Протягом останнього року ми з колегами збирали докази воєнних злочинів та інших правопорушень, скоєних Росією під час війни проти України.
Росія спочатку вторглася в Україну в 2014 році, захопивши Крим та підбурюючи й підтримуючи збройний конфлікт на Донбасі, промисловому регіоні на сході країни. У лютому 2022 року Росія здійснила повномасштабне вторгнення, внаслідок якого загинули та постраждали мільйони мирних жителів України.
Протягом останнього року російські військові вбивали, ґвалтували, катували, депортували або силоміць вивозили цивільних осіб до Росії чи окупованих нею територій. Понад 14 мільйонів українців були змушені покинути свої домівки. Мільйони людей потерпають від серйозних перебоїв з постачанням електроенергії та води через масштабні обстріли Росією об'єктів енергетичної інфраструктури України.
Ми з колегами почули від сотень українців розповіді про те, що відбувалося з ними в оточених містах, таких як Маріуполь, та в численних малих та великих містах, таких як Харків, що неодноразово потерпали від авіаударів та артилерійських обстрілів. Вони повідомили нам про жорстокі злочини російських окупантів у таких населених пунктах, як Буча, Бородянка, Ягідне, а також у багатьох інших, менш відомих містечках та селищах.
Я розмовляла з багатьма з них, коли була в Україні в різний час протягом року. Забути їхні історії та свідчення неможливо.
Тетяна та Юлія, Маріуполь
57-річна Тетяна з Маріуполя казала мені: «У Маріуполі немає жодної сім'ї, яка б не поховала когось, або не знала когось, хто це зробив». Через російські бомбардування багато українських міст зазнали руйнувань, але, напевно, жодне з них не постраждало більше, ніж Маріуполь, де більшість будинків було серйозно пошкоджено або зруйновано дощенту.
Я розмовляла з Тетяною та її дорослою донькою Юлією у львівському притулку для жінок у квітні, невдовзі після того, як вони втекли з Маріуполя. Понад місяць вони, як і багато інших людей, перебували в пастці в обложеному місті. Одного ранку в середині березня вони прокинулися від вибуху бомби, що розірвалася просто біля їхнього будинку. Від вибухової хвилі здригнулася вся дев'ятиповерхівка, вилетіли шибки.
Коли вони в паніці бігли вниз до підвалу, то почули крики про допомогу з квартир своїх сусідів. Через вибухову хвилю двері деяких квартир заблокувало, люди опинилися в пастці. Коли будівля загорілася, вони почали вистрибувати з вікон. Щойно Юлія та Тетяна добігли до п'ятого поверху, пролунав ще один вибух, від якого Тетяну вдарило об стіну, і вона зламала руку.
Їм вдалося дістатися до підвалу, де понад тиждень вони перебували разом з 50 сусідами, серед яких були діти та люди похилого віку. Було дуже холодно, у них майже не було води та їжі. Під час їх тривалого та жахливого шляху на підконтрольну Україні територію російські силовики піддавали їх та багатьох інших цивільних осіб примусовим, жорстоким «фільтраційним» перевіркам, що передбачали численні допити та обшуки, а також збір біометричних даних цивільних осіб.
Тетяна та Юлія доїхали до Львова та нарешті опинилися в безпеці. Але багатьох інших після «фільтрації» примусово вивезли до Росії або на окуповані Росією території. Такі переміщення є воєнними злочинами та потенційними злочинами проти людства.
***
Протягом майже восьми місяців значна частина Херсонської області перебувала під окупацією Росії. Коли на початку листопада 2022 року російські війська відступили, по собі вони залишили спадщину у вигляді руйнувань та численних злочинів.
Людмила, Посад-Покровське
Як сказала мені Людмила, «Я втратила все».
Через кілька днів після початку російського вторгнення чоловік Людмили, Сергій, поїхав на роботу в Чорнобаївку, що за 27 кілометрів від Посад-Покровського. Того вечора він зателефонував та сказав, що приїде за Людмилою та їхніми трьома доньками. Це був останній раз, коли Людмила почула його голос.
10 березня Людмилі зателефонували представники місцевої влади та повідомили, що в канаві біля Чорнобаївки було знайдено тіло її чоловіка з синцями та вогнепальним пораненням у шию. Мешканцям Посад-Покровського не дозволяли виїжджати з села через бойові дії, тому Людмилі, як і багатьом іншим, довелося впізнавати тіло коханого за фотографіями, які їй надіслали на телефон.
Людмилі сказали, що Сергія поховають у братській могилі в Миколаєві. Вона благала їх дозволити їй поховати його в окремій могилі. Працівники ритуальної служби вибрали день, коли обстрілів було менше, і Людмила поховала Сергія по відеозв'язку, як вона сухо та буденно мені розповіла. Будинок був серйозно пошкоджений, чоловіка, який забезпечував сім'ю, не стало – Людмила не знала, як їй прогодувати трьох маленьких доньок.
Стас та Настя, Херсонська область
У Зеленівці, іншому селі Херсонської області, яке опинилося під російською окупацією, 20-річний Стас, співробітник херсонського зоопарку, розповів мені, як російські солдати прийшли до будинку його дівчини Насті. Вони зателефонували їм та наказали приїхати до будинку жінки. Коли Стас та Настя приїхали, солдати побили та забрали її батька, пенсіонера, ветерана бойових дій на Донбасі у 2014 році. Вони також били та штовхали Стаса і погрожували зґвалтувати Настю на його очах. Стас та Настя змогли втекти до Києва. Вони не знають, що сталося з батьком Насті.
Я розмовляла з десятками інших людей, члени сімей яких також стали жертвами насильницького зникнення або яких самих безпідставно затримували та катували у підвалі, котельні чи брудній камері. Як і у випадку з батьком Насті, російські окупанти підозрювали деяких з них у зв'язках з українськими військовими. Інші були представниками місцевої влади, журналістами чи активістами, які виступали проти окупації, або просто людьми, яких підозрювали у проукраїнських чи антиросійських поглядах.
Наразі точна кількість жертв насильницьких зникнень невідома. Багато з цих людей досі вважаються зниклими безвісти.
«Перевиховання» Юрія
Там, де російські окупанти перебувають тривалий час, вони проводять «русифікацію», знищуючи українську мову, культуру та освіту, при цьому жорстоко придушуючи інакомислення. Мирні жителі України розповідали мені про те, як їх змушували співати російські гімни або патріотичні пісні, а російські військові били та катували їх задля «перевиховання».
У квітні на блокпосту російські солдати затримали Юрія, пастора баптистської церкви з Херсона, який зголосився допомогти роздавати гуманітарну допомогу місцевим жителям. Солдати конфіскували його автомобіль та кілька тисяч доларів, а також забрали коробки з медикаментами та іншою гуманітарною допомогою. Його побили та кинули в камеру. «Вони [солдати] сказали мені: "Херсон у 20-х роках був російським, ти що, не вчив історію?", – розповів він. "Повторюю: це Росія. Росія тут назавжди"».
Від початку війни російські високопосадовці та державні ЗМІ дедалі частіше ставили під сумнів суверенітет України та й взагалі її право на існування. Вони робили дедалі більш екстремістські заяви – від необхідності захисту етнічних росіян на Донбасі та російської мови до закликів до «денацифікації» та навіть «десатанізації» України. Насправді ж війна спустошила величезні території переважно російськомовних регіонів півдня та сходу України.
Багато хто з тих, з ким я спілкувалася, розповідали, що російські солдати та чиновники, з якими вони зустрічалися, повторювали їм ці заяви, вимагаючи від мешканців повідомити, де ховаються «нацисти».
Олена, Буча
Деякі з солдатів були схожі на «дітей з шийками, що стирчать з комірців», як сказала мені Олена з Бучі в березні, «дітей, але зі зброєю», які ходили та розстрілювали цивільних, наче в апокаліптичній комп'ютерній грі. Один з них направив автомат Калашникова на Олену перед її будинком та погрожував застрелити її на місці. Інший російський солдат кількома днями раніше застрелив її чоловіка Віктора, звичайну мирну людину.
Мільйони цивільних українців зазнали неймовірних страждань та втрат під час цієї війни. Величезна кількість людей стали жертвами воєнних злочинів та злочинів проти людства. Міжнародна спільнота надала величезну підтримку Україні для поширення її можливостей у проведенні розслідувань воєнних злочинів та переслідуванні винних у їх скоєнні. Прокурор Міжнародного кримінального суду розпочав розслідування, а іноземні уряди та міжнародні організації долучили численні механізми та інструменти притягнення до відповідальності, які можуть допомогти домогтися покарання за злодіяння, скоєні в Україні.
Ця підтримка має перетворитися на реальне притягнення винних до відповідальності. Такі люди, як Олена, Тетяна та інші, заслуговують на співмірну компенсацію, та пам’ять про їхню трагедію має залишитися назавжди.
