Skip to main content

Росія, Україна та міжнародне право: про окупацію, збройний конфлікт та права людини

Питання та відповіді

Тетяна Томенко біля свого будинку, який зазнав пошкоджень під час обстрілів у Новогнатівці на сході України. 20 лютого 2022 року. © 2022 AP Photo/Evgeniy Maloletka

24 лютого президент Путін оголосив війну Україні, почалися ракетні та артилерійські обстріли багатьох українських міст.

(Київ) — 16 лютого 2022 року Держдума Росії ухвалила резолюцію, в якій просила президента Володимира Путіна визнати незалежними державами дві території на сході України, підконтрольні підтримуваними Росією збройними формуваннями.

21 лютого президент Путін підписав два укази про визнання незалежності двох областей і передав їх на ратифікацію до парламенту. Після цього він віддав наказ російським збройним силам, які протягом кількох місяців скупчувалися на кордоні з Україною, здійснити «миротворчу операцію» у самопроголошених «Донецькій Народній Республіці» («ДНР») і «Луганській Народній Республіці» («ЛНР»).

22 лютого Рада Федерації, верхня палата російського парламенту, задовольнила прохання Путіна про введення збройних сил.

22 лютого Путін публічно заявив, що межі територій, незалежність яких визнала Росія, поширюються й на підконтрольні українському уряду значні території Донецької та Луганської областей.

Через безпрецедентне нарощування Росією загонів збройних сил уздовж кордону з Україною загострилися бої в східному регіоні України на Донбасі. З середини лютого Спеціальна моніторингова місія Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) повідомляла про суттєве збільшення кількості порушень угоди про припинення вогню 2014 року в постраждалих від конфлікту районах уздовж лінії зіткнення.

Незалежно від будь-якої самопроголошеної назви, згідно з міжнародним правом, у тому числі Женевськими конвенціями, російські війська в Україні є окупантами. Якщо російські війська офіційно увійдуть на територію України, ситуація на сході України підпадатиме під термін «окупація» згідно з Четвертою Женевською конвенцією 1949 року, як зазначено нижче. Ані претензії місцевої «влади» на суверенітет самопроголошених «ЛНР» чи «ДНР», ані визнання їх незалежними російським урядом не впливають на визнання окупації за міжнародним правом.

Через збройний конфлікт між урядовими силами та підтримуваними Росією збройними угрупованнями на сході України загинуло багато цивільних. Через конфлікт тривалістю майже вісім років загинуло понад 16 000 людей, як військових, так і цивільних, та близько 1,5 мільйона переселенців покинули свої домівки. Бойові дії також стали причиною значних руйнувань та знищення цивільної інфраструктури, зокрема будинків, лікарень та шкіл по обидва боки 427-кілометрової лінії зіткнення, яка відокремлює утримувані українськими урядовими силами території від тих, що перебувають під контролем збройних угруповань з «ДНР» і «ЛНР».

Які міжнародні норми регулюють збройний конфлікт між Росією та Україною?

Військові зіткнення між російськими та українськими збройними силами є міжнародним збройним конфліктом, який регулюється міжнародними гуманітарними конвенціями (насамперед чотирма Женевськими конвенціями 1949 року та першим додатковим протоколом до неї 1977 року (Протокол I), Гаазькими конвенціями 1907 року, що регулюють засоби та методи ведення війни), а також загальноприйнятими нормами міжнародного гуманітарного права.

І Україна, і Росія є сторонами Женевських конвенцій 1949 року та Протоколу I.

У чому полягають основні принципи законів війни?

Міжнародне гуманітарне право, або закони війни, ставить за умову захист цивільного населення та інших некомбатантів від потенційних ризиків, спричинених збройним конфліктом. Воно стосується ведення бойових дій — засобів і методів ведення війни — усіма сторонами конфлікту. Перш за все це правило, згідно з яким сторони конфлікту повинні завжди розрізняти комбатантів і цивільних. Цивільне населення ніколи не може бути навмисною мішенню атак. Як це обговорюється далі, сторони конфлікту зобов’язані вживати всіх можливих запобіжних заходів задля зведення до мінімуму шкоди цивільному населенню та цивільним об’єктам, а також не здійснювати напади, під час яких не розрізняють комбатантів та цивільних осіб або завдають невідповідної шкоди цивільному населенню.

Чи діє зараз в Україні міжнародне право у сфері прав людини?

Так. Міжнародне право у сфері прав людини залишається чинним і продовжує застосовуватися в будь-який час, в тому числі під час збройних конфліктів та окупації, на які також поширюються закони війни. За деяких обставин норма гуманітарного права може мати перевагу над нормою у сфері прав людини як lex specialis, або більш конкретною для певних обставин нормою.

Україна та Росія обидві є сторонами низки регіональних та міжнародних договорів у сфері прав людини, у тому числі Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (МПГПП) та Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або тих, що принижують гідність видів поводження та покарання (CAT). В цих договорах містяться гарантії щодо основних прав, багато з них відповідають правам, які мають комбатанти та цивільні особи згідно з міжнародним гуманітарним правом (наприклад, заборона катувань і нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, вимоги щодо недискримінації, право на справедливий суд).

Хоча як ЄКПЛ, так і МПГПП дозволяють певною мірою обмежувати деякі права під час війни або офіційно оголошеної надзвичайної ситуації, що «загрожує життю нації», будь-яке зменшення прав під час надзвичайної ситуації має носити винятковий та тимчасовий характер і бути обмеженим «тією мірою, наскільки суворо цього вимагають обставини». Деякі основні права, такі як право на життя та право на захист від катувань та іншого жорстокого поводження, заборона на несанкціоноване затримання, обов’язок забезпечити судовий контроль законності затримання та право на справедливий суд, мають дотримуватися завжди, навіть під час надзвичайної ситуації.

Що можна вважати за законну ціль військового нападу?

За законами війни, напади мають бути спрямовані лише на «військові цілі». Військові цілі — це особовий склад та об’єкти, які вносять ефективний внесок у військові дії, а знищення, захоплення чи нейтралізація яких дає певну військову перевагу. Це ворожі винищувачі, зброя та боєприпаси, а також об’єкти, які використовуються у військових цілях, наприклад, будівлі та транспортні засоби. Хоча гуманітарне право визнає, що під час збройного конфлікту жертв серед цивільного населення уникнути неможливо, воно зобов’язує сторони конфлікту завжди розрізняти комбатантів і цивільних осіб, а також спрямовувати атаки лише на комбатантів та інші військові об’єкти. Цивільні особи втрачають імунітет від нападу під час «безпосередньої участі у бойових діях» — наприклад, допомагаючи комбатантам під час бою.

Під захист законів війни також підпадають «цивільні об’єкти» — за визначенням це всі об’єкти, які не вважаються за ціль військового нападу. Безпосереднє ураження таких цивільних об’єктів, як будинки, квартири та підприємства, культові споруди, лікарні, школи та пам’ятки культури — заборонено, якщо вони не використовуються у військових цілях і таким чином стають військовими. Це буде у випадку, якщо військові сили розгорнуті на об’єктах, які зазвичай є цивільними. Якщо є сумніви щодо характеру об’єкта, сторона збройного конфлікту має вважати його цивільним.

Які види військових нападів заборонені?

Як зазначено вище, безпосередні напади на цивільних осіб і цивільні об'єкти заборонені. За законами війни також заборонені невибіркові напади. Невибіркові напади – це напади, під час яких ударів зазнають військові об’єкти і цивільні особи або цивільні об’єкти без розбору. Прикладами невибіркових нападів є напади, які не спрямовані на конкретну військову ціль або з використанням зброї, яка не може бути спрямована на конкретну військову ціль.

До заборонених невибіркових нападів також належать бомбардування місцевості, тобто обстріли з використанням артилерії або інших засобів, які діють на декілька чітко розділених і окремих військових цілей, розташованих у зоні зосередження цивільних осіб та об’єктів, як на єдину військову мішень. Воєначальники мають вибрати засіб нападу, який може бути спрямований на військові цілі і мінімізує випадкову шкоду цивільному населенню. Якщо використана зброя настільки неточна, що її не можна спрямувати на військові цілі без значної небезпеки для цивільного населення, використовувати її не слід.

Також забороненими є напади, які порушують принцип співмірності. Напад є неспівмірним, якщо він очікувано призведе до випадкової втрати життя цивільних осіб або пошкодження цивільних об’єктів, які були б надмірними щодо конкретної та безпосередньої військової переваги, що очікується від нападу. Протипіхотні наземні міни та касетні боєприпаси заборонені міжнародними угодами, ці снаряди ніколи не можна використовуватися через їх невибірковий характер.

Які зобов'язання мають сторони конфлікту щодо бойових дій у населених пунктах?

Міжнародне гуманітарне право не забороняє ведення бойових дій у зоні населених пунктів, хоча присутність великої кількості цивільних осіб накладає на сторони конфлікту більш серйозні зобов’язання щодо вживання заходів з мінімізації шкоди цивільному населенню. Закони війни вимагають від сторін конфлікту бути особливо обачливими під час військових операцій, щоб вберегти цивільне населення та «вжити всіх можливих запобіжних заходів» з метою уникнення або зведення до мінімуму випадкових втрат серед мирного населення та пошкодження цивільних об’єктів. До цих запобіжних заходів відносяться усі можливі дії з метою підтвердження, що об’єктами нападу є не цивільні особи чи цивільні об’єкти, а військові цілі, а також надання «ефективного завчасного попередження» про напади, коли це дозволяють обставини.

В населених пунктах військові підрозділи повинні уникати розміщення військових об’єктів поблизу густонаселених районів і намагатися евакуювати цивільних осіб з зони військових дій. Сторонам конфлікту заборонено використовувати цивільних осіб для прикриття військових об’єктів або операцій. «Прикриття» — це цілеспрямоване використання присутності цивільних осіб для захисту військових сил або районів, що унеможливлює напади на них.

Сторона, яка нападає, не звільняється від зобов'язань враховувати ризик для цивільного населення просто тому, що вона вважає сторону, яка захищається, відповідальною за розташування законних військових цілей у населених пунктах або поблизу них.

Використання вибухової зброї в населених пунктах посилює занепокоєння щодо незаконних невибіркових і неспівмірних обстрілів. Важка артилерія та авіаційні бомби (зброя з широким радіусом дії) та інша зброя з непрямим наведенням (без належного наведення на ціль, зброя, для якої ціль абсолютно невидима) проти військових об’єктів у населених пунктах є однією з найсерйозніших загроз для цивільного населення в сучасному збройному конфлікті.

Під час бомбардування та обстрілів міст, селищ і сіл багато мирних жителів гинуть, отримують поранення та психологічні травми. Під суттєвими, або довгостроковими наслідками слід розуміти пошкодження цивільних будівель та критичної інфраструктури, перешкоджання наданню послуг з охорони здоров’я та освіти, а також переміщенню місцевого населення. Гуманітарні ризики посилюються, коли вибухова зброя має широку зону дії через неточність, великий радіус вибуху або доставляння кількох боєприпасів одночасно. Організація «Х’юман Райтс Вотч» закликає сторони збройного конфлікту уникати використання вибухової зброї з великою зоною ураження у населених пунктах.

Що мається на увазі під використанням живого щита?

Військовий злочин «використання живого щита» — це навмисне використання присутності цивільних осіб з метою захисту певних пунктів, районів чи військових сил від військового нападу. Хоча розміщення сил, зброї та боєприпасів у густонаселених районах або поблизу них, як зазначалося вище, може бути незаконним, воно є використанням живого щита лише у випадках, коли існує конкретний намір використати цивільне населення для стримування нападу. Сторони конфлікту можуть атакувати військову ціль, яка використовує живий щит, але вона все одно зобов’язана визначити співмірність нападу, тобто чи очікувана втрата життя та майна цивільного населення не перевищує очікувану військову перевагу від нападу.

Чи дозволяється сторонам конфлікту мати за ціль елементи інфраструктури, наприклад, аеропорти, дороги та мости?

Цивільні аеропорти, дороги та мости, а також військові об'єкти які, розташовані на них чи всередині них — це місця, які можуть стати військовими цілями для нападу у разі використання їх у військових потребах. Навіть тоді діє правило співмірності, за яким сторони конфлікту мають оцінити коротко- та довгострокову шкоду для цивільного населення та очікувану військову перевагу від нападу на них. Вони повинні розглянути всі шляхи мінімізації впливу на цивільне населення і не повинні здійснювати атаку, якщо очікувана шкода для цивільного населення перевищує очікувану військову перевагу.

Чи знаходяться радіо- і телестанції під особливим захистом від нападу?

Атаки на об'єкти мовлення, що використовуються для військового зв'язку, є легітимними згідно з законами війни. Цивільні телерадіостанції є законними об’єктами лише в тому випадку, якщо вони відповідають критеріям законної військової цілі, тобто використовуються у спосіб, завдяки якому роблять «ефективний внесок у військові дії», та їх знищення за конкретних обставин забезпечить «певну військову перевагу».

Наприклад, об’єкти мовлення можуть стати військовими цілями, якщо вони використовуються для передачі військових наказів або в інший спосіб конкретно для здійснення військових операцій. Однак цивільні телерадіомовні установи не стають законними військовими об’єктами лише тому, що транслюють проурядову чи опозиційну пропаганду. Напади на установи, які формують лише думку цивільного населення, не є законними — ці об’єкти безпосередньо не сприяють успіху військових операцій.

Якщо об’єкти мовлення стануть законними військовими об’єктами через їх використання для передачі військових наказів, принцип співмірності нападу все одно має поважатися. Це означає, що нападники мають завжди перевіряти, чи ризики для цивільного населення при здійсненні будь-якої такої атаки не перевищують очікувану військову перевагу. Їм слід вживати особливих запобіжних заходів щодо будівель в міських районах, у тому числі за можливості завчасно попереджати про напад.

Міжнародне право не забороняє військовим силам противника займати об'єкти мовлення (або інші цивільні структури, крім лікарень) і використовувати їх. Однак присутність ворожих сил або використання засобів мовлення у військових цілях може перетворити цивільні об’єкти у військові, які підлягають нападу.

Чи закони війни регламентують кібератаки?

Питання мережевих комп’ютерних атак, або «кібератак» як таке, не розглянуте в Женевських конвенціях, але основні принципи та правила щодо методів і засобів ведення війни застосовуються й до них. Кібератаки повинні бути спрямовані на військові цілі і не бути ані невибірковими, ані неспівмірними. Наприклад, атака на електричну мережу, яка на довгий час завдає шкоди цивільному населенню, ймовірно, буде незаконно неспівмірною, незалежно від того, чи буде вона здійснена шляхом авіаударів чи кібервійни. Заборони на підступність, колективне покарання та репресії проти цивільного населення залишаються чинними.

Основні права під загрозою, коли уряди беруть участь у кібератаках або кібервійні. У 2015 році Генеральна Асамблея ООН схвалила звіт призначеної Групи урядових експертів (ГУЕ ООН), в якому викладено консенсусний погляд щодо застосування міжнародного гуманітарного права та права людини у сфері кіберпростору та передбачено зобов’язання щодо дотримання державних норм. До цих норм входить нездійснення або відсутність свідомої підтримки діяльності в галузі інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ), яка навмисно завдає шкоди критичній інфраструктурі або іншим чином перешкоджає її використанню та роботі для надання послуг населенню. А також свідома заборона використання своєї території для міжнародно-противоправних дій з використанням ІКТ. Нещодавно в аналогічному звіті ГУЕ ООН були наведені приклади критичної інфраструктури, яка надає основні послуги населенню, у тому числі не лише медичні, але й постачання електроенергії, води та водовідведення, освіти та фінансові послуги.

Чи є законними відключення Інтернету та телефонного зв’язку в зонах конфлікту?

Відключення Інтернету під час конфлікту, у тому числі засобів передачі мобільних даних, які регулярно використовуються як у цивільних, так і у військових цілях, має враховувати основні принципи законів війни, зокрема необхідності та співмірності. Принцип необхідності допускає заходи, спрямовані на досягнення законної військової мети та не заборонені міжнародним гуманітарним правом. Відключення Інтернету може піти на користь законним військовим цілям, наприклад, не давати військовим ворога комунікувати один з одним і здійснювати напади. Однак принцип співмірності забороняє дії, для яких очікувана шкода для цивільного населення є надмірною відносно передбачуваної військової переваги.

Відключення Інтернету та телефонного зв’язку може завдати значної шкоди цивільному населенню, у тому числі призвести до можливих поранень і смертей через відсутність можливості спілкування один з одним щодо міркувань безпеки, доступу до медичних закладів, а також їжі та прихистку. Це також перешкоджає роботі журналістів та правозахисників, які можуть надавати інформацію про ситуацію на місцях, у тому числі повідомляти про можливі порушення законів війни. Відключення телефону та Інтернету заважає гуманітарним організаціям оцінювати ситуацію та надавати допомогу людям з груп ризику. Відсутність інформації про умови та обставини, у яких знаходиться постраждале населення, також може збільшити ймовірність травмування і смерті.

Аналогічно, згідно з міжнародним правом у сфері прав людини, уряди зобов’язані забезпечити відповідність закону обмежень у використанні Інтернету, і щоб такі обмеження були необхідним та співмірним засобом розв’язання конкретної проблеми безпеки. Тотальні відключення порушують багато прав, у тому числі право на свободу слова та отримання інформації, і перешкоджають реалізації інших, у тому числі права на вільні зібрання. У своїй Спільній декларації про свободу слова та реагування на конфліктні ситуації 2015 року експерти та доповідачі Організації Об’єднаних Націй заявили, що навіть під час конфлікту «використання комунікаційних «вимикачів» (тобто відключення цілих комплексів комунікаційних систем) ніколи не може бути виправданим згідно із законодавством про права людини».

Чи мають журналісти особливий захист від нападу?

Журналісти, якщо вони безпосередньо не беруть участь у бойових діях, є цивільними особами і не можуть бути об’єктами нападу. Будь-які ризики для журналістів як представників цивільного населення також мають бути оцінені під час нападу, коли такий ризик може виникнути, і він не повинен бути більше за очікувану військову перевагу.

Хоча такі права журналістів, як свобода слова або свобода пересування, можуть бути будь-яким чином обмежені за законом та в обсязі, якого суворо вимагають критичні обставини, журналісти також не можуть бути заарештовані, затриманні або іншим чином покарані чи бути об’єктом помсти лише за те, що вони виконують свою роботу журналіста.

Хто має право на статус військовополоненого і як потрібно поводитися з військовополоненими?

У Третій Женевській конвенції 1949 року стверджується, що військовополонені — це учасники міжнародного збройного конфлікту, які потрапили в руки ворога. Особи, які мають право на статус військовополонених — це військовослужбовці, поліціанти, відповідно до певних умов, докладно роз’яснених у Третій Женевській конвенції, особи, які супроводжують збройні сили, але не належать до них, цивільні особи, які беруться за зброю «у масовому порядку», та інші. Полонені журналісти, пов’язані зі збройними силами супротивників, також мають право на захист військовополонених. Полонених не можна притягнути до відповідальності за сам факт участі у збройному конфлікті. Проте вони можуть бути притягнені до відповідальності за військові злочини. За відсутності судового переслідування військовополонені повинні бути звільнені та репатрійовані після закінчення «активних бойових дій».

Повну відповідальність за умови проживання та побуту військовополонених несе «держава, яка утримує», тобто центральні органи влади, а не лише військові частини, які їх захопили. Третя Женевська конвенція досить докладно регламентує права та обов'язки військовополонених. Серед прав та обов’язків, які діють з моменту захоплення та можуть бути найбільш актуальними, такі:

  • Полонених не слід наражати на небезпеку під час очікування евакуації із зони бойових дій, а також не відправляти або утримувати їх в місцях, де на них може бути скоєно напади.
  • До військовополонених потрібно завжди ставитися гуманно. Військовим злочином є навмисне вбивство, жорстоке поводження або катування військовополонених, умисне заподіяння значних мук або серйозних ушкоджень тілу чи здоров’ю або позбавлення їх права на справедливий суд за військові злочини.
  • Репресії проти військовополонених суворо заборонені. Полонені не можуть бути покарані за дії, яких вони не вчинили, або піддані колективному покаранню.
  • Честь військовополонених має бути захищена, зокрема, вони не повинні піддаватися образам чи насильству або бути об’єктами публічної уваги чи то з боку військових сил, чи цивільного населення. Їх не можна демонструвати представникам ЗМІ чи допитувати у їх присутності, а їхні фотографії не можна використовувати в політичних цілях.
  • До військовополонених не можна застосовувати катування або інші форми примусу з метою отримання від них будь-якої інформації.
  • З жінками-військовополоненими необхідно поводитися належним чином з урахуванням їхньої статі, вони повинні мати принаймні ті самі права та захист, що й чоловіки. Діти, які є військовополоненими, мають право на особливе поводження.
  • Пораненим або хворим військовополоненим слід надавати ту саму медичну допомогу, яка надається членам збройних сил держави, що утримує полонених.

У яких випадках сторона, що воює, може затримувати цивільних осіб, і як з ними мають поводитися?

Четверта Женевська конвенція, у якій викладено обов’язки окупаційної влади, такої як Росія в Україні, дозволяє інтернувати чи призначати місце проживання особам, які перебувають під захистом, лише з «необхідних міркувань безпеки». Це має здійснюватися відповідно до дозволеної міжнародним гуманітарним правом стандартної процедури, також компетентний орган повинен мати право на оскарження та перегляд принаймні кожні шість місяців. Четверта Женевська конвенція містить докладні положення щодо гуманного поводження з інтернованими.

Кожному позбавленому волі необхідно забезпечити належне харчування, воду, одяг, житло та медичну допомогу. Полонених жінок необхідно тримати в приміщеннях окремо від чоловіків. Діти, позбавлені волі, за винятком сімей, повинні мешкати окремо від дорослих.

Заборона катувань та іншого жорстокого поводження є однією з найбільш фундаментальних заборон у міжнародному праві у сфері прав людини та гуманітарному праві. Жодні виняткові обставини не можуть виправдати катування. Якщо катування є частиною поширеного та систематичного нападу на цивільне населення, то відповідно до міжнародного звичаєвого права та римського Статуту, за яким було створено Міжнародний кримінальний суд, катування є злочином проти людства.

Чи повинні сторони конфлікту надавати гуманітарним організаціям доступ до військовополонених та інших затриманих?

Третя та четверта Женевські конвенції вимагають від сторін конфлікту надавати Міжнародному комітету Червоного Хреста (МКЧХ) та іншим агенціям з надання допомоги постраждалим доступ до військовополонених та інтернованих цивільних осіб. МКЧХ повинен мати постійний доступ до кожного позбавленого волі для спостереження за умовами їх утримання та відновлення контактів зі сім’ями. МКЧХ має повну свободу вибирати місця, які він бажає відвідати, і конфіденційно опитувати людей. Відмова у відвідуванні можлива лише з причин «нагальної військової необхідності», а також як винятковий і тимчасовий захід. Інші гуманітарні організації можуть вимагати доступу до військовополонених і затриманих цивільних осіб. Орган влади, який здійснює затримання, повинен сприяти таким відвідуванням, хоча він може обмежити кількість гуманітарних агенцій, що відвідують утримувану особу.

Які зобов’язання мають сторони конфлікту перед нужденним населенням?

Згідно з міжнародним гуманітарним правом сторони конфлікту повинні дозволяти та сприяти швидкій та безперешкодній передачі справедливо розподіленої гуманітарної допомоги населенню, яке її потребує. Сторони повинні дати згоду на надання допомоги, але не можуть відмовити у такій згоді на довільних підставах. Вони можуть вживати заходів для контролю за вмістом та доставленням гуманітарної допомоги, наприклад, щоб переконатись у відсутності там зброї. Однак навмисне перешкоджання постачанню допомоги заборонено.

Крім того, міжнародне гуманітарне право вимагає від сторін, що воюють, забезпечити необхідну для виконання відповідних функцій свободу пересування персоналу, який надає гуманітарну допомогу. Це переміщення може бути обмежено лише тимчасово з причин крайньої військової необхідності.

Хто може нести відповідальність за порушення міжнародного гуманітарного права?

Серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені зі злочинним умислом, тобто свідомо чи необережно, є військовими злочинами. Серед військових злочинів, перелічених в положеннях про «серйозні порушення» Женевських конвенцій та як звичаєве право в статуті Міжнародного кримінального суду та інших джерелах, широкий спектр злочинів — навмисні, невибіркові та неспівмірні напади, які завдають шкоди цивільному населенню; захоплення заручників; використання живого щита; накладання колективного покарання тощо. Особи можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за спробу вчинити військовий злочин, а також за сприяння, посібництво чи підбурювання до військового злочину.

Відповідальність також може бути покладено на людей, які планують військовий злочин або підбурюють до нього. Командири та цивільні ватажки можуть бути притягнені до відповідальності за військові злочини в рамках відповідальності командування, якщо вони знали або повинні були знати про вчинення військових злочинів і вжили недостатніх заходів для запобігання або покарання винних.

Хто несе основну відповідальність за забезпечення покарання за серйозні порушення міжнародного права?

За забезпечення правосуддя за серйозні порушення у першу чергу відповідає країна, громадяни якої причетні до таких порушень. Уряди зобов'язані розслідувати серйозні порушення, до яких причетні посадові або інші особи, які перебувають під їхньою юрисдикцією. Уряд повинен забезпечити проведення неупередженого розслідування військовими чи державними судами або іншими установами щодо з’ясування фактів серйозних порушень, виявляючи та притягаючи до відповідальності осіб, відповідальних за ці порушення, відповідно до міжнародних стандартів справедливого суду, а також накладаючи на визнаних винними осіб покарання відповідно до їхніх дій. Хоча недержавні збройні угруповування не мають такого ж юридичного обов’язку переслідувати порушників законів війни у ​​своїх лавах, проте, вони несуть відповідальність за забезпечення дотримання законів війни та за проведення відповідних до міжнародних стандартів справедливого суду судових процесів.

Чи можуть будь-які воєнні злочини чи злочини проти людства, скоєні в Україні, бути розглянуті в Міжнародному кримінальному суді?

Міжнародний кримінальний суд (МКС) є постійним міжнародним судом, що має повноваження розслідувати, обвинувачувати та притягувати до суду людей, підозрюваних у геноциді, злочинах проти людства та військових злочинах, скоєних після 1 липня 2002 року.

Однак він може чинити правосуддя щодо цих злочинів лише у випадках, коли:

  • Злочини скоєні на території країни, яка є учасницею договору МКС;
  • Обвинувачений у злочинах є громадянином країни, яка є учасницею договору МКС;
  • Країна, яка не є учасником договору про МКС, визнає повноваження суду щодо відповідних злочинів,  подавши до суду офіційну заяву; або
  • Рада Безпеки ООН передає ситуацію на розгляд прокурору МКС.

Росія та Україна не є членами МКС, але Україна визнала юрисдикцію суду щодо скоєних на її території з листопада 2013 року інкримінованих злочинів і таким чином зобов’язана співпрацювати з судом. У грудні 2020 року канцелярія прокурора МКС завершила попередню експертизу та оголосила, що передбачених установчим договором МКС та Римським статутом критеріїв для відкриття офіційного розслідування було дотримано, але ще не направила до суддів вимогу дозволити офіційно розпочати розслідування. Оскільки МКС є судом останньої інстанції, розслідування та судове переслідування на державному рівні можуть стати доповненням до розслідування МКС.

Чи можуть інші країни притягати до відповідальності за міжнародні злочини, скоєні в Україні?

Деякі категорії тяжких злочинів, що порушують міжнародне право, такі як військові злочини та катування, підпадають під «універсальну юрисдикцію», що означає здатність внутрішньої судової системи країни розслідувати певні злочини та переслідувати за них, навіть якщо вони не були вчинені на її території одним із її громадян або проти одного з її громадян. Деякі договори, такі як Женевські конвенції 1949 року та Конвенція проти катувань, зобов’язують держави видавати або переслідувати підозрюваних злочинців, які перебувають на території цієї країни чи знаходяться іншим чином під її юрисдикцією. Відповідно до міжнародного звичаєвого права також вважається, що країнам дозволено судити винних за інші злочини, такі як геноцид або злочини проти людства, де б ці злочини не було скоєно.

Your tax deductible gift can help stop human rights violations and save lives around the world.

Region / Country