До уваги:

Хуана Мендеса 

Спеціального доповідача з тортур та інших жорстоких, нелюдських або принизливих для гідності видів поводження чи покарання

Дайнюса Пураса

Спеціального доповідача з питання про право кожної людини на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров’я

 

Х’юман Райтс Вотч, Громадська організація «Інсайт» та Transgender Europe (TGEU) заявляють, що положення діючої процедури  юридичного визнання гендерної ідентичності в Україні та спосіб, у який вони виконуються, порушують захищені на міжнародному рівні права людини трансгендерних людей  — зокрема, право на здоров'я, а також заборону нелюдського та  принизливого для гідності поводження або покарань.

Заявники

Х’юман Райтс Вотч — це незалежна міжнародна правозахисна організація, котра працює з метою захисту прав людини у всьому світі. Наші дослідники розслідують порушення прав людини у 90 країнах  світу.

«Інсайт» — цк українська ЛГБТІК та феміністична організація, яка працює з метою покращення якості життя лесбійок, геїв, бісексуальних трансгендерних, інтерсексуальних та квір людей в Україні шляхом розвитку та підсилення спільноти, надання необхідних послуг та реалізації різноманітних інформаційних, освітніх, соціальних, психологічних, медичних та культурних програм.

Transgender Europe (TGEU)  — це європейська неурядова  «зонтична» організація, яка працює з метою досягнення повної рівності та інтеграції до соціуму всіх трансгендерних людей Європи.

Відповідальні державні інституції

Заявники стверджують, що Міністерство охорони здоров'я України та Комісія зі  зміни/корекції статевої належності (створена наказом Міністерства охорони здоров'я № 60 від 2 лютого 2011 року)[1]  є основними державними агентами, відповідальними за це законодавство та його реалізацію, і, відповідно, за спричинені ним порушення прав трансгендерних людей.

Комісія включає в себе 11 фахівців і збирається двічі на рік у Києві, столиці України. Серед одинадцяти фахівців, що входять до Комісії, представлені двоє сексологів, хірург, ендокринолог, і семеро працівників  Українського науково-дослідного інституту соціальної та судової психіатрії та наркології.  Головою Комісії, а також директоркою Українського науково-дослідного інституту соціальної і судової психіатрії та наркології є Ірина Пінчук. Борис Ворник нині є заступником голови комісії та професором з сексології та медичної психології Харківської медичної академії післядипломної освіти. Він був головою Комісії з 1993 по 2013 роки.

Факти

Х’юман Райтс Вотч та «Інсайт» задокументували порушення прав людини, що відбулися під час проходження трансгендерними людьми процедури «зміни/корекції статевої належності» (офіційна назва процедури юридичного визнання гендерної ідентичності в Україні) у державних психіатричних закладах різних міст України, а саме: Сімферополя, Донецька, Луганська, Києва, Кривого Рога, Одеси, — а також під час засідань Комісії зі зміни/корекції статевої належності у Києві.

Х’юман Райтс Вотч опитала 16 трансгендерних людей з 6 міст України про їхній досвід проходження процедури «зміни/корекції статевої належності». Інтерв'ю проводилися в період з вересня 2013 року по травень 2014 року.  Трансгендерна спільнота в Україні дуже нечисельна, і тому респондент/ки висловлювали обґрунтовані побоювання можливих наслідків поширення  інформації про їхній досвід. З метою захисту  опитаних осіб, ми використовуємо псевдоніми і не вказуємо міста проживання, описуючи конкретні випадки. Імена опитаних і та інформація про їхній досвід комунікації з медичними інституціями, включаючи місця і дати, зберігаються у досьє Х’юман Райтс Вотч.

Згідно Наказу № 60 Міністерства охорони здоров'я України, діюча процедура юридичного визнання гендеру в Україні включає в себе наступні (серед інших) вимоги до трансгендерних людей, котрі прагнуть офіційно змінити запис про стать у документах, що посвідчують особу:[2]

  • Обов'язкове обстеження в умовах психіатричного стаціонару терміном від 30 до 45 днів за місцем проживання особи з метою підтвердження або виключення діагнозу «Транссексуалізм»;
  • Вимога до особи, яка прагне юридичного визнання гендерної ідентичності, не перебувати в шлюбі і не мати неповнолітніх дітей;
  • Вимога примусової стерилізації (подробиці нижче);
  • Численні медичні обстеження, які вимагають тривалого часу, значних грошових витрат, поїздок, і  часто не пов'язані з Процедурою;
  • Проходження «перевірки» Комісією з метою підтвердження діагнозу «Транссексуалізм» і отримання дозволу на проведення хірургічних операцій та зміну документів, що посвідчують особу;
  • Спостереження сексологом протягом одного року для визначення «ступеня соціальної адаптації».

Процедура юридичного визнання гендерної ідентичності в Україні є дуже тривалою і включає у якості обов’язкових вимог втручання, що вимагають значних грошових витрат; деякі з людей, опитаних  Х'юман Райтс Вотч заявили, що вони витратили на цей процес від одного до чотирьох років. Також деякі з опитаних трансгендерних людей повідомили Х’юман Райтс Вотч, що вони відчували себе глибоко приниженими під час зустрічей або обстежень працівниками психіатричних лікарень, а також під час засідань державної Комісії зі зміни/корекції статевої належності.

Х'юман Райтс Вотч, «Інсайт» і Transgender Europe вважають, що вимоги Наказу № 60 порушують право трансгендерних людей на найвищий досяжний рівень фізичного і психічного здоров'я, фізичну недоторканність і свободу від нелюдського та принизливого для гідності поводження, а також на повагу до приватного і сімейного життя. Таким чином, процедура, котра регулює юридичне визнання гендерної ідентичності в Україні, не дає трансгендерним людям можливості самостійно визначати їхню власну гендерну ідентичність та розвивати свою особистість у гармонії з нею[3].

Примусове психіатричне обстеження

Наказ № 60 вимагає від людей, які прагнуть юридичного визнання їхньої гендерної ідентичності,  пройти госпіталізацію на термін від 30 до 45 днів у державній психіатричній лікарні, де лікарі мають підтвердити або виключити діагноз «Транссексулізм». Настільки тривале перебування у стаціонарі непотрібне і не обґрунтоване медичними показаннями. Перебування у психіатричному стаціонарі чинить надмірний тиск на трансгендерних людей, створюючи значні перешкоди для їх особистого та родинного життя, а також роботи.

Двоє трансгендерних людей, опитаних Х’юман Райтс Вотч  заявили, що їм довелося відбути більше 30 днів у психіатричних закладах, коли вони проходили процедуру юридичного визнання гендерної ідентичності. Роберту Р., трансгендерному чоловіку, довелося провести понад 60 днів у психіатричній лікарні, бо під час його першої госпіталізації лікарі заявили, що вони «не бачать у ньому чоловіка»,  і що його одяг «недостатньо чоловічий»[4]. У іншому випадку, Тіні Т., трансгендерній жінці зі східного регіону України, після 30-денного перебування у психіатричній лікарні поставили діагноз «Егодистонічна сексуальна орієнтація», а не «Транссексуалізм». Через це вона тепер буде змушена заново починати процес, що включатиме повторне перебування у психіатричному закладі протягом як мінімум 30-ти днів. Тіна оскаржила свій діагноз у суді[5].

Таке утримання у психіатричних закладах у рамках процедури юридичного визнання гендерної ідентичності з медичної точки зору не є ані необхідним, ані корисним. Вимога провести місяць у неволі без будь-якої компенсації чинить надмірний тиск  на трансгендерних людей.

Українські медики обґрунтувують утримання в психіатричних лікарнях медичною необхідністю. Наприклад,  Борис Ворник, який був причетний до створення процедури «зміни/корекції статевої належності» в Україні, писав у своїй дисертації:

«Для оцінки психічного статусу, усі пацієнти, крім амбулаторного обстеження і динамічного спостереження, проходили 30-денне обстеження в умовах психіатричного стаціонару, що дозволяло провести ретельну психіатричну диференційну діагностику, а також було своєрідним діагностичним тестом для оцінки наполегливості пацієнта, його рішучості «йти до кінця»[6].

Іншими словами, медичним обґрунтуванням  утримання трансгендерних людей у психіатричних лікарнях була перевірка того, чи вони дійсно трансгендери.

Примусова стерилізація

Наказ № 60 не містить явної вказівки на те, що стерилізація є вимогою для юридичного визнання гендерної ідентичності. Він зазначає, що пацієнт/ка має можливість пройти курс хірургічних операцій; якщо пацієнт/ка має таке бажання, він або вона зберігає за собою право обирати, які саме операції варто пройти. Однак, де-факто, державна Комісія підтверджує діагноз  «Транссексуалізм» тільки у тих випадках, коли трансгендерні особи згодні на хірургічні операції з незворотної стерилізації. Крім того, Міністерство охорони здоров'я України та Інститут урології Національної академії медичних наук України інтерпретують Наказ № 60 як такий, що містить вимогу незворотної стерилізації. У зв'язку з цим,  автори розглядають цей процес  як примусовий, якщо він навіть не є обов’язковим згідно Наказу.

Детальні роз’яснення:

У серпні 2011 року Міністерство охорони здоров'я України у офіційній відповіді на запит «Інсайта»  роз’яснило, що саме Комісія визначає «хірургічні втручання», необхідні для юридичного визнання гендерної ідентичності, які включають в себе «повне видалення первинних і вторинних статевих ознак»[7]. У Міністерстві також зазначили, що незгода трансгендерних пацієнтів/ок  із обсягом хірургічних втручань інтерпретується як  «медико-біологічне та соціально-психологічне протипоказання» для юридичного визнання гендерної ідентичності. Міністерство посилалося на те, що ці критерії ґрунтуються  на 2-ому виданні Діагностичного та статистичного посібника психічних розладів (DSM-II), який втратив чинність у 1980 році і ніколи не використовувався в Україні.

У офіційному листі до «Інсайта» від 13 березня  2013 року Інститут урології Національної Академії наук України зазначив, що мінімальні необхідні хірургічні втручання для трансгендерів, що претендують на юридичне визнання гендерної ідентичності включають «видалення статевих органів та молочних залоз» для трансгендерних чоловіків і «видалення статевих органів (яєчок та пеніса)» для трансгендерних жінок[8].
 

Ці відповіді демонструють, що державні органи вимагають незворотної стерилізації шляхом хірургічного втручання для людей, які прагнуть змінити запис про стать у виданому державою посвідченні особи. 19 січня 2015 року Окружний адміністративний суд Києва постановив, що вимога мати «достатній рівень соціальної адаптації», а також те, що кандидат(к)и на зміну/корекцію статевої належності не повинні мати біологічних дітей у віці до 18 років, порушує українське законодавство і право на недоторканність приватного життя[9]. Наразі Міністерство охорони здоров'я оскаржує це рішення.

Довільні та обтяжливі медичні обстеження

Згідно Наказу № 60, кожна людина, котра прагне отримати юридичне визнання своєї гендерної ідентичності, має пройти низку аналізів і обстежень у різних лікарів за місцем своєї реєстрації (офіційного місця проживання)[10]. Без результатів цих обстежень, люди не можуть отримати направлення на подальші етапи  процедури: обов'язкову 30-45-денну госпіталізацію у психіатричній лікарні або засідання державної Комісії зі зміни/корекції статевої належності. Держава обґрунтовує вимогу проходити ці обстеження необхідністю визначити, чи має людина якісь протипоказання до гормональної терапії або операцій зі зміни статі.

Деякі з цих аналізів коштують дуже дорого і ці витрати не покриваються державою. Ці аналізи доступні не скрізь в Україні, тому деяким людям доводиться долати значні відстані, щоб пройти їх , що спричиняє додаткові витрати. Х’юман Райтс Вотч задокументувала випадки,  коли лікарі вимагали  від трансгендерів проходження додаткових обстежень, які не мають стосунку до  хірургічних втручань зі стерилізації.

Одна трансгендерна жінка, опитана Х’юман Райтс Вотч,  витратила 2000 гривень або 170$ на ці аналізи і це складало приблизно половину її місячної заробітної платні[11]. Ще одна трансгендерна жінка зі Східної України розповіла Х’юман Райтс Вотч, що вона витратила понад 3000 гривень (250 $) на аналізи і пізніше їй довелося їх перездавати, бо Комісія вимагає приносити довідки про аналізи, здані менше ніж місяць тому[12].  Інша респондентка розповіла Х’юман Райтс Вотч, що місцевий лікар вимагав від неї чотири рази протягом двох тижнів їздити до іншого міста, розташованого на відстані 100 км, побувати в трьох різних лікарів, включаючи окуліста та ЛОРа для отримання направлення на обстеження у психіатричному стаціонарі.

27-річна трансгендерна жінка зі Східної України Світлана С. розповіла Х’юман Райтс Вотч, що вона три місяці не виходила на роботу, бо мала пройти низку медичних обстежень, а також відлежати місяць у психіатричному стаціонарі[13]. На той час Світлана С. мешкала у маленькому містечку далеко від обласного центру і мусила витрачати по дві години на поїздку в автобусі щоразу, коли їй треба було з’явитися на прийом до різних лікарів. Аліна А.[14], інша трансгендерна жінка, розповіла Х’юман Райтс Вотч, що у неї не було достатньо грошей на поїздку з півдня України до Києва для проходження Комісії. Її нездатність отримати юридичне визнання гендерної ідентичності вплинула на її спроби працевлаштування, через невідповідність між її зовнішністю та записом про стать у документах. Зокрема, вона шукала неофіційну роботу на фермах, бо там, зазвичай, не вимагають документи для укладення договору, але одного разу роботодавець дізнався про її трансгендерність, випадково побачивши як вона ходить в туалет.  Після цього чоловік  сексуально домагався до неї i жінці довелося кинути цю роботу.

Вимога проходити ці обстеження за місцем реєстрації також створює перешкоди для багатьох трансгендерних людей, зокрема тих, які переїхали до іншого міста, щоб там  працювати або з інших причин, а також для внутрішньо переміщених осіб, що мусили залишити свої домівки через  нинішній конфлікт у Східній Україні. У деяких випадках люди мають родичів, які працюють у медичних установах за місцем їх реєстрації, тому вони  уникають проходження необхідних обстежень через страх, що ті випадково дізнаються про їхню трансгендерність чи чинитимуть якись негативний вплив.

Зокрема, троє опитаних трансгендерних людей зі Східної України у червні та липні 2014 року розповіли Х’юман Райтс Вотч, що лікарі в Києві вимагали від них отримати різні документи у містах Східної України, які на той час перебували у зоні конфлікту. Повернення у ці міста могло загрожувати фізичній безпеці цих людей.

Умови утримання та обстеження у державних психіатричних лікарнях

Деякі опитані трансгендерні жінки розповіли Х’юман Райтс Вотч, що лікарі у державних психіатричних лікарнях змусили їх не одягатися згідно обраного гендеру, не користуватися косметикою, не носити спідниці, не розпускати волосся та говорити про себе у тому роді, який відповідає паспортній статі.

Кілька трансгендерних жінок розповіли Х’юман Райтс Вотч, що у лікарнях їх змушували перебувати у чоловічих відділеннях, а в одному випадку — у палаті суворого режиму. Тіна Т., 38-річна трансгендерна жінка, розповіла Х’юман Райтс Вотч, що її перебування у психіатричній лікарні було схоже на утримання під вартою у в'язниці. У лікарні її змуcили жити у чоловічій палаті  суворого режиму з гратами на вікнах та металевими дверима. Тіна Т. розповіла Х’юман Райтс Вотч, що їй дозволяли гуляти у дворі розміром 30 м2 45 хвилин на день[15]. Вона також розповіла, що туалети у лікарні не зачинялися, і через це вона відчувала сильний дискомфорт. За словами Тіни Т., лікарі не дозволяли їй приймати жіночі гормони, поки вона перебувала у лікарні. Трансгендерні жінки, які приймають гормони щодня, можуть страждати від симптомів відміни, зокрема, від сильного головного болю та «припливів» (різкої зміни температури тіла), якщо вони різко припинять прийом. Тіна Т. розповіла, що аби уникнути синдрому відміни, вона була змушена самовільно пронести гормони до палати і вживати їх потайки[16].

Світлана С. розповіла Х’юман Райтс Вотч, що коли вона прибула до психіатричної клініки, співробітники  попросили її паспорт, і сказали: «Тут написано, що ви чоловічої статі, тож ми повинні покласти вас у чоловіче відділення». Вона опирался, і тоді її послали на огляд до психіатра, який сказав їй: «Або ти зараз перевдягаєшся в чоловічий одяг і приводиш себе в порядок [змінюєш зовнішність так, щоб виглядати як чоловік], згідно з твоїм паспортом, або ти тут не лежатимеш». Вона сиділа біля входу до чоловічого відділення, не бажаючи туди заходити, протягом декількох годин, незважаючи на те, що лікарі погрожували не поставити їй  діагноз  «Транссексуалізм», необхідний для  юридичного визнання гендерної ідентичності, якщо вона відмовиться[17]. Світлана С. також розповіла Х’юман Райтс Вотч, що лікарі пізніше умовили її розповісти студентам-медиками про її сексуальні практики, наполягаючи, що це було частиною процедури. Перед студентами лікарі описували її як «незвичайного пацієнта»[18].

Для тих, хто проходить процедуру «зміни/корекції статевої належності», перебування у психіатричному закладі є принизливим і для цього немає жодної медичної необхідності. П'ятеро трансгендерних людей, опитаних Х’юман Райтс Вотч, яким довелося провести певний час у психіатричній лікарні через вимогу діючої державної процедури юридичного визнання гендерної ідентичності,  розповіли, що більшу частину цього часу вони читали книжки або дивилися телевізор, тому що лікарям був потрібен максимум тиждень для  проведення всіх необхідних обстежень. Деякі з опитаних розповіли, що їх відпускали додому на вихідні, інші скаржилися, що вони були замкнені у психіатричній лікарні протягом всього терміну «обстеження».

Розголошення особистої інформації

У трьох випадках, задокументованих Х`юман Райтс Вотч, психіатри зі Східної України викликали родичів трансгендерних людей, котрі у той час проходили примусове обстеження у психіатричних лікарнях та без їхньої згоди розкривали родичам  їхню особисту інформацію, явно порушуючи право на недоторканність приватного життя. Одна одружена трансгендерна жінка розповіла Х’юман Райтс Вотч, що лікарі пропонували її дружині у разі незгоди з діагнозом «Транссексуалізм», поставити діагноз  «Шизофренія».

Лікарі розповіли матері Тіни Т. про її плани виборювати юридичне визнання гендерної ідентичності і потом не поставили їй діагноз «Транссексуалізм».

Обмежений доступ до Комісії МОЗ

На час написання цього листа, державна Комісія зі зміни/корекції статевої належності була розташована у Києві та збиралася лише двічі на рік, на один день. Комісія за одне засідання пропускає від 8 до 10 трансгендерних людей, або максимум 20 осіб щороку. Роль Комісії полягає в тому, щоб підтвердити діагноз, отриманий у обласному психіатричному закладі, і щоб визначити,  чи відповідає трансгендерна людина окремим  вимогам Наказу № 60. У більшості інших країн Східної Європи та Центральної Азії такі рішення приймаються за місцем проживання, після встановлення діагнозу. В Україні трансгендерні особи, що живуть за межами Києва,  часто змушені  долати великі відстані та витрачати значні кошти на поїздку до столиці, щоб постати перед Комісією, яка протягом 10-хвилинного розгляду на засіданні має підтвердити діагноз, на встановлення якого трансгендерній людині вже довелося витратити від 30 до 45 днів у психіатричній лікарні.

Принизливе поводження співробітників Комісії

Двоє з опитаних транс-людей розповіли Х’юман Райтс Вотч, що Комісія ставила їм дуже некоректні  питання про їхні сексуальні практики. Одна трансгендерна жінка почувалася настільки приниженою, що вийшла геть з кімнати та повернулася на Комісію лише за кілька років потому. Вона розповіла Х’юман Райтс Вотч, що почувалася тоді так, ніби Комісія «вивертає її нутрощами назовні»[19].

35-річний Іван І. з півдня України розповів, що коли він відмовився розповідати про своє сексуальне життя, один із членів Комісії (лікар) почав сильно тиснути на нього. Лікар сказав, що Івану доведеться залишитися в Києві і пройти додаткове обстеження, якщо він не відповідатиме. Він також спитав, чи зміг би Іван займатися тими ж сексуальними практиками, якщо б йому довелося видалити матку. «Я почувався так, ніби в мене обплювали», — коментує Іван І. Пізніше Комісія сказала Івану І., що він має пройти гістеректомію і довести цей факт Комісії перш, ніж він зможе змінити запис про стать у документах. Іван не планує проходити операції[20].

Під час засідання, яке відбулося  20 листопада 2013 року і на якому були присутні представники Х’юман Райтс Вотч, ми відзначили подібне ставлення до трансгендерних людей, чиї заяви розглядалися того дня. Лікарі у кабінеті не представилися, також вони ставили питання, які не мали жодного стосунку до обстеження, зокрема, про імена, обрані заявниками/цями та їхні професії. В одному випадку член Комісії наполягав на тому, що трансгендерний чоловік повинен пройти гістеректомію для отримання дозволу на юридичне визнання його гендерної ідентичності.

Необґрунтовані відмови у прийомі заявок

Х’юман Райтс Вотч задокументувала два випадки відмови голови Комісії прийняти заявки на юридичне визнання гендерної ідентичності, як були пояснені  віковими обмеженнями. В одному випадку заявнику виповнилося 16 років на момент початку гормональної терапії і Комісія визначила, що він надто молодий і це привід для відмови. У іншому випадку заявниці виповнилося 54 роки на момент подання заявки, і Комісія безпосередньо вказала на вік, пояснюючи причини відмови. Борис Ворник, член Комісії, неодноразово говорив у інтерв’ю українським ЗМІ, що на його думку,  процедура юридичного визнання гендерної ідентичності має бути доступна тільки людям  у віці до 45 років.[21]

Довгий період очікування доступу до процедури та її завершення

Трансгендерні люди в Україні мусять витрачати тривалий  час, щоб отримати юридичне визнання їхньої гендерної ідентичності, через те, що Комісія зі зміни/корекції статевої належності проводить обмежену кількість засідань на рік, а також через необхідність проходження низки  непотрібних медичних обстежень та обов'язкової госпіталізації у психіатричній лікарні. Крім того, згідно з вимогою, зафіксованою у Наказі МОЗ № 60, трансгендерна людина має пройти динамічний нагляд у сексопатолога протягом року перед тим, як вона зможе почати проходження процедури[22]. Деякі люди, опитані Х’юман Райтс Вотч, заявили, що вони витратили на проходження цієї процедури від 1 до 4 років.

Вплив відсутності  справедливої та прозорої процедури на життя трансгендерних людей

Трансгендери, які не мали можливості пройти процедуру, або були змушені чекати тривалий час на  юридичне визнання їхньої гендерної ідентичності, розповідали, що їм довелося зіткнутися з численними складними ситуаціями, взамодіючи з поліцією та роботодавцями, під час подорожей та контактів з іншими установами, де необхідно пред’являти документи, що посвідчують особу.

«Інсайт» зафіксував випадки відмови трансгендерним людям в Україні  у працевлаштуванні, коли роботодавці виявляли «невідповідність» запису про стать у паспортах претендентів/ок та їхньої зовнішості. Проведене у 2012 році опитування показало, що 18 з 37 трансгендерних людей були працевлаштовані неофіційно через відсутність у них відповідних документів і також через їхнє бажання уникнути проблем з роботодавцями. Під час цього дослідження деякі трансгендерні люди також повідомили, що вони вирішили не міняти запис про стать у документах через побоювання зіткнутися з негативною реакцію роботодавців.

Також для трансгендерних людей в Україні, у яких запис про стать у посвідченні особи не відповідає зовнішності, перевірка документів під час подорожі може спричинити дискримінацію та насильство.

Міжнародні стандарти, що застосовуються до юридичного визнання гендерної ідентичності
 

Міжнародні стандарти у сфері прав людини

Щодо необхідності відокремлення медичних процедур від  юридичного визнання гендерної ідентичності
 

Існуючі міжнародні стандарти та найкращі практики рекомендують розділяти юридичний та медичний аспекти зміни гендеру трансгендерами.

Прийнята у 2010 р. одноголосно (Україна також проголосувала «за») рекомендація Комітету міністрів Ради Європи закликає держави-члени вжити «належних заходів, щоб гарантувати повне юридичне визнання зміни будь-якою особою гендеру в усіх сферах життя, зокрема через забезпечення можливості оперативним, прозорим і доступним шляхом змінювати ім'я та гендер у офіційних документах»[23].

Зазначена вище рекомендація 2010 р. також включала комплекс заходів з боротьби з дискримінацією за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності[24].  Вона недвозначно вказує на право трансгендерів отримувати юридичне визнання гендерної ідентичності без вимоги медичних втручань, а також на необхідність згоди особи на будь-яке медичне втручання:

20. Умови юридичного визнання зміни гендеру, включаючи вимоги фізичних змін, повинні регулярно переглядатися з метою відміни тих з них, що призводять до порушень прав трансгендерних людей.

35. Держави-члени повинні вжити належних заходів, щоб гарантувати, що трансгендерні люди мають ефективний доступ до послуг зі зміни гендеру,  включаючи  психологічні, ендокринологічні та хірургічні послуги у сфері здоров'я трансгендрів, без застосування до них необґрунтованих вимог. Жодна особа не повинна проходити процедури зі зміни статі без її згоди.

Принцип 3 Джокьякартских принципів застосування міжнародно-правових норм про права людини щодо сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності говорить:

«Кожна людина має право на визнання всюди як особа, що володіє законними правами. Особи різної сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності мають визнаватися як такі, що володіють законними правами у всіх сферах життя. Сексуальна орієнтація та гендерна ідентичність, котрі самостійно визначаються кожною людиною, є невід’ємними складовими її особистості і належать до фундаментальних аспектів самоідентифікації, гідності і свободи. Ніхто не має бути примушений до проходження медичних процедур, зокрема, хірургічної зміни статі, стерилізації або гормональної терапії у якості обов’язкової умови для юридичного визнання гендерної ідентичності. Жоден статус, зокрема перебування у шлюбі  або батьківство, не має сам по собі перешкоджати правовому визнанню гендерної ідентичності тієї чи іншої особи. Нікого не мають примушувати до приховування, подавлення або заперечення своєї сексуальної орієнтації чи ґендерної ідентичності»[25].

Щодо примусової стерилізації та інших обов’язкових медичних втручань

Спецдоповідач ООН з тортур закликає всі держави «скасувати будь-які закони, що допускають інвазивні та незворотні втручання, включаючи примусові операції зі зміни геніталій, примусову стерилізацію, неетичні експерименти.., якщо вони відбуваються або застосовуються без вільної та усвідомленої згоди відповідної особи. Він також закликає заборонити примусову або недобровільну стерилізацію за будь-яких обставин і передбачити особливий захист маргіналізованих осіб»[26].

У липні 2013 р. Комітет ООН з прав людини у своїх заключних зауваженнях щодо України висловив стурбованість повідомленнями про те, що згідно Наказу Міністерства охорони здоров’я № 60 від 3 лютого 2011 року «Про удосконалення надання медичної допомоги особам, що потребують зміни (корекції) статевої належності», трансгендери повинні проходити обов'язкову госпіталізацію до психіатричного закладу на термін до 45 днів та обов'язкові коригуючі хірургічні втручання у порядку, встановленому відповідальною Комісією, у якості однієї з умов для юридичного визнання їхньої гендерної ідентичності».

Комітет також рекомендував державі-учасниці «внести поправки до Наказу № 60 та інших законів та нормативно-правових актів для забезпечення того, щоб: 1) обов'язкова госпіталізація осіб, які потребують зміни (корекції) статевої належності, до психіатричного закладу терміном до 45 днів була замінена менш інвазивними заходами; 2) будь-які медичні втручання здійснювалося у найкращих інтересах індивідуума за його/її згоди, обмежувалося тільки абсолютно необхідними медичними процедурами і відповідали його/її власним бажанням, конкретним медичним потребам та ситуації»[27].

У червні 2013 р. Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію № 1945, котра закликає покінчити з примусовою стерилізацією та кастрацією. Трансгендери названі однією з груп у країнах Ради Європи, які зазнають примусової стерилізації. Резолюція закликає держави – члени РЄ:

7.1. Переглянути за необхідності закони та політики з метою забезпечення того, щоб ніхто не зазнавав примусу до стерилізації або кастрації жодним чином і за жодних підстав.

7.2. Забезпечити адекватні заходи з виправлення ситуації для жертв недавніх (і майбутніх) випадків стерилізації чи кастрації, включаючи захист та реабілітацію жертв, судове переслідування порушників, а також фінансову компенсацію, яка б відповідала серйозності скоєного порушення прав людини.

7.3. Принести офіційні вибачення і запропонувати, як мінімум, символічну фінансову компенсацію жертвам програм примусової стерилізації або кастрації.

7.4. Проводити роботу у напрямку викорінення упередженого ставлення, стереотипів, байдужості і патерналістських підходів, що негативно позначаються на здатності медичних служб надавати представникам уразливих груп послуги охорони здоров’я згідно стандартів доказової медицини із дотриманням принципу вільної та поінформованої згоди, зокрема, шляхом підвищення обізнаності та поширення знань про права людини[28].

Відповідні національні практики

Нещодавно Нідерланди, Мальта та Данія змінили свої процедури юридичного визнання гендерної ідентичності, виключивши інвазивні медичні вимоги, а у Данії, на Мальті та в Аргентині  медичний діагноз тепер також не потрібен[29]. Стандарти Аргентини та Мальти широко визнаються як найкращі практики у сфері юридичного визнання гендерної ідентичності[30]. У Східній Європі та Центральній Азії як приклад можна навести Білорусь — там для юридичного визнання гендерної ідентичності не потрібні ані хірургічні втручання, ані гормональна терапія. Нарешті, жодна з країн Ради Європи не вимагає від осіб, які бажають отримати юридичне визнання гендерної ідентичності, проходити обов’язкове психіатричне обстеження в умовах стаціонару.

Позиція експертів

У 2010 р. Всесвітня професійна асоціація з охорони здоров'я трансгендерів (The World Professional Association for Transgender Health — WPATH) закликала скасувати будь-які вимоги стерилізації у рамках юридичного визнання гендеру закликала. WPATH – це міжнародна міждисциплінарна асоціація професіоналів, що ставить за мету просування доказової медицини, освіти, наукових досліджень, адвокації, державної політики та поваги у галузі здоров’я трансгендерів та нараховує понад 700 членів у всьому світі[31].

 

WPATH заявила:

«Ніхто не повинен зазнавати примусу до хірургічних операцій або погоджуватися на стерилізацію у якості умови для визнання ідентичності. Якщо в документі, що посвідчує особу, має бути запис про стать, то ця графа повинна визнавати гендер, у якому людина живе, — незалежно від її репродуктивної спроможності. Рада директорів WPATH настійливо закликає уряди та інші уповноважені органи вживати заходів для скасування умов визнання ідентичності, що передбачають обов’язкові хірургічні втручання»[32].

Щодо примусового психіатричного обстеження

 

WPATH відзначала у своєму листі до Міністерства охорони здоров’я України у червні 2014 р.: «Немає жодної необхідності проводити психологічне обстеження в умовах закритого стаціонару. Мета лікування полягає в тому, щоб дати пацієнту можливість комфортно жити у обраному гендері: важливим показником успішності лікування є соціальна інтеграція, однак її неможливо оцінити в умовах ізоляції або закритого режиму». WPATH також звертала увагу МОЗ України на те, що «перебування у закритій установі порушує нормальну життєдіяльність і заподіює транссексуальній людині травму і стигму. Настійливо закликаємо Міністерство забезпечити проведення клінічного обстеження транссексуалів у більш природному оточенні поза межами закритих психіатричних стаціонарів».[33] На момент підготовки цього меморандуму МОЗ України не відповів на листа WPATH.

«Міжнародна амністія» у своїй доповіді від 2014 р. закликала низку європейських країн «скасувати будь-які медичні вимоги у зв’язку з юридичним визнанням гендеру, включаючи хірургічні втручання та стерилізацію»[34].

Стандарти законодавства України

Заявники вважають, що Наказ № 60 не відповідає положенням  законодавства України. Зокрема у Статті 38 «Основ законодавства про охорону здоров’я» зазначено, що «кожний пацієнт, який досяг 14-річного віку і звернувся за наданням йому медичної допомоги, має право на вільний вибір лікаря, якщо останній може запропонувати свої послуги, а також на вибір методів лікування згідно з його рекомендаціями»[35].

Реагування на національному рівні

З 2011 р. Інсайт регулярно контактує з Міністерством охорони здоров’я у форматі листування та зустрічей, роз’яснюючи юридичні аспекти Наказу № 60 та його положення, що порушують права людини. Як зазначають в цій НУО, незважаючи на докладені зусилля і розуміння дискримінаційного характеру Наказу чиновниками МОЗ та членами Комісії МОЗ, ані наказ, ані практика його застосування жодних змін не зазнали[36].

 

Бажані заходи з виправлення ситуації

Заявники просять спеціальних доповідачів поставити вищевикладені питання перед урядом України і пропонують наступні рекомендації задля виправлення порушень:

 

  • У співпраці з трансгендерними людьми та їх організаціями переглянути Наказ № 60 та розробити нову – ефективну, недорогу та прозору процедуру юридичного визнання гендерної ідентичності, яка відповідала б міжнародним зобов’язанням України.
  • Скасувати будь-які вимоги медичних обстежень чи процедур, включаючи примусову чи де-факто обов’язкову стерилізацію, у якості попередніх умов для юридичного визнання гендерної ідентичності.
  • Скасувати госпіталізацію до психіатричного стаціонару як одну з вимог до юридичного визнання гендерної ідентичності.
  • Скасувати обов’язкове проходження особами, які бажають отримати юридичне визнання гендерної ідентичності, Комісії МОЗ, яка дублює медичний огляд на регіональному рівні та створює значні труднощі для трансгендерних людей.
  • Скасувати вимоги, що стосуються розлучення та відсутності неповнолітніх біологічних дітей, які порушують право трансгендерів на приватне і сімейне життя, а також право на створення сім'ї.
  • Забезпечити проходження підготовки у сфері прав людини (особливо у сфері прав трансгендерів та недискримінації) персоналом психіатричних установ та посадовими особами державних органів або інституцій, що мають стосунок до процедури юридичного визнання гендерної ідентичності, а також притягнення їх до відповідальності за дискримінаційне, нелюдське або принизливе для гідності поводження з трансгендерними людьми.

 

 

[1]Наказ Міністерства охорони здоров'я України № 60 від 3  лютого 2011 року «Про вдосконалення надання медичної допомоги особам, які потребують зміни (корекції) статевої належності», http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0239-11.

[2] Порядок обстеження осіб, які потребують зміни (корекції) статевої належності. Затверджений наказом МОЗ № 60, http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0241-11.

[3] У своїй резолюції, прийнятій у квітні 2015 року, Парламентська асамблея Ради Європи визнала «виникнення права на гендерну ідентичність, вперше закріпленого у законодавстві Мальти, котре дає кожній людині право на визнання її гендерної ідентичності і право на звертання та ідентифікацію відповідно до неї». Council of Europe Resolution 2048, «Discrimination against transgender people in Europe», http://assembly.coe.int/nw/xml/XRef/X2H-Xref-ViewPDF.asp?FileID=21736&lang=en.

[4]Інтерв’ю Х’юман Райтс Вотч з Робертом Р. від 21 жовтня 2013 р. (ім'я не розголошується з міркувань конфіденційності).

[5]Інтерв’ю Х’юман Райтс Вотч з Тіною Т.  від 6 січня 2014 р. (ім'я не розголошується з міркувань конфіденційності).

[6]Ворник Борис Михайлович. Розлади статевої ідентифікації: клініка, діагностика та корекція. Автореферат дисертації на здобуття вченого ступеня доктора медичних наук. Київ, 2000. http://librar.org.ua/sections_load.php?s=medicine&id=6242&start=1

[7]Відповідь МОЗ України ГО «Інсайт» від серпня 2011 р., у досьє Х’юман Райтс Вотч.

[8]Відповідь Інституту урології НАМН України ГО «Інсайт» від 13 березня 2013 р., у досьє Х’юман Райтс Вотч.

[9]Офіційне повідомлення про результати розгляду позову LAS до МОЗ України, за участі НУО CI «T-EMA» та за підтримки Фонду стратегічних судових справ Коаліції з протидії  дискримінації в Україні: http://t-ema.org.ua/Announcement_of_lawsuit_result.html.

[10]Список необхідних аналізів включає: різноманітні аналізи крові та сечі, аналіз на сифіліс, аналізи на гормони, електроенцефалограму та електрокардіограму, генетичне обстеження, рентгенографію черепа та грудної клітини. Порядок обстеження осіб, які потребують зміни (корекції) статевої належності, затверджений Наказом № 60, п. 2.3.

[11]За даними Федерації міжнародних роботодавців (Federation of International Employers), мінімальна зарплата в Україні становить 1218 гривень (близько 53 USD) на місяць.

[12]Інтерв'ю Х’юман Райтс Вотч зі Світланою С. від 17 листопада 2013 р. (ім'я не розголошується з міркувань конфіденційності).

[13]Інтерв'ю Х’юман Райтс Вотч зі Світланою С. від 17 листопада 2013 р. (ім'я не розголошується з міркувань конфіденційності).

[14]Інтерв’ю Х’юман Райтс Вотч з Аліною А.  від 16 травня 2014 р. (ім'я не розголошується з міркувань конфіденційності).

[15]Інтерв’ю Х’юман Райтс Вотч з Тіною Т. від 6 січня 2014 р. (ім'я не розголошується з міркувань конфіденційності).

[16]Інтерв’ю Х’юман Райтс Вотчі з Тіною Т. від 6 січня 2014 р. (ім'я не розголошується з міркувань конфіденційності).

[17]Інтерв'ю Х’юман Райтс Вотч зі Світланою С. від 17 листопада 2013 р. (ім'я не розголошується з міркувань конфіденційності).

[18]Інтерв'ю Х’юман Райтс Вотч зі Світланою С. від 17 листопада 2013 р. (ім'я не розголошується з міркувань конфіденційності).

[19]Інтерв'ю Хьюман Райтс Вотч з Тетяною Т. від 5 грудня 2013 р. (ім'я не розголошується з міркувань конфіденційності).

[20]Інтерв’ю Х’юман Райтс Вотч з Іваном В. по телефону 16 травня 2014 р. (ім'я не розголошується з міркувань конфіденційності).

[21]Наприклад, стаття у «Комсомольській правді в Україні» від 23 серпня 2011 р.: http://life.obozrevatel.com/social/ezhegodno-10-ukraintsev-menyayut-pol-na-protivopolozhnyij.htm. http://kp.ua/health/297460-ezhehodno-10-ukrayntsev-meniauit-pol-na-protyvopolozhnyi

[22]Наказ Міністерства охорони здоров'я України № 60 від 3 лютого 2011 року «Про удосконалення надання медичної допомоги особам, що потребують зміни (корекції) статевої належності», http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0239-11.

[23]Council of Europe Recommendation CM/Rec(2010)5 of the Committee of Ministers to member states on measures to combat discrimination on grounds of sexual orientation or gender identity, https://wcd.coe.int/ViewDoc.jsp?id=1606669.

[24]Там само.

[25]Джокьякартські принципи застосування міжнародно-правових норм про права людини щодо сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, http://www.yogyakartaprinciples.org/principles_ru.pdf.

[26]Доповідь Спеціального доповідача з  катувань та інших жорстоких, нелюдських або принизливих для гідності видів поводження і покарання Хуана Е. Мендеса (катування та жорстоке поводження в медичних установах), А/HRC/22/53, 1 лютого 2013 р., п. 88, http://daccess-ods.un.org/access.nsf/Get?Open&DS=A/HRC/22/53&Lang=R.

[27]Комітет з прав людини. Заключні зауваження щодо сьомого періодичного звіту України, CCPR/C/UKR/CO/7, 22 серпня 2013 р., http://tbinternet.ohchr.org/_layouts/treatybodyexternal/Download.aspx?symbolno=CCPR%2fC%2fUKR%2fCO%2f7&Lang=en

[28]Parliamentary Assembly of the Council of Europe, Resolution 1945 (2013), June 2013, http://assembly.coe.int/ASP/Doc/XrefViewPDF.asp?FileID=19984&Language=EN.

[29]Данія: Motion to Law amending the Law on the Central Office (Assigning new personal number for people who experience themselves as belonging to the other sex), http://www.ft.dk/RIpdf/samling/20131/lovforslag/L182/20131_L182_som_fremsat.pdf; Мальта: http://justiceservices.gov.mt/DownloadDocument.aspx?app=lp&itemid=26805&l=1.

[30]IDENTIDAD DE GENERO Ley 26.743 Establécese el derecho a la identidad de género de las personas, http://tgeu.org/argentina-gender-identity-law/.

[32]Там само.

[33] Лист WPATH до МОЗ України від 15 червня 2014, у досьє Х’юман Райтс Вотч.

[34]Amnesty International, “Europe: The state decides who I am: Lack of legal gender recognition for transgender people in Europe,” February 2014, http://www.amnesty.org/en/library/asset/EUR01/001/2014/en/13af83a1-85f5-476f-9fe9-b931f2b2a9f3/eur010012014en.pdf.

[36] Листування Х’юман Райтс Вотч з Інсайтом протягом 2014 року.