Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Дмитро перебував у бабусі в селі в Запорізькій області України. Він разом із мамою, татом і молодшою сестрою приїхали туди, як зазвичай, щоб допомогти бабусі по господарству. Того ранку в село увійшли російські війська. За кілька тижнів воно було повністю відрізане від зовнішнього світу російськими блокпостами та дорожніми загородженнями, які охороняли солдати. Оскільки ніхто не міг ані в’їхати в село, ані виїхати з нього, у єдиному магазині швидко закінчилися продукти. Дмитрові тоді було 14 років. Його родині пощастило: кілька корів, кози та кури врятували їх від голоду.
Україна: У підконтрольних російській окупаційній владі закладах освіти порушують права дітей
На окупованих територіях систематично знищують українську ідентичність
Дмитро розповів, що російські солдати були скрізь. Вони часто напивалися та чіплялися до дорослих і дітей. Удень військові зупиняли людей на вулицях, а вночі влаштовували обшуки в будинках: допитували селян, намагаючись дізнатися, чи мають вони щось проти окупації, та перевертали все догори дриґом у пошуках доказів співпраці з українською владою.
Військові влаштовували в будинку родини Дмитра обшуки щонайменше два-три рази на місяць. Вони змушували батьків Дмитра розповідати про їхні політичні погляди, зв’язки на підконтрольних Україні територіях, а також про родичів чи друзів у лавах Збройних Сил України. Військові грубо поводилися з батьком Дмитра. У нього був прострочений український паспорт з даними про те, що раніше він проживав у Львівській області, де антиросійські настрої були особливо сильними. Одного разу військові витягли його з будинку. Коли він повернувся, усе його тіло було вкрите синцями від побоїв.
З часом солдати дедалі частіше вимагали пояснень, чому батьки Дмитра не оформили російські паспорти та чому діти не відвідують школу в окупації.
Дмитро продовжував навчатися онлайн в українській школі. Але це тримали в суворій таємниці. Домашні завдання надсилали на телефон його мами. Дмитро виконував їх від руки, фотографував готові роботи й надсилав їх своїм учителям на підконтрольній території України. Потім він ховав телефон під сидінням унітаза в бабусиному будинку, а паперові варіанти знищував. Сама думка про те, що військові можуть знайти ці аркуші паперу, вселяла в нього та його батьків жах.
Хоча батьки Дмитра не хотіли набувати російського громадянства й не бажали, щоб їхні діти навчалися в російській школі та перебували під впливом антиукраїнської пропаганди, під постійним тиском у середині 2024 року вони подали документи на отримання російських паспортів. Уникнути навчання в окупації було неможливо: військові та представники окупаційної адміністрації відкрито погрожували відправити Дмитра та Галю до дитячого будинку в Росії, якщо вони не підуть до школи у вересні.
Дмитро пішов у дев’ятий клас, а Галя — у перший. За словами Дмитра, більшість місцевих вчителів звільнилися разом із керівництвом, тому окупаційна влада призначила директором школи колишню місцеву косметологиню. Здавалося, що більшість вчителів не мали відповідної кваліфікації. Але гірше за це була повсюдна пропаганда. Таке відчуття, що головною метою було знищення усього українського: вчителі викладали російську мову та літературу замість української та змушували учнів вивчати та декламувати російські патріотичні вірші.
Обов’язковою частиною навчання були й «Розмови про важливе» — уроки, на яких вчителі вихваляли російську «спеціальну військову операцію», показували фільми, що прославляли війну проти України та окупацію, і розповідали про «героїчних російських солдатів», які нібито «визволили» Маріуполь та інші українські міста. Іноді до школи приходили російські військові. Вони обіцяли, що Росія «визволить» усю Україну, і закликали дітей ставати російськими патріотами, «завжди готовими захищати Батьківщину». У Дмитра такі уроки відбувалися раз на тиждень, а у Галі — тричі. Мабуть, окупанти вважали, що молодші діти легше піддаються впливу. Її клас змушували читати на камеру патріотичні вірші, а також писати листи й надсилати малюнки російським солдатам, дякуючи їм за те, що вони нібито «врятували» дітей та їхні сім’ї. Для підготовки до майбутньої служби в російських збройних силах у класі Дмитра проводили заняття з базової військової підготовки під назвою «Основи безпеки та захисту Вітчизни».
У школах регулярно проводили російські патріотичні заходи, під час яких учні мусили марширувати з російськими прапорами, співаючи пісні про «велику російську державу» та «славну російську армію». Шкільні приміщення були завішані плакатами із зображеннями російських солдатів, фотографіями Червоної площі з підписами про те, що Росія є «Батьківщиною», а також портретами президента Росії Володимира Путіна. Коли дві російські молодіжні організації — «Рух перших» та «Південь [Росії] молодий» — проводили заходи в школах, учнів змушували вступати до них, носити футболки з їхніми логотипами та брати участь у їхніх заходах.
Не піти до школи було неможливо. Вчителі та організатори заходів ретельно стежили за відвідуваністю. Якщо учень пропускав кілька днів, посилаючись на хворобу, представники окупаційної влади та поліція приходили до його батьків і вимагали надати медичну довідку.
Школу охороняли російські військові. Вони регулярно обшукували рюкзаки учнів і перевіряли їхні телефони. Деякі відчайдухи проносили українські книжки, ховаючи їх усередині російських підручників, — це була єдина, хоч і надзвичайно ризикована, форма протесту, на яку могли наважитися школярі. Говорити українською було заборонено навіть на перервах. Одного разу двоє однокласників Дмитра запізнилися на урок і пробурмотіли вибачення українською мовою. Учитель наказав їм вийти, зачинити за собою двері, а потім знову зайти до класу й перепросити вже російською.
Коли навчальний рік 2024–2025 добігав кінця, працівники школи та представники окупаційної адміністрації почали тиснути на Дмитра та його батьків, вимагаючи поставити його на військовий облік. Дмитрові вже виповнилося 16 років — відповідно до російського законодавства, саме в цьому віці юнаки мають ставати на військовий облік. Поліція дедалі частіше проводила обшуки в їхньому будинку, і тривога родини лише посилювалася. Вони також знали, що як тільки Дмитро досягне 18-річного віку, з якого починається обов’язковий призов, йому вже не вдасться виїхати з окупованої території. Навесні 2025 року, ризикуючи життям, усій родині вдалося втекти на підконтрольну Україні територію.
Коли навчальний рік 2024–2025 добігав кінця, працівники школи та окупаційна адміністрація почали тиснути на Дмитра та його батьків, щоб взяти його на військовий облік. Йому вже виповнилося 16 років — відповідно до російського законодавства, на військовий облік треба ставати саме в цьому віці. Поліція все частіше робила обшуки в їхньому будинку, і він та його родина дедалі більш тривожилися. Вони також знали, що як тільки Дмитро досягне 18-річного віку, з якого починається обов’язковий призов, йому вже не вдасться виїхати з окупованої території. Навесні 2025 року з ризиком для життя всій родині вдалося втекти на підконтрольну Україні територію.
Коли ми прощалися, я сказала Дмитру: «Бажаю тобі успіхів і дуже сподіваюся, що тепер ти продовжуєш навчання в місцевій українській школі».
Дмитро знизав плечима… «Взагалі-то, я досі вчуся онлайн».
«Чому? — спитала я. — Хіба ти не сумуєш за звичайною школою?»
«Я боюся ходити до звичайної української школи, бо моя українська не ідеальна. А раптом місцеві діти почнуть через це мене цькувати? Роками в окупації я не мав можливості розмовляти українською. Втратив навички», — сказав він.
Дмитро та Галя втекли з окупованої території, але наслідки навчання там досі даються взнаки. Роки залякування, примусової русифікації, пропаганди та тиску військових і досі впливають на їхнє сприйняття школи, мови та свого місця серед інших українців. Забезпечити таким дітям можливість реалізувати своє право на освіту відповідно до міжнародних стандартів у сфері прав людини — означає не лише надати їм місце за шкільною партою. Вони також потребують допомоги в навчанні, мовної та психологічної підтримки, щоб знову почуватися в безпеці, розвиватися та мати можливість повною мірою реалізувати свій потенціал.
