Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну багато мирних українців з Маріуполя та інших регіонів України, у тому числі ті, хто рятувався від військових дій, виїхали до Росії чи окупованих Росією територій України. У кожного з українців, переселених до Росії, своя історія. Багатьох таких, як «Світлана», до Росії перевезли насильно — запхали в автобуси чи військові вантажівки та відвезли до російського кордону, що є одночасно серйозним порушенням законів війни, воєнним злочином та потенційним злочином проти людства. Не всіх, хто опинився в Росії, вивезли туди таким чином, і не всі були жертвами примусового переміщення. Наприклад, «Роман» поїхав до Росії через жахливі обставини, бо вважав, що це його єдиний спосіб вижити після вдалої спроби уникнути примусової мобілізації до військ сепаратистів. Випадки «Світлани» та «Романа» є одними з багатьох, документально підтверджених Human Rights Watch у новому звіті під назвою «У нас не було вибору».
Ми поговорили зі Світланою та Романом після того, як вони вже були в безпеці в Європейському Союзі, але обидва попросили не називати їхні справжні імена, щоб захистити своїх близьких, які залишаються під загрозою в Росії та на окупованих Росією територіях України.
Світлана (Маріуполь – Росія – ЄС)
24-річна «Світлана» жила на околицях Маріуполя з мамою та чотирнадцятирічним братом. Її дідусь і бабуся, тітка й дядько та їхні діти 15 і 9 років також жили в цьому районі. Світлана працювала перекладачем та вчилася на магістра з гендерології. За кілька днів після російського вторгнення 24 лютого 2022 року через постійні обстріли їхнього кварталу Світлана та її родичі вимушені були перебратися до підвалу місцевого будинку культури. З 2 березня обстріли були настільки інтенсивними, що Світлана не наважувалася виходити на вулицю до 15 березня, коли російські солдати увійшли до підвалу, де вона та її сім’я переховувалися разом із приблизно 60 іншими мирними жителями. Саме тоді почалася її довга і неждана подорож.
Солдати наказали всім жінкам, дітям і людям похилого віку вийти з підвалу та перевели їх до сусідньої школи, яку використовували як військову базу російські солдати та військові так званої «Донецької народної республіки» («ДНР»). Пізніше їх перемістили до колишньої української військової бази на околицях міста, окупованої російськими військами та силовиками «ДНР». Молодшим чоловікам, за невеликим винятком, не дозволяли піти з родинами. Деякі жінки благали залишитися зі своїми чоловіками та синами, але солдати відмовляли.
Світлана та її родичі, крім дядька та дідуся, залишилися в школі разом з іншими, загалом там перебувало близько 90 осіб. Пізно ввечері без жодних пояснень солдати посадили всіх у військові вантажівки. «Куди ви нас везете?» – запитала Світлана. Солдати відмахнулися від неї. Після 30-хвилинної поїздки вони прибули до Кальчика, села приблизно за 30 кілометрів від Маріуполя, щойно окупованого російськими військами, і провели ніч у недобудованій школі. Було холодно, скрізь панував безлад. Російські військові зайняли будівлю та ігнорували всі запитання. Місцеві жителі принесли їжу, воду та ковдри. Здавалося, що головним там був чоловік у формі поліціанта «ДНР». Коли люди благали його сказати, куди вони йдуть, він кричав, що вони повинні бути «вдячні» за те, що про них піклуються. Автобусами їх доправили до Безіменного, іншого підконтрольного «ДНР» села. «Було таке відчуття, ніби ми під конвоєм», — каже Світлана.
Там Світлана змогла вийти в Інтернет і тільки тоді зрозуміла, що бомбардують весь Маріуполь. «У нас не було зв’язку два тижні, і ми щиро думали, що жахливий обстріл стосувався лише нашого району [передмістя], а не самого міста… Я просто не могла у це повірити».
У Безіменному у великому наметі разом із сотнями інших переміщених або депортованих українців, переважно людей похилого віку, жінок та дітей, вони пройшли фільтрацію — жорстоку примусову перевірку на благонадійність. За формою Світлана зрозуміла, що займалися цим в основному бійці «ДНР» та російські військові. «Коли заходиш, перше, що тобі наказують зробити, це дати їм свій телефон і пароль для розблокування. Потім вони підключають телефон до комп’ютера і тримають його підключеним близько 20 хвилин». Судячи з того, що почула Світлана, солдати завантажували контакти та інші дані з телефону в базу даних. Службовці сфотографували Світлану, взяли відбитки пальців і долонь і поставили декілька запитань, у тому числі про паспортні дані та адресу. Після допиту, за її словами, їй довелося заповнити анкету про те, чи є у неї родичі в Україні, як вона ставиться до української влади та подій у Маріуполі та Україні та чи має вона зв’язки з українськими збройними формуваннями. Після ще декількох допитів їй повернули телефон і посадили в автобус разом із членами родини та іншими людьми.
Автобус зупинився біля російського кордону. Вночі була страшенна холоднеча, в автобусах не було ані опалення, ані туалетів. Особливо важко було дітям і людям похилого віку, каже Світлана. Діти проплакали всю ніч. Деякі жінки скаржилися бійцям, питаючи, скільки ще їх протримають в автобусі. За її словами, на той час усім вже було зрозуміло, що їх везуть до Росії, іншого вибору або права голосу в них не було, просто хотілося, щоб все це жахіття скоріше закінчилося. Солдати гримали на них, щоб замовкли, «або…».
Людям дозволили вийти з автобуса на прикордонному переході тільки наступного дня, далеко за полудень. Службовець роздав заповнити міграційні картки та заяву на одноразову виплату 10 тисяч рублів від російського уряду, від якої Світлана та її родичі відмовилися. Російські силовики та ОМОН тягнули людей на допити. Здебільшого чоловіків, але також допитували деяких жінок, у тому числі Світлану. Слідчий записав номер IMEI її телефону (це як унікальний цифровий відбиток пальця телефону) і поставив їй багато запитань.
«Той допит мене дуже налякав, — згадує Світлана. «Те, як він [допитувач] ставив запитання, виглядало так, ніби він щось знав про мене, ніби мене збиралися в чомусь звинуватити… Він цілу годину мене маринував… перефразував свої запитання, мабуть, намагаючись мене зловити на брехні. Він розпитував мене про українських військових, про людей, у яких [у Маріуполі] переховувалася моя сім’я… Я була дуже знервована, перелякана на смерть».
Коли Світлана та її рідні перетнули кордон, вони одразу хотіли їхати далі самі — у неї були друзі в Росії, які могли допомогти. Але їх змусили їхати автобусом на залізничну станцію в Таганрозі, перш ніж нарешті дозволили виїхати самостійно. Друзі Світлани надали тимчасовий прихисток та транспорт, і вже за кілька днів сім’я вибралася з Росії до Західної Європи.
Роман (Донецьк – Росія – Швеція)
Роман, 43 роки, усе життя прожив у Донецьку. Коли підтримувані Росією збройні угрупування захопили контроль над Донецьком влітку 2014 року, він думав виїхати, але вирішив залишитися зі своїми літніми батьками. Коли 18 лютого, за тиждень до повномасштабного вторгнення Росії в Україну, влада «ДНР» віддала наказ про запобіжну евакуацію жінок, дітей та осіб похилого віку до Росії, він та його друзі, більшість з яких працювали в місцевих філармоніях і театрах, були налаштовані скептично. За вісім років збройного конфлікту вони звикли до попереджень місцевих пропагандистів про неминучі атаки українських військ, яких такі не було. Коли влада «ДНР» оголосила мобілізацію чоловіків віком від 18 до 55 років, і ходили чутки про те, що чоловіків забирають та призивають, Роман сприйняв це як чергові пропагандистські залякування.
Вранці 28 лютого, за чотири дні після вторгнення, Роман вийшов із квартири в аптеку. Кілька озброєних людей у формі зупинили його, наказали віддати паспорт і відвезли до школи №19 у Донецьку. Вони завели його до шкільного спортзалу, де він побачив десятки чоловіків з Донецька, наляканих і розгублених, деякі були в капцях, і кілька військовослужбовців у військовій формі, які передивлялися довгі списки.
Вони запитали, як його звати. «Так, ваше ім’я є в списку. Вітаю, волонтере! Йдіть до інших і трохи почекайте», — сказав йому офіцер. Пізніше офіцер звернувся до групи чоловіків із промовою про те, що вони мають пишатися можливістю «виконувати священний обов’язок захищати Батьківщину», і їх провели на подвір’я школи, де чекали п’ять білих маршрутних автобусів.
Усіх, хто був в автобусі з Романом, також схопили силоміць. Автобуси зупинилися в Горлівці, невеликому містечку за 50 кілометрів від Донецька, у покинутому промисловому комплексі. З одного з наметів вибіг розлючений офіцер і почав кричати на колону чоловіків: «Якого біса ви [їх] сюди привезли? Вони мені не потрібні! Я навіть не знаю, що робити з тими, кого мені вже привезли сьогодні. Заберіть їх!»
Потім автобуси поїхали до Єнакієвого, іншого міста на підконтрольній «ДНР» території, де історія майже повторилася. Нарешті автобуси привезли всіх назад до Донецька і зупинилися біля залізних воріт колишнього м’ясокомбінату, перетвореного на велику військову базу «ДНР». «Призовників» загнали у двір і зачинили за ними ворота. «Нас змусили вишикуватися в шість-сім шеренг, по двору бігали яскраві вогні прожекторів, на нас кричали якісь військовослужбовці у формі. Це все нагадувало кіно про концтабори», – згадує Роман. Тоді офіцер наказав: «Називають ваше ім’я, йдете в будівлю, офіцери з «Міністерства безпеки «ДНР» проводять з вами бесіду, потім отримаєте форму, і все, служба почалася».
Була пізня ніч, Роман був знесилений і знепритомнів від страху та голоду. Він звернувся до жінки у військовій формі, яка проходила повз, пояснивши, що у нього хронічна хвороба нирок, він ледве стоїть на ногах та потребує медичної допомоги. «Цей не придатний для служби. Викиньте його звідси!» — звернулася вона до двох молодших офіцерів.
Романа посадили в інший автобус, але він не знав, куди його везуть. За кілька хвилин він сказав солдатам, що його зараз знудить, і попросив випустити його. Вийшовши з автобуса, він проповз крізь кущі та втік. Врешті-решт, він дістався будинку, де мешкали його друзі.
Наступного вечора друзі відвели його в порожню квартиру знайомих, які виїхали з міста. Роман провів там майже десять днів, побоюючись навіть носа висунути. Поруч було чутно вибухи, не було води та опалення. Друзі потайки пізно ввечері приносили йому їжу та воду. «Я сходив з розуму, думав, що помру там». Він почав шукати в мережі спосіб втекти з «ДНР». Він чув, що потрапити з Донецька на підконтрольну Україні територію неможливо, але знайшов у телеграмі групу «Перевозимо з «ДНР» до Росії». Він написав, що хоче якомога швидше виїхати. Кілька людей звернулися до нього з пропозицією вивезти його за неабияку суму грошей. Він вибрав одного навмання: «Це було як грати в російську рулетку». Чоловік пообіцяв безпечно доправити його до російського кордону за 1000 доларів США. Друзі Романа нашкребли цю суму.
«Перевізник» забрав Романа на машині, під’їхав до блокпоста «ДНР» на околиці міста і сказав Роману сидіти тихо. Роман думав, що чоловік збирається здати його військовим «ДНР». Але буквально за кілька хвилин він повернувся у військовій формі «ДНР» і знову завів машину. Вони їхали далі через численні блокпости, але їхню машину жодного разу не зупинили, бо водій показував спеціальне посвідчення з вікна автомобіля. Він довіз Романа до російського кордону, провів його, обмінявшись жартами з російськими прикордонниками, а потім поїхав.
Роман був ніби у ступорі. Він мав з собою лише маленький рюкзак з українським паспортом, 6000 рублів (на той час близько 50 доларів США) і зміну білизни. Він боявся всіх і вся, але якось знайшов рейсовий автобус до найближчого російського міста Ростова. Звідти він зателефонував своїм родичам із Росії, які протягом наступних п’яти днів зібрали достатньо грошей, щоб купити йому квитки на літак із Сочі до Стамбула та далі до Стокгольма. У середині березня він прибув до Швеції та на паспортному контролі попросив притулку.
Через кілька тижнів, коли Роман трохи отямився і повністю усвідомив, що перебуває в безпечній країні, має безплатне житло та отримує виплати для біженців, він обережно зв’язався зі своїми друзями в Донецьку лише для того, щоб дізнатися, що кілька його найближчих друзів з місцевої філармонії та оперного театру було примусово призвано до лав армії «ДНР» і відправлено на передову «як гарматне м’ясо».
