» та «об’єктами, необхідними для виживання цивільного населення». ⁴⁸ Принаймні в одному випадку – йдеться про напад на трансформаторну станцію 2 березня – російські війська, схоже, навмисно поцілили у об’єкт енергетичної інфраструктури. Однак у більшості випадків залишається невизначеним, що саме спричинило пошкодження інфраструктури.

Як зазначалося вище, електроенергетична інфраструктура вважається об’єктом подвійного призначення, тобто об’єктом, який може використовуватись як із цивільною, так і з військовою метою. Такий об’єкт може бути законною військовою ціллю, якщо він використовується таким чином, що робить «ефективний внесок у військові дії», а його знищення за обставин, що панують на той момент, забезпечує «явну військову перевагу». Однак такі напади не повинні мати непропорційного впливу на цивільне населення. Російські офіційні особи не відреагували на запитання про визначені цілі їхніх нападів. Напади зі свідомою метою відключення електроенергії для всього населення є непропорційними і порушують міжнародне гуманітарне право.

У подальших розділах аналізується шкода, завдана інфраструктурі постачання електроенергії, водопостачання, каналізації, телекомунікацій, постачання природного газу, охорони здоров’я та реагування на надзвичайні ситуації.

Електрика

Маріуполь живиться від чотирьох трансформаторних підстанцій (ТП). ⁴⁹ Дві основні: Зоря-330 і Мирна‑330, живлять дві менші станції Азовська-220 і Ілліча-110. Усі чотири підстанції передають електроенергію на десятки великих підстанцій, які, своєю чергою, живлять підстанції середнього розміру, які потім живлять електроенергією тисячі малих підстанцій, до яких приєднана кожна житлова та комерційна будівля. Відключення «Зорі-330» чи «Мирної-330» одразу призвело б до порушення електропостачання всього міста. Однак на супутникових знімках ми не знайшли жодних доказів пошкодження будь-якої з цих двох підстанцій, а також станції «Ілліча-110» до 2 березня, коли все місто було знеструмлено. Супутникові знімки показують, що головна будівля «Мирної‑330» була пошкоджена у період між 14 і 19 березня, але не показують пошкодження електричної інфраструктури на станції. На супутникових знімках від 23 березня на земельній ділянці біля «Ілліча-110» видно чорні плями, яких немає на знімках зроблених напередодні. На знімках від 4 квітня не видно пошкоджень головної будівлі трансформаторної станції, але на наступному доступному знімку, зробленому 9 квітня, видно пошкодження даху.

Більшою частиною електроенергетичної інфраструктури міста керувала найбільша приватна електроенергетична компанія України ДТЕК. ⁵⁰  Компанія надала Human Rights Watch реєстр записів, у якому її співробітники реєстрували випадки збою в роботі різних частин мережі в період з 24 лютого до 2 березня, включаючи будь-які відомі причини збоїв.

У період з 25 лютого до 2 березня ДТЕК зафіксовано вісім інцидентів, під час яких 23 з десятків електропідстанцій міста, включно з підстанцією, що живить «Азовсталь», вийшли з ладу групами по дві або більше. ⁵¹ Одночасна несправність підстанцій свідчить про те, що вони вийшли з ладу не внаслідок пошкодження підстанцій, а через пошкодження ліній електропередач або опор, які передають електроенергію від трансформаторної підстанції до груп підстанцій. Під час дев’ятого зафіксованого інциденту приблизно опівдні 2 березня вийшла з ладу одна електропідстанція на території Старокримських фільтрувальних станцій №1 і №2, які перекачують воду з каналу та водосховища в труби, що ведуть до міста (ймовірно, внаслідок аварії ЛЕП, що з’єднує фільтрувальні станції з ТП «Азовська-220»). ⁵²

У двох інцидентах ДТЕК зафіксувала одночасне зникнення електроенергії на ділянках, які живилися від двох і більше підстанцій. Перший стався 25 лютого, коли електроенергію втратили житлові масиви Лівобережного району, які живилися від двох підстанцій. ⁵³ 26 лютого Маріупольська міськрада повідомила, ⁵⁴ що були пошкоджені 188 «підстанцій» – ймовірно, маються на увазі менші підстанції на рівні житлових будинків, що залишило без електрики 41 229 домогосподарств. ⁵⁵

Другий інцидент стався коли житлові масиви Центрального та Приморського районів, що живилися від семи підстанцій ⁵⁶, одночасно залишилися без електрики на декілька годин 28 лютого і знову 2 березня. За даними ДТЕК, ⁵⁷ це сталося тому, що пошкоджені лінії електропередач потребували ремонту. 28 лютого або вранці 1 березня вони були «відновлені шляхом зрізання пошкоджених ділянок і встановлення додаткових розподільних пристроїв», а 2 березня знову були пошкоджені. ⁵⁸ На супутникових знімках від 9 березня видно дві пошкоджені електроопори, розташовані між ТП «Азовська-220» і сімома підстанціями.

Ми також проаналізували інші супутникові знімки, зроблені в період з березня до квітня 2022 року, на яких видно пошкодження низки ліній електропередач і опор у різних частинах міста та на околицях. Двоє жителів розповіли, що в якийсь момент у березні російські війська обстріляли опори електропередач поблизу ринку «Каліфорнія» ⁵⁹ та приблизно за 700 метрів на південь від кінця проспекту Миру. ⁶⁰ На супутникових знімках з 9 березня до 12 травня видно пошкодження 11 підстанцій міста. Виглядає так, що ці пошкодження сталися після 2 березня, коли все місто вже було відключено від електроенергії. Ми не змогли визначити чи були підстанції та лінії навмисно пошкоджені російськими чи українськими силами під час боїв.

З вищезазначених причин, а також через те, що мешканці різних частин міста повідомляли, що вони продовжували отримувати електроенергію до 2 березня, пошкодження міських підстанцій, ймовірно, сталося після 2 березня, коли все місто вже було відключене від електрики.

За даними ДТЕК, о 15:30 2 березня внаслідок обстрілу було пошкоджено один із трансформаторів на станції «Азовська-220». Це призвело до відключення електрики на трьох останніх підстанціях, які вона живила і які постачали електроенергію до житлових масивів Центрального та Кальміуського районів. Станція розташована приблизно за 8 кілометрів на північ від центру міста та далеко від інших будівель. На супутникових знімках від 12 березня видно пошкодження одного з трансформаторів станції, а також, ймовірно, пошкодження комунікаційної вежі за 90 метрів. Інших пошкоджень на об’єкті немає, що свідчить про цілеспрямовану атаку на трансформатор.

Вод опостачання

Через відсутність електроенергії цивільне населення також втратило доступ до водопостачання. ⁶¹ Внаслідок пошкодження електричної мережі 25 лютого зупинилися насоси, які направляли річкову воду з каналу в систему водопостачання Маріуполя, що змусило місто використовувати виключно воду з водосховищ. ⁶²  Атака на енергетичну інфраструктуру 2 березня вивела з ладу насоси, які перекачували воду з водосховища, залишивши все населення міста без доступу до питної води. ⁶³ Волонтери намагалися допомогти жителям впоратися з втратою міського водопостачання, збираючи воду з свердловин і джерел і розвозячи її вантажівками до пунктів видачі у всьому місті. Але це було пов’язано зі значним ризиком, адже волонтери і мешканці зазнавали постійних обстрілів, пересуваючись містом, щоб роздати або забрати воду, і годинами чекати в чергах на пунктах розподілу.

Як зникла вода в кранах

Основним джерелом води для Маріуполя є річка Сіверський Донець. У Миколаївці за 200 кілометрів на північ від Маріуполя вода з річки потрапляє в канал, яким вона тече 50 кілометрів, переважно над землею, до міста Горлівка, що за 130 кілометрів на північ від Маріуполя. Там насосна станція третього підйому ⁶⁴ каналу Сіверський Донець – Донбас перекачує воду щонайменше в три комплекти труб. Ця насосна станція є одним із найважливіших об’єктів інфраструктури на Донбасі та є стратегічно важливою як для України, так і для Росії, оскільки забезпечує водою три мільйони людей у регіоні. ⁶⁵

Водогони, які починаються в Горлівці, декілька кілометрів проходять над землею, а потім під землею до насосної станції першого підйому, ⁶⁶ розташованої за 6 кілометрів від села Василівка та приблизно за 120 кілометрів на північ від Маріуполя. Труби проходять під землею від Василівки до Старокримських фільтрувальних станцій №1 і №2, що приблизно за 10 кілометрів на північ від центру Маріуполя та трохи на південь від Старокримського водосховища. ⁶⁷ За словами керівника «Маріупольводоканалу» (однієї з двох компаній, що постачають воду до міста), фільтрувальна станція фільтрує та перекачує воду з підземних труб і, коли необхідно, зі Старокримського водосховища як резервного джерела води, у труби, які йдуть до Маріуполя (переважно під землею). ⁶⁸

19 лютого частина Василівської насосної станції постраждала від вибуху, який потрапив на камеру. ⁶⁹ Нам не вдалося встановити причину вибуху.

Голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації повідомив, що в той же день Старокримські фільтрувальні станції №1 і №2, що приблизно за 100 кілометрів на південь, переключилися з перекачування води в Маріуполь з каналу на воду з водосховища, маючи на увазі, що 19 лютого через інцидент вода з каналу не потрапила до фільтрувальної станції. ⁷⁰ Комітет ООН з питань водопостачання та санітарії заявив, що після інциденту 90 тисяч людей у Волноваському районі почали отримувати воду з водосховища і що «такі міста, як Маріуполь, так само переходять на воду з водосховища». ⁷¹ Це означає, що вода більше не текла каналом з Василівки до Маріуполя або текла у меншому обсязі. Щоправда, директор Маріупольводоканалу та заступник керуючого справами Маріупольської міської ради повідомили, що вода продовжувала надходити з каналу на Старокримські фільтрувальні станції №1 і №2 до 26 лютого, а після цього станції повинні були перейти на відкачування води з водосховищ через повну втрату води з каналу у попередній день. ⁷²

Втрату води з каналу 25 лютого можна пояснити тим, що, за словами комітету ООН, того дня відбулося «знеструмлення» – термін, що означає втрату електропостачання – стратегічно важливої насосної станції третього підйому. ⁷³ Це означало припинення перекачування води з каналу Сіверський Донець – Донбас. Того дня три мільйони людей, у тому числі всі мешканці Донбасу – жителі підконтрольних «ДНР» територій, а також Маріуполя – втратили доступ до води з каналу. ⁷⁴

За даними реєстру ДТЕК, 2 березня о 12:15 Старокримські фільтрувальні станції №1 і №2 припинили роботу через «відключення» електропідстанції, що живить фільтрувальні станції, ймовірно через пошкодження ЛЕП, що з’єднує їх з ТП «Азовська-220». У комітеті ООН заявили, що 2 березня водопровідна компанія «Вода Донбаса» повідомила, що обстріл близько 13:00 пошкодив «низку ліній електропередач», і це означає, що всі водонасосні станції в Маріуполі, включаючи Старокримські фільтрувальні станції №1 та №2, перестали працювати. ⁷⁵ На супутникових знімках фільтрувальних станцій від 9 березня видно пошкодження покрівлі станції та ґрунту поблизу, але не підстанції комплексу.

Директор «Маріупольводоканалу» зазначив, що близько 1 000 співробітників його підприємства продовжували працювати до 2 березня, коли через зникнення електроенергії в усьому місті припинили працювати всі водяні насоси. ⁷⁶ Він також повідомив, що внаслідок бойових дій після 2 березня було пошкоджено 40 відсотків міських «малих насосних станцій, які постачали воду на верхні поверхи будинків». У травні 2022 року мер Маріуполя Вадим Бойченко заявив, що «всі 22 [насосні станції міста] були зруйновані або затоплені» і що «пошкоджено понад 50 відсотків мережі водопостачання». ⁷⁷

Збір і розподіл води з великими ризиками для волонтерів і мешканців

2 квітня мій чоловік пішов набрати води до свердловини неподалік, але не повернувся. Пізніше сусід розповів мені, що на перехресті був обстріл в час, коли там міг проходити мій чоловік. Я шукала його п'ять днів. Я ніколи більше його не бачила.

— Жінка з Кальміуського району, яка прожила в Маріуполі три місяці, а потім виїхала. ⁷⁸

Після того, як 2 березня у кранах зникла вода, близько 100 співробітників Маріупольводоканалу та волонтери почали збирати воду в інших місцях, таких як джерела та свердловини, і розвозити її до пунктів видачі в лікарнях і великих укриттях, включаючи школи, дитячі садки та підвали. Про це повідомив директор Маріупольводоканалу. ⁷⁹ За його словами, після припинення водопостачання основним джерелом води в місті стала свердловина приблизно в кілометрі на схід від драмтеатру, де його співробітники набирали воду за допомогою дизельних насосів. «Ця свердловина врятувала багато життів», – розповів він. ⁸⁰ Серед інших джерел води – річка Кальчик, ⁸¹ канал поблизу офісу «Маріупольводоканалу» та пожежний гідрант біля драмтеатру. ⁸²

Співробітники Маріупольводоканалу та волонтери розподіляли воду за допомогою восьми цистерн для води, кожна місткістю близько 10 кубічних метрів, а також двох менших вантажівок, що дозволило їм доставляти від 80 до 100 кубічних метрів води на день по всьому місту в перші кілька днів після 2 березня. ⁸³ Воду привозили до Драматичного театру, спорткомплексу «Терра Спорт», ⁸⁴ сусідньої будівлі до кінотеатру «Савона», ⁸⁵ у місце неподалік від офісу Маріупольводоканалу, а також до центрального ринку міста. ⁸⁶ Міська влада ⁸⁷ також намагалася поінформувати мешканців де знайти джерела та криниці, зокрема у Міському саду, біля мечеті на проспекті Нахімова, 41, біля кав’ярні «Чайка» на Лівому березі та в місці біля стадіону «Іллічівець».

Ці зусилля забезпечили доступ до вкрай необхідної води для жителів усього міста. Однак волонтери, які організовували роздачу води, самі резервуари для води та жителі, які сміливо йшли вулицями міста, щоб дістатися до свердловин або пунктів роздачі води та стояли в чергах до шести годин, ризикували потрапити під масивні обстріли, ракети та авіаційні бомби. ⁸⁸

Через високу інтенсивність боїв починаючи з 10 березня вантажівки з водою не могли дістатися до Лівого берега, хоча після цієї дати поліцейські Національної поліції України змогли доставити одну цистерну води до лікарні №4. Також у березні неможливо було доставити воду до інших районів, зокрема до 17-го та 23-го мікрорайонів міста та до всього Кальміуського району.

Офіс «Маріупольводоканалу» зазнав нападів у ніч з 15 на 16 березня і в ніч з 16 на 17 березня. ⁸⁹ Перший заступник мера Маріуполя повідомив, що під час одного з нападів у сусідньому будинку постраждала дівчина приблизно 10 років. ⁹⁰

Через атаку на початку березня біля супермаркету «Шанс» на вул. Латишева, 23, де волонтери міськради роздавали воду та гуманітарну допомогу, загинули три чи чотири людини. Про це повідомив працівник Донецького обласного бюро судово-медичної експертизи, який бачив тіла загиблих. ⁹¹

Як повідомляється, станом на 18 березня обстріли та інші атаки пошкодили або знищили шість з восьми водовозів. ⁹² Одна з цистерн була знищена на проспекті Металургів, інша на вулиці Бахчиванджи, що проходить паралельно проспекту Миру на південь, а третя біля філармонії поблизу драмтеатру. ⁹³

Один чоловік описав напад 15 березня близько 8 години ранку, коли він пішов збирати ґрунтову воду у гаражному кооперативі приблизно за 500 метрів на південь від МК «Азовсталь» на Лівому березі. «Нас було близько 30 осіб, коли сталася атака. Через неї загинуло 20 людей і багато було поранено, у тому числі двоє, які прийшли зі мною з будівлі, де ми ховалися, – розповів він, – українські сили прибули швидко і доправили поранених до лікарні». ⁹⁴

Цей чоловік розповів, що пізніше того ж або наступного дня він бачив тіла приблизно 10 людей у цивільному одязі біля іншого джерела ґрунтових вод, яке, за його словами, було поруч із будівлею хлібокомбінату та адміністративною будівлею територіального центру комплектування. Чоловік сказав, що не знає, як ці люди загинули.

Військова медсестра розповіла, що чула від інших, що біля свердловини у парку Перемоги було «багато трупів». ⁹⁵  Вона також чула, що деякі з поранених, яких вона бачила в укритті під лікарнею №3 з 17 березня до 25 квітня, отримали травми, коли набирали там воду.

Інший чоловік описав те, що він побачив у середині березня біля кафе «Чайка» на Лівому березі:

Біля колодязя я побачив три трупи. Однією з них була дівчина у високих чоботях з хутром назовні. Ще один – чоловік із кульовим пораненням у шию. Усі троє мали поранення в груди і були одягнені в цивільний зимовий одяг. Ми з іншими людьми перенесли їх за сусідню будівлю, і власник дав нам ковдри, щоб накрити їх. Власник не знав, що сталося, але, наскільки я зрозумів, напередодні ввечері в цьому районі точилися бої. ⁹⁶

Ще один чоловік розповів, що вранці 10 березня він вийшов з дому на проспекті Металургів, 117, щоб набрати води з сусідньої річки, коли почався обстріл:

Ми не добігли лише 15 метрів до нашого під’їзду. Мене одразу поранило в праву половину тіла, а брата моєї дружини дуже сильно поранило в спину. Я відвіз його у військовий госпіталь №555, і він помер під час операції. Йому було 52. ⁹⁷

Заступник голови Маріупольської міської ради повідомив, що лікар Андрій Іванович Гнатюк був застрелений 27 березня російськими військами, коли йшов від лікарні №4 за водою до колодязя на північний захід від лікарні, біля місцевого кладовища. ⁹⁸ Представниця управління охорони здоров'я сказала, що в якийсь момент у березні вона почула, що лікар, який працював в Обласній лікарні інтенсивного лікування, ⁹⁹ був убитий, коли він йшов за водою для лікарні до колодязя неподалік, хоча вона не знає, як і хто його вбив. ¹⁰⁰  

Жінка розповіла, що чула, що «багатьох [її] сусідів вбили біля свердловини біля школи №31». ¹⁰¹ Чоловік розповів, що чув, що в якийсь момент між 9 та 11 березня рано вранці біля джерела води на Першій Слобідській вулиці загинуло троє людей. ¹⁰²

Ще один чоловік загинув від фрагмента снаряда, коли йшов до пункту роздачі води біля мечеті в середині березня. ¹⁰³

Один лікар розповів, що чув, що в якийсь момент після 8 березня жінку, яка ховалася в будинку неподалік від нього поблизу кінотеатру «Савона», було вбито під час атаки, коли вона набирала воду. ¹⁰⁴ Чоловік розповів, що 12 березня близько 10 ранку він побачив тіло чоловіка, який, як йому сказали, загинув через мінометний обстріл, коли йшов з вулиці Фонтанна, 44 до річки Кальміус, щоб набрати води. ¹⁰⁵

Жінка розповіла, як один із її сусідів пішов набрати води, а повернувся з травмою спини, що сталася в результаті атаки. ¹⁰⁶ Чоловік сказав, що знає про декількох людей, які вийшли з його будинку на Морському бульварі, 54 і з сусіднього будинку під номером 56, щоб набрати води, але вони не повернулися, хоча він не знає, чому. ¹⁰⁷

Постачання природного газу і опалення

Ночами я плакала від холоду.

— Мешканка Маріуполя, яка три тижні прожила в приміщенні з мінусовою температурою ¹⁰⁸

Мешканці Маріуполя використовували природний газ для приготування їжі та заправки котлів для води, у тому числі для систем опалення. ¹⁰⁹ До 6 березня у всьому місті постачання природного газу було припинено через пошкодження магістрального газопроводу, яким газ постачався у місто та у половину Донецької області. ¹¹⁰ Але тепломережі перестали працювати ще 2 березня: не було електроенергії для перекачування води, вода не надходила до котелень, що працюють на природному газі. Багато мешканців розповідали, як вони страждали від холоду в ті перші тижні за мінусових температур. А коли перестали працювати їхні кухонні плити, їм довелося виходити на вулицю та гріти воду чи готувати гарячу їжу на саморобних вогнищах, наражаючись і на холод, і на обстріли.

Окрім значного пошкодження трубопроводу 6 березня, бойові дії пошкодили 32 міські будівлі, де були розташовані газові котли, які передають нагріту воду по трубопроводах приблизно до 1 900 житлових будинків, а також до громадських будівель і підприємств. ¹¹¹ Він також сказав, що внаслідок бойових дій було пошкоджено приблизно 360 кілометрів із 600 кілометрів міських трубопроводів гарячого водопостачання, у тому числі деякі з 5 відсотків труб, які проходять над землею, і більшість підземних трубопроводів, які були пошкоджені через те, що вода замерзла і розірвала їх зсередини. За його словами, його відомство оцінило вартість ремонту в 5 мільярдів гривень або близько 135 мільйонів доларів США.

Телекомунікації

Я пам’ятаю, як ми підійшли до вежі і побачили, що поруч стоять українські військові з жовтими стрічками на плечах. Ми запитали їх, що відбувається, оскільки у нас не було доступу до Інтернету, і ми були відрізані від решти світу. Ми не розуміли, під контролем України Маріуполь чи ні. Ми навіть не знали чи залишався наш президент в Україні. ¹¹²

— Мешканка Маріуполя, яка пішла на початку березня до старої водонапірної вежі біля драмтеатру після того, як протягом тижня вона не мала доступу до  телефонної мережі

Протягом перших декількох днів російського штурму мешканці Маріуполя майже повністю втратили доступ до мобільних телефонних мереж та Інтернету. Таким чином вони були повністю відрізаними від зовнішнього світу та не мали можливості спілкуватися з близькими чи отримувати доступ до новин, інформації про можливі шляхи евакуації чи пункти видачі гуманітарної допомоги. Протягом усієї облоги відсутність можливості спілкуватися з близькими та отримувати необхідну інформацію посилювала щоденні страхи та тривогу мешканців, які хвилювалися за долю своїх родичів, друзів та колег. Вони використовували сарафанне радіо в пунктах видачі води та гуманітарної допомоги, щоб намагатися передати інформацію друзям і близьким з інших районів, зокрема, щоб повідомити їм, що вони досі живі та де вони перебувають, або, в деяких випадках, щоб сказати, хто помер і де вони були поховані в імпровізованих могилах. Також мешканці ходили вулицями міста з ризиком потрапити під артилерійські обстріли, шукаючи нечисленні місця, де ще час від часу можна було зловити сигнал на телефон.

Маріупольська міська рада вперше опублікувала повідомлення про відключення телефонного зв'язку 28 лютого. ¹¹³ До 24 лютого в Маріуполі було три телекомунікаційні провайдери: Київстар, lifecell і Vodafone. Lifecell повідомив, що станом на 27 лютого його послуги в Маріуполі були «відключені» через руйнування «передавальних станцій» та пошкодження «оптичних кабелів на магістральному та резервному маршрутах». ¹¹⁴

У Київстарі Human Rights Watch повідомили, що відсутність електроенергії в усьому місті на початку березня унеможливила підтримання мобільного зв’язку, за винятком двох місць: у безпосередній близькості від Драматичного театру, звідки продовжував передавати сигнал Vodafone, поки «відповідне обладнання не було знищене через обстріли», а також поблизу семиповерхової головної будівлі Київстар. ¹¹⁵

Деякі мешканці стверджують, що на початку та в середині березня вони мали можливість зловити слабкий телефонний сигнал у деяких місцях, зокрема в Обласній лікарні інтенсивного лікування, ¹¹⁶ біля кінотеатру Савона ¹¹⁷ та біля будівлі «Київстар», що дозволяло зателефонувати або надіслати повідомлення рідним. ¹¹⁸

В офісі Київстар знаходилась центральна базова станція – центральний вузол мобільного зв’язку, який був підключений до 148 базових станцій, які своєю чергою передавали бездротовий сигнал у всьому місті. ¹¹⁹ Головний технічний директор «Київстар» повідомив, що «одна за одною всі ці базові станції вийшли з ладу [на початку березня] через відсутність електроенергії, [а] потім через фізичні пошкодження». ¹²⁰

У Київстарі Human Rights Watch повідомили, що після 1 березня жителі могли підключатися до сигналу Київстар біля офісу компанії, тому що інженери компанії розмістили передавач і антену, що працювала на дизельному генераторі, біля вікна четвертого поверху. ¹²¹ Через брак дизеля після 15 березня його вмикали лише на декілька годин на день. Один із заступників міського голови підтвердив, що міська рада надала Київстар дизельні генератори. ¹²² У компанії заявили, що напад 15 березня пошкодив п'ятий і шостий поверхи будівлі. Потім будівля була значно пошкоджена обстрілом 20 березня, і російські сили протягом короткого часу перебували в будівлі пізніше того ж дня, повідомляє Київстар. ¹²³ На супутникових знімках від 29 березня 2022 року видно пошкодження четвертого, п’ятого та шостого поверхів з південного боку будівлі. На фотографіях, зроблених 19 березня працівниками «Київстар» всередині будівлі, видно пошкодження кабінетів, вікна яких виходять на південну сторону, а на відео, опублікованому 8 лютого 2023 року в соцмережах, видно пошкоджений фасад. ¹²⁴ 21 березня всі співробітники та їхні родини, які перебували в будівлі, залишили її, за винятком двох інженерів, які вийшли з неї 24 березня. ¹²⁵

Лікарні

Human Rights Watch виявила, що в місті було 19 лікарняних комплексів, і всі вони були пошкоджені під час бойових дій. Комплекси лікарні № 1 і лікарні № 4 постраждали найбільше, деякі будівлі були повністю зруйновані. ¹²⁶ Фізичні пошкодження та руйнування, яких лікарні зазнали різною мірою, обмежували їхню здатність надавати життєво-необхідну допомогу. Це загострювало проблеми, з якими стикалися лікарні через обмежені поставки лікарських засобів та інших матеріалів, відсутність електрики та палива для живлення генераторів. Щоб отримати додаткову інформацію про шкоду, завдану лікарням, див. інформацію про пошкодження закладів охорони здоров’я у Розділі VI.

Пожежні станції

У березні та квітні у Маріуполі постраждали щонайменше п'ять пожежних станцій: пожежні частини №№22, 23, 24, 25 і 53, що, ймовірно, обмежило їх здатність реагувати на масштабні обстріли та гасити пожежі у всьому місті. ¹²⁷ Human Rights Watch проаналізувала супутникові знімки, які показали, що станція №22 була пошкоджена у період між 9 і 12 березня (зокрема, вона мала значні пошкодження даху), станція №23 була пошкоджена між 14 і 19 березня, станція №24 була повністю зруйнована між 14 і 19 березня; станція №25 була повністю зруйнована між 30 березня і 3 квітня; і станція №53 була пошкоджена між 11 і 15 квітня. ¹²⁸

Працівник пожежної частини, що здійснював керівництво роботою пожежних бригад в місті в період з 24 лютого до 14 березня, розповів, що він перебував у пожежній частині № 22, яка потрапила під обстріл 10 березня в той час, коли у її підвалі ховалися 287 людей, включаючи рятувальників та їхні родини. За його словами, внаслідок нападу одна людина загинула, дев'ятеро отримали поранення. Він також сказав, що його бригада надавала пріоритет гасінню пожеж у житлових будинках, а не комерційних будівлях, таких як торгівельні центри та офіси, і що його бригада набирала воду з резервуарів у всьому місті, де, за його словами, води завжди було достатньо. ¹²⁹

Truth Hounds поспілкувалися з чоловіком, який зі своєю сім’єю перебрався до будівлі пожежної частини №22 та який описав момент удару по будівлі:

Це було між 9 і 10 ранку 10 березня. Я був на третьому поверсі з сім’єю, коли почув вибух. Снаряд влучив у другий поверх, і ми опинилися на другому поверсі, під завалами. Нас із дружиною врятували через 30 хвилин, а сина – через три години. В обох були важкі травми рук і ніг. Більшість людей, які жили у пожежній частині на той момент, перебували у підвалі й не постраждали. Інші, хто перебував на верхніх поверхах, отримали легкі травми. Загинув мій друг і колега Панков Олексій Сергійович, але його тіло знайшли лише через декілька місяців. ¹³⁰

Міські послуги в Маріуполі з травня 2022 року

Після захоплення міста у квітні 2022 року російським силам знадобилося багато місяців, щоб хоча б частково відновити доступ мешканців, що залишились, до електроенергії, води та базових послуг охорони здоров’я.

За словами співробітниці Маріупольської міської ради, станом на вересень 2022 року жителі міста досі мали обмежений доступ до їжі, води, охорони здоров’я та інших соціальних послуг. ¹³¹ За її словами, у деяких закладах охорони здоров’я медична допомога зводилася до вимірювання тиску та аускультації або прослуховування легень, серця та живота. Один із заступників міського голови розповів, що станом на кінець серпня 2022 року спроби полагодити частину електромережі призвели до пожеж і що станом на середину літа деякі райони отримували електроенергію спорадично, але доступу до природного газу не мав ніхто в місті. ¹³²

На початку травня 2022 року в МНС «ДНР» повідомили, що фільтрувальну станцію в місті запустили вперше після пошкодження підстанції 2 березня, і в результаті водопостачання в Маріуполі буде відновлено 12 або 13 травня. ¹³³ Але перші райони почали отримувати воду лише на початку серпня і лише по декілька годин на добу. ¹³⁴ Навіть після часткового відновлення водопостачання міська влада висловлювала занепокоєння щодо триваючого ризику інфекційних захворювань, які передаються через воду, включаючи холеру, оскільки системи очищення стічних вод і дренажу не були відновлені. ¹³⁵ Крім того, жителі Маріуполя досі використовували неперевірені джерела води, такі як невеликі річки та водойми, які, як було відомо за попередніми тестами, містили бактерії, що викликають холеру. Місто досі не отримувало воду з каналу Сіверський Донець – Донбас, що був пошкоджений наприкінці лютого. ¹³⁶

9 жовтня Мінбуд «ДНР» повідомило, що водопостачання відновили у всіх чотирьох районах міста. ¹³⁷ Директор «Маріупольводоканалу», який виїхав з міста, але продовжував стежити за ситуацією з водою в Маріуполі після його окупації, у грудні 2022 року розповів Human Rights Watch, що, за його оцінками, було відновлено 80% інфраструктури водопостачання та 50% систем очищення стічних вод інфраструктура. ¹³⁸ У березні 2023 року він казав, що, на його думку, майже всю пошкоджену інфраструктуру водопостачання вдалося відремонтувати, але штурм міста повністю знищив чотири очисні споруди, у тому числі дві на Лівому березі (на вул. Азовстальській і в Східному районі) та дві на західній стороні міста: насосну станція №6 біля вул. Зелінського та станцію на вул. Митрополитській. ¹³⁹ Він розповів, що за розрахунками його підприємства, вартість усунення пошкоджень інфраструктури водопостачання у місті становитиме близько 700 мільйонів доларів США. ¹⁴⁰

Станом на лютий 2023 року окупаційні війська значною мірою відремонтували електромережі та мережу постачання природного газу, а також водопровідну інфраструктуру, але регулярні відключення досі відбувалися. ¹⁴¹ Ці відключення спостерігалися і в грудні 2023 року. ¹⁴²

IV. Боротьба за виживання в укриттях

 З 24 лютого до середини квітня 2022 року десятки тисяч маріупольців протягом днів чи тижнів укривались де могли, щоб зменшити ризик загибелі чи поранень від авіаударів, обстрілів та інших атак. Деякі мешканці перебрались до укриттів у лікарнях та інших нежитлових приміщеннях, в окремі з яких міська влада та волонтери доставляли допомогу. Інші залишилися в підвалах власних будинків або перейшли до підвалів інших житлових будинків.

Оскільки можливості доставити їжу в місто вже не було і магазини були закриті, люди виживали за рахунок продуктів, які були у них в квартирах, які роздавали волонтери, або продуктів, які люди з ризиком для життя шукали та приносили до укриттів, щоб поділитися з іншими. За відсутності водопостачання люди зливали воду з радіаторів, збирали дощову воду, талий сніг і, намагаючись уникнути обстрілів, набирали воду з свердловин і колодязів. Без опалення та електрики за температури нижче нуля вони майже весь час проводили під ковдрами. Зважаючи на ризики непередбачуваних атак, вони готували їжу на багатті у дворах і біля під’їздів, намагаючись перебувати якомога ближче до підвалів, куди можна було б сховатись у разі раптового нападу.

Зовнішній світ сприймав підвали як символ опору Маріуполя. ¹⁴³ У самих підвалах цивільні мешканці виживали в найсуворіших умовах: налякані, змерзлі, мокрі, з постійним відчуттям спраги та голоду, в темряві. Невідома кількість людей загинула в підземних укриттях через поранення або відсутність доступу до ліків і лікування.

Укриття у всьому місті

24 лютого Маріупольська міська рада оприлюднила список із 1 033 адрес під назвою «Перелік підвальних та інших підземних приміщень для можливого укриття населення Маріуполя». ¹⁴⁴ Майже всі були в житлових будинках. Багато мешканців залишилися в цих спеціально відведених укриттях, тоді як тисячі інших укривались в десятках переважно нежитлових приміщеннях, розташованих над та під землею.

Міська влада та волонтери мобілізувалися, щоб підтримати мешканців у перші дні російського наступу, зокрема, надавали транспорт, щоб допомогти людям переїхати з Лівого берега та сіл на околицях міста до будинків та укриттів у центрі міста, які в перші дні штурму вважалися відносно безпечнішими. Волонтери випікали тисячі буханців хліба до відключення електрики 2 березня, а також збирали їжу на ринках, щоб привезти до укриттів. Вони також організували збір і розповсюдження води, ковдр, одягу, підгузків, батарейок і ліків, а також дизельного палива для електрогенераторів у лікарнях, координуючи свої дії за допомогою радіозв’язку та сарафанного радіо. ¹⁴⁵

Завдяки цим зусиллям було врятовано тисячі життів, але доставляти допомогу в окремі частини міста, через посилення російських нападів, ставало дедалі складніше. Перед міською владою та волонтерами поставали все більші труднощі під час спілкування між собою, координації та пересування містом. Вже 5 березня такі спроби стали дуже небезпечними, і незабаром у більшій частині міста дістатися укриттів стало неможливо. ¹⁴⁶ Водночас, у деяких випадках сотні людей, підтримуваних волонтерами, тижнями залишались в одному й тому самому укритті. ¹⁴⁷

На основі інтерв’ю зі співробітниками міської ради, волонтерами та мешканцями, а також дописів у Telegram-каналі Маріупольської міської ради ми визначили 27 місць, у тому числі два житлові будинки, які функціонували як укриття і в які міська влада та волонтери привозили допомогу наприкінці лютого та в березні 2022 року. ¹⁴⁸

Сотні, якщо не тисячі підвалів житлових будинків у всьому місті також використовувались як укриття. Люди, що ховалися в них, так само мали знаходити та готувати їжу, шукати питну воду та забезпечувати мінімальну санітарію. Деякі лікарні, де лікували поранених, стали де-факто укриттями, а окремі з них зазнали нападів.

Укриття в нежитлових приміщеннях, які, ймовірно, не отримували жодної підтримки від міської влади та волонтерів, включали великий підвал ¹⁴⁹ під рестораном «Hleb du Soleil» на просп. Миру, 76, будівлю газової компанії за адресою вул. Миколаївська, 16, де перебувало близько 70 осіб, ¹⁵⁰ школу №14, в якій станом на 2 березня на бетонній підлозі спало 300 осіб і де через погану вентиляцію було важко дихати, ¹⁵¹ укриття на близько 30 місць під будівлею Апеляційного суду на просп. Миру, 1, ¹⁵² готель «Європейський» на Приморському бульварі, 9, ¹⁵³ спортивний клуб «Стимул» на вул. Сєченова , 63а ¹⁵⁴ і колишню кондитерську фабрику компанії Roshen.

Атаки на укриття

Як описано далі в розділі VII, багато людей було вбито або поранено під час атак, що пошкодили або зруйнували будівлі, де вони знайшли прихисток. Ми також спілкувалися з шістьма іншими людьми, які були свідками нападів, що влучили у ще п’ять укриттів: укриття на просп. Металургів, 89 ¹⁵⁵ (20 березня), два палаци культури, до яких, як стверджують свідки, привозили допомогу (один на північ від просп. Миру та інший на Лівому березі, які були обстріляні 6 і 25 березня відповідно), ¹⁵⁶ будинок Лівобережної районної адміністрації на просп. Перемоги, 16, обстріляний 25 березня, ¹⁵⁷  міський Палац культури на просп. Металургів, 150, який був обстріляний між 23 та 26 березня. ¹⁵⁸ За словами очевидців під час цих нападів у цих будівлях ніхто не загинув і не постраждав.

Смерті та страждання в укриттях

Багато мешканців описали страх і страждання, які вони відчували тижнями поспіль у міських підвалах та інших укриттях, очікуючи нападів у будь-який момент, перебуваючи в приміщеннях за мінусових температур та маючи слабке освітлення або взагалі не маючи жодного. Люди з хронічними захворюваннями не мали доступу до вкрай необхідних ліків, що означало, що деякі з них померли. Той факт, що вони були повністю відрізані від зовнішнього світу, посилював стрес і травми, які вони переживали вдень і вночі.

Відео, зняте російським відеооператором і завантажене в Telegram 21 квітня 2022 року, зафіксувало гнітючі та тісні умови в одному з підвальних приміщень на проспекті Миру, 5-7. ¹⁵⁹

Деякі укриття були облаштовані в лікарнях, де умови швидко перетворилися з важких на жахливі. Медичному персоналу доводилося імпровізувати, щоб проводити лікування та робити операції в таких умовах.

57-річна вчителька англійської мови розповіла Human Rights Watch про те, як вона та її чоловік перебували в Обласній лікарні інтенсивного лікування після того, як 27 лютого обидва отримали поранення під час обстрілу біля їхнього будинку на Лівому березі. У Тетяни Бурак була зламана рука, а в її чоловіка – травми обличчя, щелепи та ноги, через що він не міг ні їсти, ні говорити. Вони отримували базове лікування в лікарні, але, за її словами, пізніше багато лікарів і медсестер припинили відвідувати лікарню, тому що вони хвилювалися за власні сім’ї, і у них «закінчилися ліки, бинти і все інше».

За її словами, після обстрілу лікарні 13 березня пацієнти перейшли до підвалу, щоб сховатися. Більшість з них були дорослі, що мали поранення від вогнепальної зброї та обстрілів:

У підвалі були сотні людей. Важко зрозуміти, скільки. Підвал був забитий. Були матраци і вентиляція. Але там було лише трохи світла, не було води та туалетів. У лікарні був генератор, тож у нас іноді була електрика.

Вона сказала, що поки вона перебувала в укритті, загинули щонайменше 10 людей, яких вона знала. Вона спостерігала, як виносили їхні тіла. ¹⁶⁰

Human Rights Watch також поспілкувалася з військовою медсестрою, яка 17 березня перебралася до підвалу під лікарнею №3, і розповіла, в яких умовах вона надавала медичну допомогу:

Нас там було близько 60 осіб, у тому числі декілька лікарів і медсестер, які робили операції, навіть ампутації, використовуючи в якості анестетиків все, що було в наявності. Ми рятували життя, але одна дівчина загинула. Я допомагала з перев'язками ран, з уколами. У нас був дизель і генератор. ¹⁶¹ 

Жінка, яка працювала головною інженеркою металургійного комбінату «Азовсталь», розповіла, що її чоловік помер у підвалі їхнього будинку на просп. Перемоги, 27, тому що вони не змогли дістатися до лікарні №4 у Лікувальному провулку, 3 (приблизно за 300 метрів від її будинку), щоб дати йому ліки від захворювання серця:

Чоловікові було 43 роки, він помер у нас у підвалі 1 квітня. У нього перед війною були проблеми з серцем, він приймав ліки. У березні стало ще гірше, але через сильні обстріли ми не змогли дістатися до лікарні №4 – це лише у декількох хвилинах пішки від нас. Я хотіла тим, як виїхала з міста. Я навіть не змогла зареєструвати його смерть. ¹⁶²

Інша жінка розповіла, що в середині березня двоє людей похилого віку померли в підвалі, в якому вона переховувалась на Лівому березі протягом трьох тижнів, тому що в них закінчилися серцеві препарати. ¹⁶³

Чоловік, який перебував у підвалі житлового будинку з принаймні 10 людьми похилого віку, розповів, що ті з них, яким було важко ходити, навіть відмовлялися від їжі, бо не могли рухатись навіть для того, щоб сходити в туалет. ¹⁶⁴

Жінка, яка переїхала зі свого будинку на Лівому березі в підвал свого знайомого в центрі міста, розповіла, що не бачила сонячного світла з 28 лютого до 7 квітня:

Світла не було, тому що ми закрили маленькі вентиляційні отвори, щоб захиститись від уламків і куль. Мене напружувала постійна темрява. Я зробила свічку зі шматка вати та олії. Одного разу я якось прокинулася вночі і скрізь була темрява, я мало не задихнулася. Мені потрібне було світло, щоб дихати та не відчувати стрес, тож я запалила свічку й почала дивитись на полум’я. ¹⁶⁵

Ще одна жінка, яка жила в підвалі на вул. Енгельса, 39 біля драмтеатру з 24 лютого до середини березня також описала, як жила лише при світлі свічки:

Важко зрозуміти, як це жити в темряві, в холоді та сирості. Мій чоловік захворів через переохолодження, а потім підхопив інфекцію. Коли у нас закінчувалися свічки, ми розливали олію на тарілки і робили гніт з вати. Це було наше єдине джерело світла, але було багато кіптяви. Всі рушники були чорні. Лише коли ми вийшли з підвалу, ми побачили, що всі в сажі. ¹⁶⁶

Військова медсестра, яка укривалась у підвалі лікарні №3 з 17 березня приблизно до 25 квітня, розповіла:

Двоє чоловіків регулярно виходили з підвалу і приносили нам їжу. Без них ми б голодували. В укритті ми знайшли стару яму з водою, тож у кожного з нас було близько 100 мілілітрів води тричі на день для пиття, чищення зубів і вмивання. Ми справляли нужду в поліетиленові пакети, які виносили на вулицю, коли це було безпечно. Ми весь час носили один і той же одяг. Було темно й холодно, і наше спільне дихання створювало багато вологи. Все було мокрим. Вночі я накривалася декількома ковдрами, і всі вони були огидно вологі та холодні. ¹⁶⁷

20-річний чоловік описав умови в укритті Приазовського державного технічного університету, куди він прийшов разом із братом після удару по супермаркету біля їхнього дому 4 березня:

Там у кабінетах уже було близько 900 людей, приблизно на рівні двох метрів нижче рівня землі. Люди спали в коридорах. Нам там не було де спати, тому ми з братом спали в холодній кімнаті на вузькому металевому столі, ногами одного поруч з головою іншого. Ми зламали радіатори, щоб злити звідти питну воду». ¹⁶⁸

Жінка спочатку знайшла укриття у Міському палаці культури на просп. Металургів, 150 та у будівлі Лівобережної районної державної адміністрації на просп. Перемоги, 16, на які, за її словами, було скоєно напади 6 та 25 березня відповідно. Потім вона перейшла в укриття лікарні №4, де пробула до 7 квітня:

Ми не виходили з підвалу, тому що навколо постійно були дуже гучні бої. Ми чули танки, артилерію та літаки. У підвалі перебувало 15 дітей і 12 дорослих, переважно чоловіків. Ми робили свічки з олії та тканини. Не могли зарядити телефони. Через два дні у нас закінчилася їжа. У нас також закінчилася вода, тому деякі чоловіки взяли воду з сауни неподалік. Так тривало близько чотирьох днів. Тоді ми пробили труби опалення підвалу і спробували профільтрувати воду тканиною. Ми знайшли мішок ячменю, але не було води, щоб його зварити, тому ми їли його сухим і сирим. Це була наша єдина їжа протягом приблизно одного тижня. Діти були дуже голодні. Вони плакали і в них боліли зуби. ¹⁶⁹

Театральний актор і фотограф Євген Сосновський розповів, що 20 березня російські війська змусили його родину та інших мешканців їхньої багатоповерхівки залишити будинок. Вони не змогли взяти з собою ні їжі, ні речей. Племінниця Сосновського та двоє її малолітніх дітей, які були важко поранені під час попереднього обстрілу, перебували у Євгена та його дружини. «Ми не змогли відійти далеко, – розповідає Сосновський, – бо що Олена [його племінниця] ледве йшла. І всі вулиці тоді були у завалах. Тож ми змогли пройти лише до підвалу сусіднього будинку на Металургів, 89». Незабаром після того як вони прийшли, вони «почули жахливі крики жінки». Її син і чоловік вийшли з підвалу, щоб перевірити свою квартиру, і їх обох застрелили. ¹⁷⁰

«Перша ніч у підвалі була дуже страшною», – розповів Сосновський. Він додав:

Будівлю обстріляли, горіли деякі квартири на верхніх поверхах і ніхто не гасив пожежі… Вогонь почав доходити до підвалу. У нас не було води, щоб зупинити вогонь. Ми не могли вийти на вулицю через сильний обстріл. Тож всю ніч ми намагалися зупинити пожежу як могли, будь-якими засобами які ми мали. У мене були опіки на обличчі і всюди по тілу від крапель палаючого пластику. Але врешті-решт ми захистили свій підвал від пожежі.

Наступного ранку Сосновський наважився вийти на вулицю, щоб спробувати знайти їжу для своєї родини. Коли він намагався зайти до будинків найближчих родичів, щоб перевірити, чи не залишились там продукти, сцена, яку він побачив, «нагадувала кадри з апокаліптичних фільмів»: вулиці були всіяні спаленими тілами та уламками. Російські військові двічі затримували, погрожували та допитували його. Він повернувся до підвалу лише з половиною пачки масла та жменею волоських горіхів.

За словами Сосновського, приблизно 24 березня йому вдалося знайти обмежену кількість їжі для своєї сім’ї, якої вистачило приблизно на шість тижнів, у місці, яке він назвав «російською польовою кухнею». Основним призначенням цієї кухні було годувати солдатів, які займали будівлі в цьому районі.

Окрім стресу, спричиненого спробами прогодувати сім’ю та лікувати їхні поранення без належної професійної медичної допомоги, Сосновський розповів про травму, що була спричинена відсутністю розуміння того, що відбувається на решті території України. Він знайшов приймач, який мав доступ лише до російських радіостанцій. «Але навіть їхні новини дозволили нам зрозуміти, що Росії не вдалося захопити Київ і Харків», – сказав він. І це дало їм певну надію та мотивацію виживати, поки вони не знайшли спосіб виїхати з міста.

V. Виїзд з міста в пошуках порятунку

Коли 24 лютого 2022 року російські війська почали повномасштабне вторгнення в Україну, значна кількість з приблизно 540 тис. жителів Маріуполя були впевнені, що місто не буде захоплено, і тому залишилися. З 2014 року східна частина Лівобережного району міста перебувала приблизно за 10 кілометрів від лінії фронту, коли українські війська відбили спроби пов’язаних з Росією сил захопити місто. Мешканці очікували, що цього разу буде так само.

Коли масштаби та інтенсивність вторгнення стали очевидними, а території на північ, схід і захід від Маріуполя потрапили під удар, десятки тисяч людей виїхали в останні дні лютого, в тому числі на евакуаційних поїздах. Поїзди припинили рух 27 лютого після того, як колії на північ від міста потрапили під російські обстріли. Чимало тих, хто жив на Лівому березі чи на околицях міста, переміщались в центр, думаючи, що там їм буде безпечніше. Інші залишилися у своїх будинках, тому що не мали власного транспорту або мали поважний вік, доглядали за хворими родичами або за родичами з інвалідністю.

Вже 2 березня ті, хто залишився в Маріуполі, опинилися у пастці, оскільки російські та пов’язані з Росією війська майже повністю оточили його. Місто швидко стало надзвичайно небезпечним для цивільного населення, оскільки російські повітряні та наземні атаки посилилися, а мешканці втратили доступ до електроенергії, телефонного зв’язку, водопостачання, опалення, газу та ліків. Майже безперервні обстріли та бомбардування унеможливили пересування людей. За нашими даними, лише декільком десяткам маріупольців вдалося потрапити на підконтрольну Україні територію протягом першої половини березня.

Цілком можливо, що російські війська навмисно блокували виїзд і абсолютно точно не сприяли ані доставці гуманітарної допомоги з території України, ані виїзду цивільних осіб протягом першої половини березня та, меншою мірою, у другій половині березня та квітні.

Протягом цього періоду вище керівництво України, міська влада Маріуполя, представники ООН, МКЧХ, Товариства Червоного Хреста України та волонтери неодноразово, але безуспішно, намагалися організувати евакуацію мешканців та доставку гуманітарної допомоги до міста. Незважаючи на те, що українська влада декілька разів отримувала попереднє погодження від вищого керівництва Росії щодо доставки допомоги з підконтрольних Україні територій до Маріуполя на вантажівках, та вивезення на автобусах цивільних осіб, які хотіли виїхати, ці спроби виявились невдалими.

Росія не надала жодної інформації, яка б доводила, що існували справжні підстави, які б виправдовували тимчасові обмеження на доставку допомоги чи евакуацію цивільних. Таке свавільне блокування евакуації та допомоги перешкоджало мешканцям Маріуполя отримати доступ до речей і послуг, необхідних для виживання, таких як достатнє харчування, чиста вода, санітарія та медичне обслуговування. Таким чином, дії Росії слід розслідувати як порушення законів війни, і, якщо буде доведено, що вони були навмисними, як можливі воєнні злочини.

Вантажівки з гуманітарною допомогою та порожні автобуси так і не пройшли російські блокпости на дорогах, що ведуть до Маріуполя з підконтрольної Україні території. Українська влада підготувала близько 100 автобусів у головному автобусному парку Маріуполя для евакуації цивільних осіб, але, за словами української влади, через неодноразові обстріли автобусного парку російськими військами до середини березня більшість автобусів вийшли з ладу.

З 14 до 31 березня щонайменше 60 тис. осіб змогли залишити Маріуполь та навколишні населені пункти у спеціальних колонах із сотень, навіть тисяч приватних автомобілів. Дістатися до автомобіля, який досі на ходу, а потім виїхати з Маріуполя було складним випробуванням, оскільки обстріли та бої продовжували охоплювати місто. На те, щоб подолати відстань приблизно у 300 кілометрів від Маріуполя до Запоріжжя, на підконтрольній Україні території, через Бердянськ, людям потрібно було до 72 годин. Причина в тому, що російські сили та так звані представники «ДНР» неодноразово оглядали та опитували пасажирів, зокрема чоловіків, та обшукували їхні автомобілі на приблизно 15 блокпостах вздовж маршруту. Ще майже 60 тисяч осіб виїхали на підконтрольну Україні територію у квітні та близько 4 600 осіб - у травні.

Деякі люди залишилися в місті, тому що не мали власних автомобілів, або їхні автівки були пошкоджені під час бойових дій. Інші не мали інформації про те, коли, куди і як вони могли б виїхати, оскільки бої були інтенсивними, а телефонного та Інтернет-зв’язку не було. Хворим і пораненим, людям похилого віку, людям з інвалідністю та тим, хто доглядав за ними, здійснити таку небезпечну подорож було ще важче, тому багато з них залишилися. Інші боялися, що не пройдуть через блокпости, тому що мали зв’язки з українськими військовими або публічно висловлювали антиросійські настрої. А деякі, особливо люди похилого віку, вирішили залишитися, тому що Маріуполь був їхнім домом.

До 22 березня людям стало ще важче виїхати з Маріуполя на підконтрольну Україні територію, оскільки сили Росії та «ДНР» встановили контроль над більшою частиною міста. Вони змушували деяких жителів, які прагнули виїхати на підконтрольну Україні територію, сідати в автобуси, які доставляли їх до підконтрольних Росії та «ДНР» сіл і міст, де вони проходили жорстоку перевірку безпеки, яка називалася «фільтрацією». ¹⁷¹

МКЧХ, ООН та українська влада продовжували спрямовувати зусилля на організацію офіційного гуманітарного коридору. Але евакуювати близько 650 цивільних осіб з металургійного комбінату «Азовсталь» та інших частин міста вдалося лише на початку травня, відразу після того, як Генеральний секретар ООН Антоніу Гутерреш зустрівся з президентом Росії Володимиром Путіним у Москві та наголосив на «імперативній» необхідності дозволити гуманітарний доступ та евакуацію населення з Маріуполя.

Станом на середину червня в місті все ще залишалося близько 150 тисяч людей. ¹⁷² Окрім тих, хто дістався підконтрольної Україні території чи виїхав в інші країни, частину людей було переміщено (у багатьох випадках примусово) до Росії, а інші загинули чи були вбиті під час наступу.

Виїзд в останні дні лютого

Ніхто не міг уявити, які жахи настануть.

— Людина, яка все життя прожила в Маріуполі ¹⁷³

За оцінками українських офіційних осіб, до початку березня з Маріуполя виїхало від 100 тис. до 130 тис. людей. ¹⁷⁴ Але багато жителів вважали, що напад Росії на місто буде недовгим, згадуючи коротке та невдале повстання сил «ДНР», підтримуваних Росією, у Маріуполі у квітні 2014 року. Ці сили відступили на територію приблизно за 10 кілометрів від східної частини Лівобережного району міста, де вони і знаходились до повномасштабного вторгнення. ¹⁷⁵ Ваагн Мнацаканян, працівник міської ради, який наглядав за похованнями до середини березня, сказав:

Ніхто не вірив, що може бути така війна. На сесії міської ради 23 лютого всі казали, що ми в безпеці і що все буде добре. Коли це почалося наступного дня, багато людей, як і я, думали, що все буде як у 2014 році. Але ми помилялися. Декілька людей виїхали з міста 24 лютого, а решта – ні. ¹⁷⁶

24 лютого Укрзалізниця оголосила про початок курсування безкоштовних евакуаційних поїздів за скоригованим розкладом. ¹⁷⁷ Однак багато поїздів у перші дні вторгнення залишали місто наполовину або майже повністю порожніми. ¹⁷⁸ Жінка розповіла, що коли 24 лютого почалися атаки, вона та багато інших не хвилювалися: «Всі думали, що атаки обмежаться невеликими обстрілами передмість, тому ми не зважали на інформацію про евакуаційні поїзди. Ніхто не міг уявити, які жахи настануть». ¹⁷⁹

Тоді, в якийсь момент між 25 і 27 лютого, російські обстріли пошкодили залізничні колії поблизу міста Волноваха, приблизно за 65 кілометрів на північ від Маріуполя. Про це Human Rights Watch повідомив представник управління громадського транспорту Маріупольської міської ради. ¹⁸⁰ Він разом з іншими посадовцями організував п’ять-шість міських автобусів для евакуації пасажирів поїзда з Волновахи до Запоріжжя. Після цього, за його словами, з Маріуполя жоден потяг не відправлявся і не приїжджав. Human Rights Watch переглянула супутникові знімки від 14 березня 2022 року, на яких видно пошкодження залізничних колій навколо вокзалу, які унеможливили рух поїздів коліями.

В останні два дні лютого багато мешканців переїхали з північних околиць міста до центру, розраховуючи, що вони будуть у безпеці. Чоловік із Сартани, північно-східного передмістя Маріуполя приблизно за 10 кілометрів від центру міста, розповів, що він переїхав до центру 26 лютого та організував два автобуси, щоб доставити інших із Сартани, оскільки «всі думали, що атаки будуть лише на околицях міста». ¹⁸¹

28 лютого російські війська вже блокували надходження допомоги до міста: вони не допустили до Маріуполя вантажівку з медичним обладнанням, антибіотиками та іншими медикаментами із Запоріжжя. ¹⁸²

У пастці в місті: провал зусиль з евакуації та доставки допомоги

З 1 до 13 березня майже жодна особа не змогла залишити Маріуполь, оскільки російські та пов’язані з Росією сили оточили місто, перекрили всі шляхи виїзду та посилили бомбардування. У цей час мешканці втратили доступ до всіх основних послуг і опинилися в пастці у підвалах будинків та інших укриттях. Протягом цього періоду українські високопосадовці на чолі з віце-прем’єр-міністеркою Іриною Верещук вели перемовини з російськими офіційними особами, включаючи заступника міністра оборони Олександра Васильовича Фоміна, щоб російські сили дозволили вантажівкам із гуманітарною допомогою та порожнім автобусам проїхати з підконтрольного Україні Запоріжжя до Маріуполя та евакуювати цивільне населення. ¹⁸³ Але, незважаючи на ці зусилля, вантажівки чи автобуси з гуманітарною допомогою не пропускали до Маріуполя до початку травня.

Віце-прем'єр-міністерка Верещук повідомила, що 4 березня обидві сторони обмінялися листами, в яких, «виглядало так, що російські офіційні особи дали дозвіл відкрити [такий] коридор». ¹⁸⁴ Вранці 5 березня Міноборони Росії оголосило, що за домовленістю з українськими офіційними особами російські війська будуть дотримуватися режиму припинення вогню з 9 години ранку, щоб сприяти створенню гуманітарного коридору для виїзду цивільних осіб з Маріуполя. ¹⁸⁵ Але колони допомоги та евакуації, які згодом вирушили із Запоріжжя до Маріуполя, неодноразово зупинялись на російських блокпостах на шляху до міста.

Голова Маріупольської районної ради повідомив, що до 4 березня, коли він перебував у Запоріжжі, він разом з іншими волонтерами організував 64 евакуаційні автобуси і 10 вантажівок із гуманітарною допомогою та медикаментами, а російські офіційні особи погодилися їх пропустити з Запоріжжя до Маріуполя через Оріхів та Пологи. ¹⁸⁶ Але спроби зробити це в період з 3 до 10 березня не вдалися через бойові дії в Пологах і обстріли, що поцілили частини узгодженого маршруту. Зрештою російські війська дозволили приблизно 10 вантажівкам із гуманітарною допомогою дістатися до Бердянська, але вони дозволили українським волонтерам розвантажити там лише три з них, а решту наказали повернути до Запоріжжя. Що сталося з гуманітарною допомогою, яку вивантажили в Бердянську, невідомо.

Священик, якому віце-прем’єр-міністерка Верещук доручила спільно з 10 іншими священиками та волонтерами доставити вантажівки з допомогою та порожні автобуси до Маріуполя, сказав, що вони намагалися дістатися до Маріуполя 11, 12 та 13 березня. 11 березня колона з 11 вантажівок із ліками, продуктами та питною водою та близько 20 порожніх автобусів виїхали із Запоріжжя, але повернули назад, трохи не доїхавши до Василівки, приблизно за 200 кілометрів на північний захід від Маріуполя, через бойові дії поблизу. Наступного дня та ж колона дісталася Василівки, де російські війська перевірили транспортні засоби та пропустили їх. Російська влада телефоном скерувала колону через Токмак до Бердянська, де близько 21:00 сили «ДНР» забрали з вантажівок частину макаронів, консервів і круп, а потім дозволили їм в’їхати у Бердянськ. Наступного ранку колона намагалася вирушити з Бердянська до Маріуполя, але російські сили сказали, що не можуть пропустити колону через триваючі бойові дії та через те, що «націоналісти» [російський пропагандистський термін стосовно українських сил] у Маріуполі можуть убити волонтерів, які привезли допомогу. ¹⁸⁷

Human Rights Watch також поспілкувалася з волонтером із Запоріжжя, який 5-12 березня брав участь у спробах доставити до Маріуполя вантажівки з допомогою та порожні автобуси. ¹⁸⁸ Він розповів, що в якийсь момент російські війська дозволили українським волонтерам у Бердянську вивантажити допомогу з шести вантажівок. Допомога зберігалася на складі і до Маріуполя так і не потрапила. Під час іншої спроби, 6 чи 7 березня, російські сили зупинили колону приблизно за 50 кілометрів на південний схід від Запоріжжя, але потім швидко залишили свій блокпост через бойові дії поблизу. Через мінування колона не змогла продовжити рух альтернативним шляхом. За його словами, під час другої спроби 12 березня російські війська в Бердянську сказали, що в цьому районі занадто інтенсивні бойові дії та що вони побоюються, що українські війська атакуватимуть колону.

Віце-прем'єр-міністерка Верещук повідомила, що 13 березня автобуси та вантажівки у Бердянську були змушені повернути назад через продовження бойових дій у Маріуполі. ¹⁸⁹ За її словами, наступного дня російський обстріл не дозволив колоні автобусів дістатися до міста з гуманітарними вантажами. ¹⁹⁰  Того ж дня в Маріупольській міськраді заявили, що колона техніки з гуманітарною допомогою, яка вирушила із Запоріжжя до Маріуполя, застрягла в районі Бердянська «не дотриманням режиму тиші з боку російських військ». ¹⁹¹

Високопоставлений представник ООН, який брав участь у перемовинах, сказав, що, наскільки їм відомо, деякі органи влади «ДНР» були не проти того, щоб до міста надходила допомога з підконтрольної Україні території, але, незважаючи на заяви російської влади про протилежне, офіційні особи у Москві не хотіли, щоб допомога надходила з підконтрольної Україні території. Ця особа також повідомила, що російська влада неодноразово заявляла, що колонам із гуманітарною допомогою небезпечно прямувати до Маріуполя з підконтрольної Україні території. ¹⁹²

Українська влада неодноразово звинувачувала Росію в порушенні домовленостей про припинення вогню. ¹⁹³ Російські офіційні особи також звинувачували українську владу в порушенні домовленостей про припинення вогню та перешкоджали українським цивільним особам залишати місто. ¹⁹⁴ Незалежно від того чи діє угода про припинення вогню, усі сторони конфлікту зобов’язані вживати всіх можливих заходів для мінімізації шкоди цивільному населенню та не вживати дій, які без потреби наражатимуть цивільне населення на небезпеку.

Напади на автобусне депо Маріуполя

Міська влада Маріуполя сподівалася використати приблизно 100 автобусів, що знаходились у головному автобусному депо Маріуполя, для евакуації населення, але починаючи з 4 березня депо неодноразово обстрілювали російські війська. Представник управління громадського транспорту розповів, що депутати міськради підготували 100 автобусів, на яких можна було б евакуювати понад 11 тисяч цивільних у разі якщо російські офіційні особи погодяться на припинення вогню, і визначили поліцейських, які могли б сісти за кермо цих автобусів. ¹⁹⁵ На початку березня автобуси стояли під відкритим небом або в ангарах у депо №4 міста на перехресті вулиць Бахчиванджи та Громової.

Віце-прем'єр-міністерка Верещук і заступник керуючого справами Маріупольської міської ради повідомили, що в домовленостях про евакуацію, досягнутих з російськими офіційними особами 4 березня, йшлося про те, що деякі автобуси відправлятимуться з Маріуполя в межах заходів з евакуації, на додаток до порожніх автобусів, які приїдуть із Запоріжжя до Маріуполя. Повідомляється, що російські офіційні особи просили надати інформацію про місця збору цивільних перед посадкою в автобуси, серед яких був драматичний театр. ¹⁹⁶

Представник управління громадського транспорту повідомив, що вперше депо було атаковано в ніч на 4 березня, після чого наступного тижня відбулися нові напади:

Тієї [першої] ночі було пошкоджено понад 10 автобусів – переважно шини та вікна. У нас не залишилося персоналу, щоб їх відремонтувати. Біля автобусів у землі були вирви, але дах ангару чи навколишні вулиці та будівлі не постраждали. Ми злили дизель та зняли акумулятори з пошкоджених автобусів, щоб використання їх для інших автобусів. Потім сталися нові атаки на депо, і щодня ми втрачали по десятку автобусів. До 13 березня залишилося лише п'ять-шість неушкоджених автобусів. Пізніше я побачив у російських Telegram-каналах, що коли росіяни захопили місто, вони використали ці шість автобусів, і ще шість відновили з металобрухту. ¹⁹⁷

На першому супутниковому знімку автобусного депо після атаки 4 березня, зробленому 12 березня, видно 102 автобуси, припарковані просто неба, і три-чотири з них спалені. Також видно невеликі дірки на даху депо та на даху сусідньої будівлі. Інші пошкодження, які могли бути заподіяні автобусам до 12 березня (наприклад, пошкодження шин, вікон або механічних частин), неможливо оцінити за допомогою супутникових знімків. Супутникові знімки, зроблені 29 березня, показують, що зі 104 автобусів, які стояли під відкритим небом того дня, 98 знаходяться в тому ж положенні, в якому вони були 12 березня. Дев’ять з них згоріли, а біля приблизно 30 інших автобусів є уламки. Фотографії та відео пошкоджених автобусів у депо, зроблені двома представниками міської влади на початку березня, у тому числі дві фотографії, зроблені 5 березня, показують пошкодження різних зовнішніх частин деяких автобусів, включаючи вікна та шини.

Фотографії пошкоджених автобусів в Маріупольському автобусному депо №4, 5 березня 2022 року. © 2022 Приватне фото

Супутникові знімки, зроблені 12 березня, показують щонайменше 29 автобусів, які, ймовірно, використовувалися як барикади на дорогах у трьох місцях у західній частині Центрального району, у тому числі 22 спалені. Супутникові знімки, зроблені 13 і 14 березня, також показують, що 11 автобусів, очевидно, використовувалися як барикади в трьох інших місцях у тому ж районі, 14 з яких були спалені. ¹⁹⁸ 

Оголошення Маріупольської міської ради про евакуацію 5-8 березня

Починаючи з 5 березня Маріупольська міськрада опублікувала низку повідомлень у своєму Telegram-каналі про плани організувати виїзд колон приватних автомобілів з міста. Проте потім повідомила про скасування всіх виїздів, оскільки запропонований шлях евакуації був небезпечний.

Наступні декілька днів дописи Маріупольської міської ради у Telegram свідчили про безуспішність триваючих спроб евакуації мешканців безпечними шляхами.

Українські офіційні особи заявили, що евакуація з Маріуполя була призупинена 6 березня через те, що російські війська обстріляли райони поблизу гуманітарного коридору, про який домовилися обидві сторони. ²⁰⁷ 7 березня операційний директор МКЧХ повідомив міжнародним ЗМІ, що один із узгоджених маршрутів з Маріуполя замінований. ²⁰⁸

11 березня Росія запропонувала шляхи евакуації цивільних осіб «з Маріуполя двома маршрутами до Ростова-на-Дону в Російській Федерації через Новоазовськ і Таганрог, а потім повітряним, залізничним та автомобільним транспортом до визначених пунктів або місць тимчасового розміщення». ²⁰⁹ Як описано нижче, багатьом мешканцям Маріуполя, які хотіли виїхати на підконтрольну Україні територію, російські сили не надавали іншої можливості окрім як сісти в автобуси, які прямували спочатку до окупованих Росією територій, а потім залишатись там або прямувати далі через кордон до Росії.

Виїзд з міста після 14 березня імпровізованими автомобільними колонами

У той час як зусилля України організувати офіційні гуманітарні коридори та маршрути евакуації протягом березня та квітня були невдалими, десятки тисяч жителів змогли виїхати з Маріуполя протягом другої половини березня в імпровізованих колонах приватних автомобілів. Схоже протягом цього періоду російські війська в основному дозволяли мешканцям залишити місто та поїхати на підконтрольну Україні територію за умови, що на цьому шляху вони проходитимуть численні обшуки на блокпостах російських та пов’язаних з Росією сил.

Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні повідомила, що колона людей на «приватних автомобілях, автобусах або пішки» залишила місто 14 березня «в бік Запоріжжя, після узгодження маршруту та гарантій безпеки евакуаційних колон … сторонами конфлікту». ²¹⁰ Вранці 15 березня українські офіційні особи опублікували повідомлення в Telegram про те, що колони автомобілів можуть виїхати з міста. ²¹¹

З 14 до 31 березня Запорізька міська рада зареєструвала 59 067 осіб, які виїхали з Маріуполя та прилеглих міст і сіл на приватних автомобілях до окупованого Росією міста Бердянськ i далі до підконтрольного Україні Запоріжжя. Автомобілі були переповнені. Більшість приїхали з 15 до 22 березня. ²¹² Автівки продовжували приїжджати і по вечорах (після того, як о 17:00 волонтери виходили з пункту реєстрації). Не всі, хто доїжджав до Запоріжжя, приходили в пункт реєстрації. ²¹³

31 березня віце-прем'єр-міністерка Верещук повідомила, що протягом березня з Маріуполя евакуювались 75 тисяч людей. ²¹⁴

17 березня 2022 року Human Rights Watch опитала десятки людей у пункті реєстрації в Запоріжжі про їхню евакуацію із Маріуполя між 14 та 17 березня. ²¹⁵ Багато з них розповіли, що їхали приватними автомобілями у самоорганізованих колонах і що їхня поїздка тривала від 24 до 72 годин. Вони описали страх і виснаження, які вони відчували, рухаючись дуже повільно та проходячи через 15-20 російських блокпостів, де солдати обшукували чоловіків і автівки, а також телефони на предмет наявності зв’язків з українськими силами. Інші розповідали, як бачили, що російські сили затримували людей на блокпостах, стріляли над головою людини, та обстріляли автомобіль на блокпосту поблизу Токмака 16 березня, поранивши дівчинку в обличчя. ²¹⁶

Станом на 13:00 14 березня щонайменше 160 приватних автомобілів виїхали з Маріуполя до Запоріжжя, проїхавши через підконтрольні Росії Портівське, Мелекіне, Мангуш і Бердянськ. ²¹⁷ Наступного ранку в Маріупольській міській раді повідомили, що до Запоріжжя прибуло 300 маріупольців. ²¹⁸

Чоловік розповів, що зі своєю 11-річною донькою 14 березня виїхав з міста разом із людьми, яких зустрів під час перебування в укритті і в яких було два вільних місця в машині:

Довгою колоною машин ми виїхали з міста і поїхали в Мангуш, де нас зупинили на блокпосту «ДНР». Вони оглянули всі машини і перевірили руки чоловіків на наявність слідів пороху і пропустили нас усіх. У Бердянську російські війська записали номери машин і пропустили нас. Наступного дня ми поїхали до Запоріжжя. Відразу після того, як ми проїхали село Кам’янське, був обстріл. Ми думаємо, що росіяни вели вогонь по українських окопах, які були неподалік від дороги, тож мінометні снаряди лягли навколо нас. Постраждалих я не бачив. За нами було понад 200 машин, а потім я почув у новинах, що на дорозі на Запоріжжя є вбиті та поранені. Я сам їх не бачив. Нарешті ми дісталися території, контрольованої українськими військами. ²¹⁹

15 березня виїхало набагато більше жителів.

Того дня о 10 ранку українські офіційні особи ²²⁰ опублікували повідомлення в Telegram про те, що між Маріуполем і Запоріжжям відкрито «гуманітарний коридор», який проходить через Мангуш, Бердянськ, Токмак і Василівку. Однак перший заступник мера Маріуполя повідомив Human Rights Watch, що на цей день російські та українські офіційні особи не домовилися про «жодний зелений коридор». ²²¹

Як повідомили у міській раді, до 14:00 з Маріуполя виїхало 2 тисячі автомобілів, ще 2 тисячі стояли на околиці міста, чекаючи на виїзд. ²²² Команда Associated Press (AP) опинилася в тому, що один із журналістів назвав «5-кілометровим затором», в якому стояло «близько 30 000 людей... [які намагались виїхати] того дня». ²²³ Журналісти повідомили, що до колони входив принаймні один конвой Червоного Хреста з близько 20 автомобілів і що колони повинні були проїхати 15 російських блокпостів перш ніж дістатися до безпечного місця.

Ваагн Мнацаканян, працівник міської ради, який наглядав за похованнями на початку березня, розповів:

15 березня я пішов до офісу МКЧХ. Вони сказали, що дорога до Мелекіне тепер відкрита, хоча без жодних гарантій чи зелених коридорів. МКЧХ отримав зелене світло від своїх начальників, щоб спробувати вибратися з міста. Отже, я теж поїхав. На околиці міста утворився жахливий затор із двох-трьох тисяч машин у колоні. Приблизно через три години ми виїхали з Маріуполя, а потім ще дев’ять годин їхали 90 кілометрів до Бердянська. Дорогою від Бердянська до Запоріжжя я побачив на узбіччі п'ять спалених цивільних машин. ²²⁴

Інший чоловік, який виїхав у середині березня, сказав, що бачив принаймні 10 спалених автомобілів на узбіччях дороги або в полях, а в одному випадку поруч із спаленою машиною лежало тіло людини. ²²⁵

Будівельник, який на початку березня разом із дружиною та двома маленькими доньками виїхав із дому на Лівому березі й два тижні перебував в укритті в центрі міста, так описав їхній виїзд:

15 березня ми не могли навіть вийти з будинку. Снаряди летіли всюди по нашому району. Потім обстріл у нашому районі припинився і бої відсунулись приблизно на 500 метрів. Моя родина заскочила до нашої машини, і ми поїхали до порту. Там утворився величезний затор із 1 000-2 000 автомобілів. Українські військові вистроїли машини в одну колону і так ми виїхали з міста. Приблизно о 14:00 ми проїхали через Мелекіне на узбережжі моря, потім поїхали в Мангуш, а звідти через декілька блокпостів Росії та «ДНР» до Бердянська. Приїхали туди о 22:30. Росіяни допитали всіх на блокпосту Бердянська та дозволили людям проїхати. ²²⁶

Інший чоловік розповів, що виїхав з міста на своїй машині о 9 ранку 15 березня і проїхав через 10 російських блокпостів, у тому числі на околиці Бердянська , і доїхав до Запоріжжя о 23:00. ²²⁷ Жінка розповіла, що була в першій колоні з близько 300 автомобілів, які виїжджали з Маріуполя 15 березня, і що перший російський блокпост був у Бердянську. ²²⁸

Сотні людей, які укривались у будівлі драматичного театру, виїхали з міста вранці 16 березня. ²²⁹ Ще більше людей залишили місто після того, як пізніше того ранку театр розбомбили. За описами, «колона машин на виїзд з міста [у сторону Бердянська] розтягнулась вздовж прибережної дороги на кілометри»^{. 230}

Чоловік, чий син постраждав під час нападу на вулиці Митрополитській, 175 10 березня, розповів,  що за словами лікарів, він повинен був відвезти сина на лікування в Дніпро, тому він зробив дерев’яну шину на всю довжину тіла сина і 20 березня виїхав з міста в колоні машин, а його син «проплакав від болю всю дорогу до Дніпра». ²³¹

Більшість стверджували, що в цей період виїжджали з Маріуполя на особистих автомобілях, але деякі казали, що залишали місто пішки. Один чоловік розповів, як 16 березня вони з дружиною та донькою йшли та бігли, щоб залишити місто:

У нас немає машини, тому вибору не було. Ми пробігли містом сім кілометрів і вийшли з міста на південь від порту. Був ранок, навколо нас йшов постійний інтенсивний обстріл. На вулицях було багато трупів. Потім машина відвезла нас до Мелекіне і далі до Бердянська. Ми пройшли сім російських блокпостів, і вони нас пропустили. ²³²

Жінка розповіла, що вона та її родина вийшли з міста 17 березня пішки, і хоча більшість автомобілів, які проїжджали повз них, були набиті людьми, деякі водії проявляли милосердя та підвезли їх частину шляху. ²³³ Інша жінка розповіла, що 17 березня вони з донькою вийшли з міста пішки, а пізніше їх підвіз водій, який провіз їх через численні блокпости. ²³⁴

Жінка з дочкою сказала, що вони поїхали автобусом. Вони виживали вісім днів у підвалі свого будинку та вирішили виїжджати 20 березня, відразу після того, як їхня квартира була зруйнована під час нападу на їхній будинок. Мати, в якої через напад була зламана рука, розповіла:

Друзі сказали, що автобуси вивозили людей з міста, виїжджали з Маріуполя десь біля районної лікарні. Черга на реєстрацію була довгою, тому ми встигли зареєструватися лише на автобус, який відправлявся 21 березня. Того дня був сильний обстріл, але ми все ж вирішили пробігти 15 хвилин від дому до лікарні. Ми були охоплені жахом. У нас була лише сумка зі светрами. Наші друзі з трьома дітьми теж встигли прийти до автобуса. Ми були дуже раді, що їм це також вдалося. Виїжджаючи з міста, ми побачили, що воно все спалене і чорне. Ми плакали. Нашого міста не стало. Нам знадобилося два дні, щоб дістатися безпечного Запоріжжя. ²³⁵

Деякі люди, які хотіли виїхати в цей період, не змогли цього зробити або через те, що коли вони намагалися виїхати, їхню колону обстріляли, або тому, що вони не змогли знайти транспорт. Лікар описала невдалу спробу своєї дочки:

Моя донька була єдиним членом нашої родини, у кого ще залишались документи, що посвідчують особу. 21 березня вона спробувала виїхати, але не змогла. Вона повернулася і розповіла нам, що сталося. Вона сказала, що пішла до пункту збору біля кінотеатру «Комсомолець» у Приморському районі. Ми знали, що там також є укриття. У колоні машин на виїзд з міста стояло 70 людей. Коли вона дійшла до черги, машини були обстріляні, тому всі втекли. ²³⁶

50-річний чоловік, який намагався виїхати з міста в середині березня, але зміг це зробити лише через три тижні, описав сцену біля драмтеатру 16 березня: «На дорозі було близько 50 людей: жінки, люди похилого віку, діти. Вони кидалися перед проїжджаючими машинами, благаючи підвезти. Але місця в машинах не було». ²³⁷

Супутникові знімки, зроблені 19 і 21 березня, показують велику кількість автомобілів, які їдуть з Маріуполя дорогою до Бердянська. ²³⁸ На знімку від 19 березня, зробленому невдовзі після полудня, видно близько 200 автомобілів на південному виїзді з Маріуполя на трасі О0545, яка проходить узбережжям у напрямку Ялти. На знімку 21 березня в той самий час доби у цьому місці видно близько 250 автомобілів.

Продовження зусиль щодо організації офіційних безпечних шляхів евакуації та доставки допомоги

Поки деякі люди виїжджали з міста імпровізованими колонами, а інших російська влада переміщувала на підконтрольну Росії територію (див. нижче), українські офіційні особи та інші залучені організації продовжували працювати для організації офіційного гуманітарного коридору. ²³⁹ 

Запорізька волонтерка розповіла Human Rights Watch, що російські війська в Бердянську продовжували перешкоджати приїзду автобусів до Маріуполя. Після удару 24 березня по кораблю ВМС Росії, що знаходився неподалік, автобусам взагалі не дозволили в’їхати в Бердянськ, і вони були змушені зупинитися на кільцевій розв'язці приблизно за вісім кілометрів на захід від Бердянська. ²⁴⁰

27 березня президент Франції Еммануель Макрон заявив, що протягом двох днів він поговорить з президентом Путіним, щоб допомогти організувати евакуацію цивільного населення з Маріуполя. ²⁴¹ 2 квітня міністр оборони Туреччини Хулусі Акар заявив, що його уряд співпрацює як з Росією, так і з Україною, щоб допомогти підготуватися до евакуації цивільних осіб і поранених військових з міста. ²⁴²

31 березня віце-прем'єр-міністерка Верещук заявила, що МКЧХ підтвердив згоду Росії відкрити гуманітарний коридор до Маріуполя. ²⁴³ За її словами, російські війська заблокували колону з 45 українських автобусів, які прямували до міста, на блокпосту поблизу Василівки (приблизно за 40 кілометрів на південь від Запоріжжя). Вона також повідомила, що російські війська захопили 12 вантажівок з допомогою, призначеною для людей, які залишалися в місті. ²⁴⁴

Пізніше віце-прем'єр-міністерка Верещук повідомила, що чотири евакуаційні автобуси вирушили з Маріуполя 20 квітня, провели ніч в Бердянську i 21 квітня прибули до Запоріжжя. ²⁴⁵ Але ті, хто того дня чув про евакуацію, так і не побачили автобусів. Один житель Маріуполя розповів, що 20 квітня почув по радіо, що протягом години від ТРЦ «Порт Сіті» буде відправлятися евакуаційна колона. ²⁴⁶ Коли він прийшов туди зі своєю родиною, то побачив близько 200 інших людей, які чекали. Автобуси не приїхали, і він залишився в Маріуполі ще на 10 днів. Через декілька днів він спробував ще раз, почувши по радіо, що російські війська знову організовують автобуси для евакуації мешканців поблизу того самого торгового центру. ²⁴⁷ І знову евакуація так і не відбулася.

24 квітня віце-прем’єр-міністерка Верещук заявила, що попередні надії на встановлення гуманітарного коридору з міста цього дня не виправдалися, оскільки російські війська продовжують обстріли. ²⁴⁸

30 квітня нарешті було створено успішний гуманітарний коридор до підконтрольної Україні території, що дозволило евакуювати певну кількість дітей і жінок. ²⁴⁹

Той самий чоловік, який двічі намагався сісти на евакуаційний автобус поруч з ТРЦ «Порт-Сіті» та неподалік, розповів, що спробував ще раз прийти до пункту збору біля ТРЦ 30 квітня. ²⁵⁰ Однак російські війська знімали на камеру всіх, хто чекав біля ТРЦ, щоб виїхати з міста, у тому числі його та його родину, а по гучномовцю попереджали про неминучий ракетний удар і закликали людей іти до укриття. На його думку, це була спроба Росії показати, що загрозу для українців у Маріуполі становлять інші українці, а не російські сили. Пізніше того ж дня він разом із сім’єю виїхав з міста на автомобілі разом із десятками інших автомобілів, які він бачив у черзі на блокпосту на західній околиці міста, і 4 травня приїхав до Запоріжжя.

На початку травня Генеральний секретар ООН Гутерреш зустрівся з президентом Путіним у Москві та наголосив на «необхідності забезпечення гуманітарного доступу та евакуації з обложених районів – перш за все з Маріуполя». ²⁵¹ 3 травня ООН і МКЧХ отримали дозвіл на доступ до металургійного комбінату «Азовсталь», звідки евакуювали 101 цивільну особу. ²⁵²  Також вони евакуювали 58 осіб з села Мангуш. ²⁵³ 4 травня вони евакуювали «понад 320 цивільних осіб з міста Маріуполя та прилеглих районів». ²⁵⁴ 8 травня ці організації евакуювали ще 170 осіб з «Азовсталі» та сіл навколо Маріуполя. ²⁵⁵

Подальших офіційних зусиль для сприяння евакуації чи доставці гуманітарної допомоги не вживалось, оскільки російські війська незабаром повністю захопили місто.

Примусове переміщення до Росії та на контрольовану Росією територію

Оскільки з середини березня до початку травня більша частина міста опинилася під контролем російських військ, багатьох маріупольців, які хотіли виїхати на підконтрольну Україні територію, натомість примусово перемістили до Росії або на окуповані Росією території. У доповіді Human Rights Watch від вересня 2022 року детально задокументовано ці переміщення. ²⁵⁶ Деякі з примусово переміщених були схоплені російськими військами в Маріуполі за підозрою у зв'язках з українськими військовими. Інші хотіли виїхати з міста на підконтрольну Україні територію, але російські війська не надали їм іншого вибору окрім як сісти в автобуси, які довезли їх до окупованих Росією районів, де вони могли залишитися або звідки вони могли їхати далі через кордон до Росії. ²⁵⁷ Примусове переміщення цивільних осіб є серйозним порушенням міжнародного гуманітарного права та може бути кваліфіковано як воєнний злочин.

Російські та пов’язані з Росією офіційні особи силоміць піддали тисячі українських громадян процесу, який Росія називає «фільтрацією», що є методом обов’язкової перевірки безпеки. Офіційні особи зазвичай збирали біометричні дані цивільних осіб, включаючи відбитки пальців, робили фото обличчя у фас та профіль, проводили особисті огляди, обшуки особистих речей та телефонів, розпитували їх про їхні політичні погляди.

Серед примусово переміщених до Росії були тисячі дітей з Маріуполя. Пізніше це переміщення лягло в основу ордерів Міжнародного кримінального суду на арешт президента Росії Путіна та уповноваженої президента РФ з прав дитини Марії Олексіївни Львової-Бєлової. Їх обох звинувачують у воєнних злочинах у формі незаконної депортації дітей та незаконного переміщення дітей з окупованих територій України до Російської Федерації. ²⁵⁸

VI. Ступінь шкоди, завданої місту

Під час наступу на українські сили, які захищали Маріуполь, російські війська атакували більшу частину міста із застосуванням вибухової зброї широкого радіусу дії, включаючи важку артилерію, великі міномети, багатоствольні реактивні системи, ракети та авіаційні бомби. Ці напади вразили лікарні, школи, інші об’єкти критичної інфраструктури, будинки культури та тисячі багатоповерхових житлових будинків з десятками тисяч квартир. У певних випадках, напади спричиняли виникнення пожеж, внаслідок яких повністю або частково знищувались будівлі. У результаті Маріуполь зазнав найбільшої фізичної шкоди та руйнувань серед усіх міст України під час повномасштабного вторгнення Росії. Сьогодні більшість колишніх мешканців Маріуполя ледве можуть впізнати своє місто.

Human Rights Watch провела комплексну оцінку пошкоджень будівель у центрі міста, а також оцінку пошкоджень освітніх та медичних закладів міста. Ця оцінка заснована на аналізі супутникових знімків, які в основному показують пошкодження дахів будівель, записів дронів та інших фото- та відеоматеріалів, які демонструють пошкодження фасадів і внутрішніх приміщень будівель, а також аналіз свідчень очевидців. Аналіз супутникових знімків, фотографій і відео, отриманих майже в режимі реального часу, є особливо доречним, враховуючи, що багато пошкоджених будівель з тих пір було знесено російською окупаційною владою, і зусилля з відновлення ще далекі від завершення.

Наш аналіз показав, що станом на середину травня 2022 року було пошкоджено 93 відсотки 477 багатоповерхових будинків у центральній частині Центрального району міста. ²⁵⁹ Також пошкоджень зазнали усі 19 лікарень міста та 68 з 89 навчальних закладів, які ми виявили у Маріуполі.

Використання вибухової зброї широкого радіусу дії в населених пунктах посилює занепокоєння щодо незаконних невибіркових нападів. Ця зброя може мати великий радіус ураження, бути неточною за своєю суттю або доставляти декілька боєприпасів одночасно. Така зброя не лише вбиває і завдає поранень цивільним особам під час нападів, але й має довготривалий ефект хвилі, або «реверберації». Наприклад, пошкодження цивільної інфраструктури перешкоджає доступу до базових послуг, таких як охорона здоров’я та освіта, призводячи до порушень прав людини. Також ця зброя завдає психологічної шкоди та може призвести до тривалих фізичних ушкоджень, таких як черепно-мозкові травми, втрата кінцівок і слуху. Ця зброя завдає шкоди навколишньому середовищу та змушує цілі громади залишати місця проживання.

Пошкодження житлових будинків

Human Rights Watch зосередила свою комплексну оцінку шкоди на 14 квадратних кілометрах центру міста: районі навколо Драматичного театру, по всьому проспекту Миру, головній транспортній артерії міста, і двох кварталах міста на північ і південь від проспекту Миру. Межі охоплюють вулицю Купріна на заході, бульвар Шевченка на півночі, вулицю Бахчиванджи на півдні та місце поблизу річки Кальміус на сході.

Оцінка показала, що на цій території були розташовані 9 043 будівлі,  4 884 з них, або 54 відсотки, були пошкоджені. Зокрема, пошкоджено 443 із 477 багатоповерхових будівель (або 93 відсотки) та 2 673 із 5 673 одноповерхових будівель (47 відсотків).

Результатами пошкодженнь стало те, що десятки тисяч маріупольців втратили свої домівки, а часто й усе майно, що призвело до масового переміщення та бездомності. Окрім величезних фінансових втрат, кожна родина зіткнулася з гострими психологічними стражданнями, оскільки їхні будинки були перетворені на руїни або стали непридатними для проживання.

Пошкодження навчальних закладів

Ми ідентифікували 89 навчальних закладів у всьому місті і виявили, що 86 з них зазнали певних пошкоджень. ²⁶⁰ Так, пошкодження отримали 71 із 74 початкових і середніх шкіл і всі 15 закладів вищої освіти.

Свідки розповіли про російські напади на три школи, в яких були дислоковані українські сили. Інші свідки розповідали, що скинуті з повітря бомби влучили у дві школи, які, на їхню думку, на той час були порожні. У Telegram-каналі Маріупольської міської ради повідомляється про ще чотири пошкоджені школи. ²⁶¹

Human Rights Watch також поспілкувалася з 12 людьми, які сказали, що бачили українських військових у лютому та березні в дев'яти навчальних закладах Маріуполя: ЗОШ №11 на вул. Архипа Куїнджі, 95, ЗОШ №25 на вул. Зелінського, 108, ЗОШ №27 на вул. Троїцькій, 56, ЗОШ №33 у провулку Піщаному, 18, ЗОШ №42 на вул. Карпінського, 25, ЗОШ №62 на вул. Волгоградській, 1, ЗОШ №64 на вул. Пилипа Орлика, 92, закладі дошкільної освіти №113 на вул. Яснополянській, 23 та центрі позашкільної роботи для дітей на вул. Азовстальській, 160.

Школи та інші навчальні заклади, як правило, є цивільними об’єктами і захищені від нападу законами війни. Однак, розміщення збройних сил у школах не є незаконним. Коли школи використовуються у військових цілях або зайняті військовими, вони стають законними військовими цілями.

У 2019 році Уряд України схвалив Декларацію про безпеку шкіл – міжнародне політичне зобов’язання, спрямоване на захист освіти під час війни шляхом посилення заходів із запобігання та реагування на напади на учнів, вчителів, школи та заклади вищої освіти. Росія не приєдналась до Декларації. До січня 2022 року Україна провела навчання для приблизно 1 000 військовослужбовців щодо Декларації та пов’язаних з нею Вказівок щодо захисту шкіл і університетів від військового використання під час збройного конфлікту. У липні 2022 року було видано наказ Міністерства оборони України щодо подальшого обмеження використання навчальних закладів у військових цілях. ²⁶²

Використання шкіл у військових цілях і напади на школи, про які повідомляється, серйозно порушили доступ до освіти. Ймовірно, цей ефект триватиме ще довго, оскільки ремонт і відновлення шкіл може потребувати значних ресурсів і часу. Такі напади також мають значний негативний вплив на психосоціальне благополуччя дітей, батьків та вчителів.

Пошкодження закладів охорони здоров'я

Наша оцінка показала, що пошкоджень зазнали всі 19 лікарняних комплексів міста. ²⁶³ Серед об'єктів, які зазнали найбільших пошкоджень, були лікарня № 1 і лікарня № 4, деякі споруди яких були повністю знищені. ²⁶⁴

Міністерство охорони здоров'я України опублікувало перелік 34 закладів охорони здоров'я у Маріуполі, що охоплює 64 будівлі, серед яких невеликі поліклініки, стоматологічні клініки та адміністративні споруди. У списку зазначено, що в період з 24 лютого до 15 квітня 2022 року 26 із цих будівель було зруйновано, а 38 – пошкоджено. ²⁶⁵ Оцінка, проведена київським аналітичним центром «Український центр охорони здоров’я», показала, що було зруйновано або пошкоджено 82 із 106 проаналізованих ним закладів охорони здоров’я (включаючи аптеки), також було пошкоджено 33 з 46 закладів первинної медичної допомоги. ²⁶⁶

Крім нападу на лікарню №3 (описаного в розділі VII), свідки згадували про три напади, які завдали пошкоджень Обласній лікарні інтенсивного лікування. Чоловік, який жив за декілька сотень метрів від лікарні, розповів, що перебрався до підвалу свого будинку 27 або 28 лютого після того, як побачив дим, що йде з лікарні. ²⁶⁷ Жінка, яка перебувала на восьмому поверсі лікарні 2 березня, повідомила, що близько полудня чула напад поблизу лікарні, який спричинив пошкодження деяких нижніх поверхів. ²⁶⁸ Інша жінка, яка перебувала в лікарні 13 березня, повідомила, що внаслідок нападу було пошкоджено травматологічне відділення на другому поверсі, а також обвалилася стіна в одному з кабінетів, вбивши одну людину та поранивши іншу. ²⁶⁹

Пошкодження закладів охорони здоров’я у всьому місті значно ускладнило доступ до життєво необхідної медичної допомоги, оскільки тисячі жителів Маріуполя вкрай потребували лікування травм, захворювань, спричинених жахливими умовами в укриттях, а також станів, пов'язаних з уже наявними медичними проблемами. У червні 2022 року Управління Верховного комісара ООН з прав людини заявило, що станом на кінець березня «всі лікарні [в Маріуполі], які могли прийняти поранених цивільних, були пошкоджені або зруйновані [і] … пошкодження та руйнування в поєднанні з відсутністю електроенергії та лікарських засобів означало, що лікарні фактично припинили роботу». ²⁷⁰

Лікарні, включаючи військові госпіталі, мають особливий захист відповідно до законів війни, і навмисні напади на лікарні та інші медичні заклади, які не використовуються для здійснення атак, заборонені. Згідно з Женевськими конвенціями, хоча захист лікарень припиняється, коли вони використовуються поза їх гуманітарною функцією для вчинення «дій, що завдають шкоди ворогу», спершу має бути надано відповідне попередження, і якщо попередження залишиться без уваги, напад на таку лікарню можливий. Будь-який напад на лікарню, яка використовується поза її гуманітарною функцією, має бути пропорційним щодо очікуваної військової переваги.

Як описано нижче, російські війська зайняли Обласну лікарню інтенсивного лікування та лікарню №3, а в Обласній лікарні інтенсивного лікування, ймовірно, вчинили порушення, обстрілявши цивільних осіб, які проїжджали повз на автомобілях. Вони також запускали ракети з території лікарні, піддаючи лікарню можливому нападу.

VII. Приклади нападів, що завдали шкоди цивільному населенню

Закони війни забороняють напади на цивільних осіб і цивільні об'єкти, якщо такі напади є навмисними, не проводять розрізнення між цивільними особами та комбатантами або завдають цивільним особам шкоди, непропорційної будь-якій очікуваній військовій вигоді. Також заборонені напади, які не спрямовані на конкретну військову ціль, оскільки вони є невибірковими. Сторони конфлікту зобов’язані зробити все можливе, щоб перевірити, чи цілі нападу є воєнними об’єктами. Вони також повинні зробити все можливе, щоб скасувати або призупинити напад, якщо вони виявляють, що його ціль не є воєнним об’єктом або що він спричинить непропорційні втрати серед цивільного населення.

Нижче наведено приклади 14 нападів, внаслідок яких було пошкоджено 18 локацій. Описано російські авіаудари та артилерійські атаки, які, ймовірно, вразили цивільні об’єкти: житлові будинки, лікарні, школу, міський драматичний театр, продовольчий склад, пункт роздачі допомоги та супермаркет. Підвали багатьох житлових будинків люди використовували як укриття. У цих випадках ми не виявили жодних доказів присутності українських військових в обстріляних будівлях або поблизу них, за винятком декількох випадків, коли військова присутність була дуже обмеженою та коли напади завдали непропорційної шкоди цивільному населенню.

Декілька нападів було здійснено з використанням керованої зброї, включаючи авіаційні бомби, що вказує на те, що будівлі були цілями нападів. Навмисні, невибіркові або непропорційні напади, здійснені зі злочинним наміром — тобто вчинені навмисно або з необережності особами, які віддають або виконують наказ про такі напади — вважаються воєнними злочинами..

Декілька випадків були явними порушеннями законів війни з боку російських сил, які можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини.

Human Rights Watch надіслала Міністерству оборони Росії запит про підстави для кожного з нападів у наведених нижче прикладах, але на момент написання доповіді не отримала відповіді.

Сторони конфлікту повинні неупереджено розслідувати ці випадки відповідно до своїх зобов’язань за Женевськими конвенціями щодо розслідування очевидних порушень законів війни, скоєних на їхній території або їхніми військами.

Продовольчий склад на північ від МК «Азовсталь», 1 березня

1 березня 2022 року стався напад на продовольчий склад, внаслідок якого було вбито одну людину, поранено ще двох, і знищено половину приміщення складу. ²⁸⁰ Перший заступник міського голови повідомив, що продуктові магазини погодилися передати міській владі та іншим волонтерам продукти для роздачі тим, хто їх потребував у всьому місті. 25 і 26 лютого вони зберігали значні запаси продуктів харчування на цьому складі, який належав КП «Комунальник» (підприємство з переробки сміття) і був розташований приблизно за 200 метрів на північ від крайньої північно-східної точки території металургійного заводу «Азовсталь». ²⁸¹

Директор КП повідомив, що 24 і 25 лютого шість 12-метрових вантажівок з відкритим причепом привезли з ТРЦ «Метро» близько 20 піддонів з бутильованою водою та продуктами харчування: макаронами, борошном, крупами, олією, цукром і сіллю. Співробітники складу розвантажили їх за допомогою вилкових навантажувачів і зберігали всередині приміщення. ²⁸²

Працівник міськради розповів, що 1 березня він із командою волонтерів поїхав організовувати зберігання продуктів на складі. Також вони випікали хліб на місці, щоб роздавати його тим, кому це було найбільше потрібно. ²⁸³ Відразу після того, як вони закінчили роботу, стався напад на будівлю. Інша депутатка міськради розповіла, що пізніше їй повідомили, що напад стався приблизно за 20 хвилин після того, як вона звідти поїхала. ²⁸⁴  

Директор КП повідомив, що в результаті нападу серйозно постраждав один із співробітників служби безпеки підприємства, 53-річний Дмитро Горбачов, який згодом помер. ²⁸⁵  Він також зазначив, що згодом побачив залишки ракети 'Град', які стирчали з землі поруч із будівлею. За його припущеннями, ракети прилетіли зі східного напрямку.

Супутникові знімки, зроблені 10 березня 2022 року (перше зображення, доступне після 1 березня), показує ударні вирви в 100 метрах на захід від складу, на іншому березі річки Кальміус, але без пошкоджень даху об'єкта. На супутникових знімках, зроблених 13 березня, видно пошкодження дахів чотирьох прилеглих до складу будівель, у тому числі один дах повністю обвалений.

Будинок на вул. Торговій, 20, 8 березня

8 березня внаслідок нападу на житловий будинок на вулиці Торговій, 20 загинули троє жінок і двоє дітей. Чоловік, який був у гостях у друга, що жив по сусідству, розповів:

Того дня я пішов принести їжу другові з інвалідністю, який жив на схід від театру. Пересуватися було небезпечно, і я боявся, але все одно пішов допомогти йому.

Близько 5 вечора ми курили біля його будинку. Ми чули вибухи, але вони були досить далеко. Того дня я не бачив на вулиці ані солдатів, ані військової техніки. Я помітив трьох жінок, хлопчика років 10 і дівчинку років 12, які стояли перед магазином, що знаходиться на першому поверсі триповерхового будинку, в який влучили.

Раптом я почув повільний і важкий звук чогось, що падає з неба. Потім я побачив спалах і дим. Я побачив, що частина будівлі над магазином обвалилася. Все було як у сповільненій зйомці. Ми злякалися, тому втекли, хоч і не дуже далеко. Ми були в шоці, почекали близько 10 хвилин, а потім повернулися туди, де стояли, щоб подивитись, чи хтось вижив. Я побачив п’ять тіл, що лежали на землі: двох дітей і трьох жінок, яких я бачив раніше. Дівчині відірвало ногу. Вони були не під завалами, а лежали поруч на вулиці. Я не бачив крові на їхніх тілах.

Приблизно за півхвилини пішки, через дорогу від місця, де їх убили, був дитячий майданчик із критою пісочницею. Ми з другом перенесли тіла дітей у пісочницю. Потім я пішов додому і більше туди не повертався. ²⁸⁶

На супутникових знімках від 10 березня 2022 року (перших доступних після нападу) видно пошкодження середньої частини даху, а також уламки біля східної сторони будівлі. Аналіз додаткових супутникових знімків показує, що згодом будівлю було пошкоджено чотири рази. ²⁸⁷

Лікарня №3 і Приазовський державний технічний університет, 9 березня

9 березня під авіаударами опинилися лікарня №3 та Приазовський державний технічний університет, розташований поруч. У результаті цих нападів загинуло щонайменше п’ятеро людей, ще 18 отримали поранення.

Лікарня №3

9 березня світ облетіли кадри, на яких вагітну жінку несуть на ношах через сильно зруйнований двір лікарні в Маріуполі. ²⁸⁸ Вона була однією з двох загиблих після того, як того дня близько 14:50 в одному з дворів лікарні №3 впала авіаційна бомба, пошкодивши пологовий будинок і педіатричне відділення. ²⁸⁹ Жінка, Ірина Калініна, померла того ж дня від отриманих травм. ²⁹⁰ Її дитина, яка з’явилась на світ за допомогою кесаревого розтину, народилася мертвою. ²⁹¹ Українські офіційні особи повідомили, що в результаті нападу загинули двоє дорослих і дитина, поранено 17 медичних працівників і пацієнтів. ²⁹² Серед поранених була Маріанна Вишемірська, чиє фото також поширилось у всьому світі. Її сфотографували, коли вона спускалася сходами і йшла розбомбленим двором на дев’ятому місяці вагітності. ²⁹³ 10 березня вона народила дівчинку. ²⁹⁴

Російські офіційні особи зробили декілька заяв щодо присутності українських військових у лікарні під час нападу. ²⁹⁵ Буквально за декілька годин до атаки речниця МЗС Росії Марія Захарова заявила, що в лікарні №3 начебто немає медичного персоналу та пацієнтів і вона використовується українськими військами як вогнева позиція. ²⁹⁶ 10 березня міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров заявив, що російські війська обстріляли лікарню через те, що вона використовувалася як база батальйону «Азов». ²⁹⁷ Посол Росії в Нідерландах звинуватив Україну в тому, що вона найняла акторів для симуляції поранень після нападу. ²⁹⁸ Жодних доказів на підтвердження цих заяв надано не було.

Чоловік медсестри сказав, що бачив близько 15 військовослужбовців сил Територіальної оборони України, які охороняли лікарню за декілька днів до нападу, але присутність військового персоналу, який забезпечував охорону лікарні, не робить лікарню належною військовою ціллю. ²⁹⁹ 

Human Rights Watch не знайшла жодних доказів того, що українські сили використовували лікарню як базу або для розгортання своїх сил.

Лікар, який оперував пацієнта в онкологічному відділенні лікарні, приблизно за 60 метрів на схід від місця, де влучив боєприпас, розповів, що вибухова хвиля викинула його та іншого медичного працівника в коридор поруч із операційною, і що мішки з піском, які закривали будівлю, опинились всередині будівлі на підлозі. ³⁰⁰

Депутат Маріупольської міської ради пив чай із другом біля будівлі, де вони укривалися, приблизно за 500 метрів від території лікарні. ³⁰¹ Він описав, як почув гуркіт літака, що наближався, бомбу, яка падала, а потім два вибухи, ударні хвилі від яких штовхнули його та його друга в будівлю. Вони вийшли й побачили дим із території лікарні, але кинулися назад, коли знову почули наближення літака. Депутат розповів, що чув ще одну бомбу, а потім ще два вибухи. Цього разу ударна хвиля вибила двері та вікна його будівлі. Пізніше він дізнався, що друга атака вразила будівлі університету поруч з лікарнею. Ще один чоловік, що перебував у іншому будинку, також пригадав два вибухи, перший з яких змусив його вистрибнути з ліжка та вибігти на вулицю, а другий був настільки сильним, що ударна хвиля відкинула його назад у будинок. ³⁰²

Ті, хто пережив напад у лікарні або побіг туди на допомогу, побачили жахливі картини. Волонтер лікарні, який перебігав між онкологічним та пологовим відділеннями, намагаючись допомогти потерпілим вибратися, розповів наступне::

У внутрішньому дворі знаходилася вирва діаметром приблизно 15 метрів і глибиною близько 5 метрів. Декілька з нас допомогли пораненим і вагітним з першого поверху вийти у двір і відвели їх до санітарних машин. Я бачив від 12 до 15 поранених людей з різними ранами, в тому числі з глибокими рваними ранами на тілі. Одного з поранених, віком близько 50 років, у військовому одязі ми доставили в один із корпусів лікарні. У нього було обгоріле обличчя, і від нього сильно пахло паленим. Я дивився, як він помирає. ³⁰³

Невдовзі після нападу на місце прибула і керівниця управління соціального захисту населення Маріупольської міської ради. З 25 лютого її робоче місце було облаштоване в територіальному центрі соціального обслуговування населення біля пологового будинку. ³⁰⁴ За її словами, в будівлі центру вибухова хвиля вибила двері та вікна та повалила її, її колегу та двох поліцейських на ім’я Сергій та Олександр на підлогу. Потім настала тиша, і через двір вони побачили, як горять пологове та педіатричне відділення. Вона розповіла:

Сергій і Олександр викликали допомогу по рації, а потім вони разом із декількома з нас, у тому числі чоловіком на ім’я Андрій, який був у кашкеті та червоно-сірій куртці, побігли до будівель. На цьому фото четверо чоловіків, у тому числі Андрій і Сергій, виносять вагітну жінку на ношах (Ірину Калініну, згадану вище). ³⁰⁵ У жінки було сильне поранення стегна, і лікарі сказали, що врятувати її неможливо. Вона лежала на ношах і кричала: «Не чіпайте мене! Нехай буде так, як є». Я чула, що  пізніше вона померла.

Частину дітей ми відвезли до сусіднього дитячого хірургічного відділення. Новонароджених дітей доставили в Обласну лікарню інтенсивного лікування. Військові та поліцейські відвезли вагітних жінок і новонароджених до лікарні в 17‑му мікрорайоні. Ми возили людей на машинах, [вони] сиділи один в одного на колінах. Багато людей були в паніці та стікали кров’ю, але ніхто з нас не знав, скільки людей було поранено. ³⁰⁶

Один чоловік, який доставив поранену матір до лікарні, був настільки вражений роботою лікарів, що вирішив залишитися та допомогти з пошуком їжі для людей, які ховалися у підвалі.Він розповів:

До 16 березня лікарню охороняли сім-вісім бійців територіальної оборони з автоматами Калашникова. Два стояли біля входу в онкологічне відділення на першому поверсі, а деякі були біля генератора. Іноді я бачив, як деякі з них патрулювали всередині дитячого відділення. Після 9 березня вони декілька днів спали в пологовому відділенні, щоб захистити його від мародерів. Єдиними транспортними засобами, які я бачив на території лікарні, були дві червоно-білі машини швидкої допомоги та синя вантажівка. ³⁰⁷

Лікар розповів, що почав лікувати поранених українських військових у лікарні 4 березня. ³⁰⁸ Військова медсестра також повідомила, що на момент обстрілу в лікарні лікували поранених українських бійців. ³⁰⁹ Вона сказала, що коли у військовому госпіталі №555 на вул. Амосова, 54 закінчились ліжка, вона та інші військові медики перевезли звідти поранених солдатів до лікарні №3. Це було 6 або 7 березня. Вони отримували медичну допомогу принаймні в одній частині лікарні – онкологічному відділенні.

На відео, записаному журналістом AP 9 березня 2022 року, чути звук вибуху, здалеку видно дим, що піднімається над будівлями лікарні, а потім видно пошкоджені фасади та інтер’єри пологового та дитячого відділень, а також декілька поранених людей. ³¹⁰ На іншому відео, яке записали українські військові та поширили ЗМІ, видно пошкоджені верхні блоки пологових залів. ³¹¹ Хірург, який працював в лікарні №3, сказав, що пошкодження були настільки значними, що зали більше не можна використовувати. ³¹²

На супутникових знімках від 12 березня 2022 року, які стали доступними після нападу, чітко видна вирва з приблизним діаметром 10 метрів у дворі лікарні, а також пошкодження фасадів пологового та педіатричного відділень. Аналіз вирви та пошкоджень прилеглих будівель показує, що вибух був спричинений 500-кілограмовою авіаційною бомбою, яка використовує ударний детонатор. ³¹³

Приазовськи&#