Тридцять двоє цивільних, яким минулого тижня вдалося виїхати з обложеного Маріуполя (місто на південному сході України), розповіли Human Rights Watch про свою боротьбу за виживання в умовах мінусових температур і постійних обстрілів з боку російських військ, про чоловіків, жінок і дітей, які ховаються у підвалах, де від початку облоги 2 березня 2022 року зовсім або майже немає води, електрики, опалення, медичної допомоги та послуг мобільного зв'язку.
Російські війська, які обложили Маріуполь, повинні негайно забезпечити вільний доступ цивільних мешканців Маріуполя до необхідних для їхнього виживання води, харчів і медикаментів, а також сприяти безпечному виїзду на підконтрольні українським військам території тим із них, хто хоче покинути місто.
«Маріупольці описують апокаліптичну картину пронизаного стужею міста з мертвими тілами та зруйнованими будинками на вулицях, – сказав Белкіс Вілле, старший дослідник Human Rights Watch із питань криз і конфліктів. – Це розповіді тих, кому поталанило виїхати, а тисячі і далі лишаються в обложеному місті відрізаними від світу».
Наразі невідомо скільки саме людей загинуло у Маріуполі. Радник мера Маріуполя Петро Андрющенко 20 березня повідомив Human Rights Watch, що з початку бойових дій могло загинути понад 3000 цивільних мешканців, але, за його словами, точну кількість не встановлено. За інформацією місцевої влади у місті пошкоджено або зруйновано як мінімум 80% житлових будинків. Human Rights Watch не має можливості перевірити ці цифри або визначити кількість цивільних серед загиблих.
16 і 17 березня дослідники/ці Human Rights Watch особисто опитали 30 маріупольців у тимчасовому центрі прийому біженців у Запоріжжі, розташованому приблизно за 220 кілометрів на північний захід від Маріуполя. Проінтерв’юйовані були з числа кількох тисяч маріупольців, які виїхали з міста на приватному транспорті у стихійно зорганізованих колонах 15 і 16 березня і пробули в дорозі від 24 до 72 годин. У Запоріжжі Human Rights Watch також взяла інтерв'ю у подружжя, яке чекало на приїзд із Маріуполя двох своїх дітей. За словами двох міських посадовців, які працюють у центрі прийому біженців, лише 16 березня до Запоріжжя прибуло щонайменше 3200 маріупольців. Human Rights Watch провела телефонні інтерв'ю ще з двома особами, яким вдалося вирватися з міста.
«Останні два тижні – це був просто жах, – сказав Human Rights Watch директор однієї з маріупольських шкіл. – Ми поїхали, бо нашого міста більше нема». 32-річна жінка, яка з трьома дітьми дісталася до Запоріжжя, розповіла, що на момент від’їзду їхній будинок у Маріуполі був порешетений постійними обстрілами як сито. 64-річна жінка сказала: «Думаю, що ті, хто залишився, їх уб'є або вони від голоду повмирають. Нам нема куди повертатися».
Маріуполь – приморське місто у тій частині Донецької області, яка нині перебуває під фактичним контролем російських військ. Приблизно з 2 березня російські війська повністю оточили місто та заблокували порт. Останніми днями з’явилися повідомлення про бої в центрі міста, і багато хто з біженців говорив про присутність у їхніх кварталах російських й українських військових і техніки. Петро Андрющенко повідомив Human Rights Watch, що станом на 20 березня у місті залишилося як мінімум 200 тис. людей із 400-тисячного довоєнного населення міста.
Як повідомляють біженці, внаслідок обстрілів зруйновано лікарні, школи, магазини та незліченну кількість будинків. Багато хто розповідав, що їхні родичі або сусіди отримали тяжкі, а в деяких випадках і смертельні осколкові поранення. Люди також розповідали, що коли вони наважувалися вийти у пошуках харчів, води або сигналу мобільного зв’язку, то бачили всіяні мертвими тілами вулиці.
Одним із найважчих для маріупольців моментів була неможливість зв’язку з друзями та зовнішнім світом. Станом на 2 березня майже всі вежі мобільного зв’язку перестали передавати сигнал, після чого лише у певних місцях можна було знайти слабкий сигнал. Одна жінка, графічна дизайнерка, розповіла, що вона щодня проходила два з половиною кілометри до вежі мобільного зв’язку «Київстар», аби зловити сигнал, і падала на землю щоразу, коли над головою пролітав літак.
Усі опитані зазначали, що в умовах браку інформації через перебої зі зв’язком та електропостачанням їм було вкрай важко зрозуміти, як безпечно евакуюватися з міста.
Наші співрозмовники/ці розповідали, як день у день вони сиділи у підвалах в умовах скупченості й антисанітарії, без можливості прийняти душ і майже без їжі та води. Одна жінка казала, що два тижні пробула у підвалі, де приблизно на 300 кв. м. було як мінімум 80 людей; за словами одного чоловіка з ним у підвалі площею 50 кв. м. перебувало 50 людей, інший чоловік розповів, що у підвалі площею 10 кв. м. крім нього було ще 18 людей.
Літні люди та люди з інвалідністю розповідали про додаткові труднощі, з якими стикалися: не маючи можливості спуститися у підвальні укриття, вони сиділи у своїх квартирах із вибитими вікнами і стінами, що хиталися при кожному обстрілі. 82-річний чоловік, який від самого початку обстрілів залишавсь у своїй квартирі на шостому поверсі, сказав, що відволікав себе, прибираючи уламки скла, якими було всипано підлогу: «Мене трусило, коли падали бомби. Трусилися стіни, і я боявся, що будинок розвалиться. Але я проводив дні у спробах прибрати уламки скла. Я просто прибирав, треба було чимось себе зайняти. Це було безглуздо, але це було єдине, що я міг робити, аби щось робити».
Внаслідок обстрілу російськими військами лікарняного комплексу у Маріуполі 9 березня було поранено, як повідомлялось, щонайменше 17 цивільних осіб, зокрема медичних працівників та вагітних жінок. Згодом з'явилась інформація, що одна вагітна жінка померла від отриманих травм у лікарні, куди її перевели після обстрілу. Human Rights Watch верифікувала та проаналізувала 7 відео та 10 фотографій, на яких видно наслідки обстрілу, зокрема руйнування всієї передньої стіни дитячої лікарні, явні сліди осколків на фасаді сусіднього пологового відділення та велику вирву від вибуху авіабомби у південній частині внутрішнього двору. Пізніше Росія підтвердила, що ціллю нападу була лікарня, стверджуючи, що там перебували українські війська і що цивільних осіб у лікарні було попереджено про напад, аби вони залишили приміщення. Human Rights Watch не змогла перевірити правдивість цих заяв.
16 березня об’єктом авіаудару став Маріупольський драмтеатр, де ховалося як мінімум 500 людей. На супутниковій знимці від 14 березня добре видно великі написи російською мовою «ДЕТИ» на майданчиках перед театром та позаду нього. Мати і син, які два тижні переховувались у театрі, розповіли, що коли 16 березня о 9 ранку (лише за кілька годин до авіудару) вони пішли звідти, сотні людей і далі лишалися там. Як повідомляє місцева влада, схоже, що більшість людей ховалась у підвалі театру і вижила. Міністерство оборони Росії заявило про свою непричетність до авіаудару та звинуватило «український націоналістичний батальйон».
За наявними даними, 4 березня російська й українська сторони погодили умови тимчасового припинення вогню та створення гуманітарного коридору для безпечної евакуації цивільного населення з Маріуполя. Як мінімум сім перших спроб реалізувати цю домовленість та забезпечити евакуацію було зірвано через порушення режиму припинення вогню.
За словами заступника керівника Офісу президента України Кирила Тимошенка, протягом кількох попередніх днів щонайменше 9 тис. маріупольців змогли виїхати до Запоріжжя, скориставшись гуманітарними коридорами. Однак радник мера Маріуполя Петро Андрющенко повідомив, що домовленість стосується лише коридору між підконтрольним Росії містом Бердянськом (що за 65 кілометрів на південний захід від Маріуполя) та Запоріжжям. За його словами, на маршруті з Маріуполя до Бердянська досі тривають запеклі бої, і цивільним не було запропоновано жодних конкретних гарантій щодо гуманітарного коридору чи безпечного проїзду по цій ділянці.
19 березня влада Маріуполя також повідомила, що російські війська примусово вивезли «від 4 тис. до 4,5 тис. маріупольців» на південний захід Росії. 20 березня Міністерство оборони РФ заявило, що за останні три дні було «евакуйовано до Росії» майже 60 тис. мешканців Маріуполя і що людям гарантується «добровільний вибір» будь-якого з гуманітарних коридорів або право залишитися в місті. Human Rights Watch не змогла перевірити цю інформацію. Якщо маріупольців примусово вивозять до Росії, це може кваліфікуватися як воєнний злочин. Згідно з міжнародним гуманітарним правом, повне чи часткове переміщення цивільного населення вважається примусовим навіть за наявності формальної згоди, і відтак є забороненим. Переміщення, на яке особа добровільно погоджується через страх перед наслідками, як-от насильство, тиск або затримання, а держава-окупант здійснює його, скориставшись вимушеними обставинами, також є примусовим.
І Росія, й Україна зобов’язані забезпечувати цивільному населенню доступ до гуманітарної допомоги та вживати всіх можливих заходів для безпечної евакуації цивільного населення, за наявності у людей такого бажання, незалежно від того, буде чи ні досягнуто домовленості про створення гуманітарних коридорів. Росії заборонено примусово вимагати від цивільного населення, повністю або частково, евакуюватися на територію Росії чи територію інших країн, як-от Білорусь.
Застосування у населених пунктах вибухової зброї з ефектом обширної дії збільшує ризик незаконних, невибіркових і непропорційних нападів. Ця зброя має великий радіус ураження, по суті є неточною або несе одночасно множинні боєзаряди. До неї належать некеровані великокаліберні снаряди, снаряди, які не відслідковуються й авіабомби. У населених пунктах слід уникати застосування цього виду зброї.
Міжнародний кримінальний суд, комісія з розслідування Ради ООН з прав людини й інші відповідні юрисдикції повинні розслідувати можливі воєнні злочини в Маріуполі з перспективою притягнення до відповідальності тих, хто несе найбільшу відповідальність за їх вчинення, заявляє Human Rights Watch.
«Тим людям, які змогли врятуватися з Маріуполя, але залишили у місті друзів і родину, новини про нещодавні евакуації дають хоч якусь надію, що їхні близькі зможуть вибратися з міста живими, – сказав Белкіс Вілле. – Російські й українські війська мають невідкладно зробити все можливе для захисту цивільного населення, що залишилося в Маріуполі, і дати можливість охочим покинути обложене місто зробити це безпечно».
Свідчення мешканців Маріуполя
Задля безпеки опитаних нами людей їхні прізвища не розголошуються.
Вибухова зброя з ефектом обширної дії
Усі 32 опитаних Human Rights Watch мешканців Маріуполя розповідали, що постійні та часто інтенсивні обстріли із застосуванням вибухової зброї тривали від початку бойових дій 24 лютого і до моменту їхнього виїзду з міста. Свідки розповідали як під обстрілами гинули та отримували поранення їхніх сусіди – їх вибухом викидало з будинків і прошивало осколками, коли вони були в своїх домівках, готували їжу, або виходили по воду. Ці обстріли також супроводжувалися руйнуванням і пошкодженням будинків, комерційних підприємств і критично важливих об'єктів цивільної інфраструктури, як-от лікарень і шкіл, а також обвалами споруд та пожежами у багатьох частинах міста. Опис обстрілів і спричинених ними наслідків узгоджуються з картиною застосування вибухової зброї з ефектом обширної дії.
Інспектор вантажоперевезень Сергій розповів, що був на балконі у квартирі свого батька, коли із вікна сусіднього будинку вибухом викинуло чоловіка і той загинув. Цей самий обстріл спричинив пожежу на одній зі сходових клітин будинку його батька. «Ми не знаємо, чи хтось постраждав, бо ця частина будинку обвалилась, і через постійні обстріли не було можливості шукати людей під завалами», – сказав він. Ось іще одна його розповідь про те, що сталося через кілька днів після цього випадку: «Я саме вийшов із будинку принести трохи води, дивлюсь, а він [сусід] там лежить… Мертвий, із вивернутими нутрощами».
Кілька мешканців розповідали як люди виходили, аби дістати хоч щось поїсти або набрати води з річок чи джерел поблизу і гинули або отримували поранення під обстрілами.
Один чоловік розповів про трьох жінок, що йшли по хліб, коли почався обстріл; одна жінка, якій відірвало руки, загинула, двоє інших було важко поранено. За його словами, він намагався доправити одну жінку з важким пораненням черевної порожнини до лікарні, але потім зустрів українських військових, які сказали, що самі її відвезуть.
37-річний чоловік розповів, як загинув його сусід. «8 березня був обстріл, молодий хлопець із нашого будинку саме вогнище у дворі розпалював, щоб їсти зготувати, – пояснив він. – Його прошило осколками, і серце теж, і він помер. Через постійні обстріли родина його досі не поховала, так і лежить тіло у дворі в мінівені».
Лікарка з Маріуполя повідомила, що внаслідок обстрілу 10 березня було пошкоджено її лікарню, яка не працювала з 24 лютого. Директор школи розповів, що 15 березня у дворі його школи вибухнуло два боєприпаси. «Багато вікон повибивало», – сказав він, додавши, що десятки інших шкіл у місті теж постраждали.
Доступ до води та каналізації
Усі проінтерв'юйовані нами люди говорили, що водопостачання в місті припинилося десь 2 березня і відтоді вони не мали можливості помитися. Щоб добути питну і технічну воду, люди до шести годин вистоювали в черзі до джерел прісної води та водовозок, розтоплювали сніг, збирали у відра дощову воду або спускали воду з систем опалення своїх будинків.
Один чоловік, Валерій, розповів, що 8 березня, у Міжнародний жіночий день, чоловіки, які ховалися в його підвалі, зібрали скільки могли снігу, аби розтопити та нагріти на вогнищі воду, щоб помитися жінкам і дітям.
Дехто розповідав, що їм доводилося ходити в туалет у відро. Одна жінка казала, що на 30 людей, які ховалися в її підвалі, було лише одне відро.
Доступ до харчів
Наші співрозмовники/ці говорили, що виживали завдяки продуктам, які мали вдома до початку бойових дій, і що ділилися своїми дедалі меншими запасами з сусідами по укриттю. Дехто розповідав, що коли мародери вривалися в магазини, вони теж заходили туди та крали продукти. Втім багато хто з наших співрозмовників мав власний транспорт і значні запаси продуктів, тому їхній досвід не конче збігається з досвідом інших цивільних, які залишилися в місті.
Вікторія, графічна дизайнерка, розповіла, що її та сусідська родини мали лише протерміновані банки тушкованки, і що дорослі їли лише один раз на добу. Кілька родин повідомило, що у них швидко закінчилися молочні суміші. Всі говорили, що готували їжу на вогнищах у дворах біля своїх будинків або на кухнях поблизу підвалів, у яких ховалися.
Кілька проінтерв’юйованих, які ховались у просторіших підвалах, де було більше людей, казали, що іноді приходили волонтери, військові та поліція і приносили продукти, воду й ліки.
Ніхто з опитаних нами людей не бачив, щоб російські війська розподіляли гуманітарну допомогу. За даними української влади, станом на 15 березня гуманітарний конвой, який намагався доправити допомогу до Маріуполя, застряг у підконтрольному Росії місті Бердянську, що розташоване за 65 кілометрів на південний захід від Маріуполя. За наявною інформацією, до 20 березня конвой розвернули назад і він так і не дістався до Маріуполя і не доправив допомогу.
Доступ до електропостачання
Усі співрозмовники/ці говорили, що вони залишилися без електрики приблизно 2 березня. Валерій розповів, що у них у підвалі був генератор, але його було виведено з ладу внаслідок обстрілу 10 березня. Одна жінка зазначила, що навіть там, де були генератори, зрештою закінчувалося паливо для них і родини залишалися без електрики.
Human Rights Watch виходить із того, що захищене міжнароднім правом право на достатній життєвий рівень включає право кожного без будь-якої дискримінації на достатнє, безперебійне, безпечне, екологічно чисте, доступне технічно та економічно постачання електричної енергії. Доступ до електроенергії є критично важливим для забезпечення інших основних прав, які включають у себе, але не обмежуються ними, право на охорону здоров’я, житло та воду. Необхідно вжити заходів для відновлення безперебійного електропостачання для цивільного населення, аби уможливити забезпечення інших основних прав людини.
Доступ до інформації
Із початком облоги Маріуполя у місті зникли телефонний зв'язок, припинилося мовлення на теле- та більшості місцевих радіоканалах (за винятком деяких станцій середньої хвилі, які погано ловилися). Люди не мали можливості отримувати інформацію про те, що відбувається у місті або за його межами. Усі наші співрозмовники/ці говорили, що саме брак інформації був причиною неможливості з’ясувати як безпечно покинути місто.
Валерій розповів, що поруч із його будинком стояла вежа мобільного зв’язку, тож у перші дні він ловив слабкий сигнал. Однак після кількох обстрілів поблизу вежі, зокрема обстрілу, через який вийшов із ладу генератор у його підвалі, 10 березня було влучено у саму вежу, і сигнал повністю зник.
Як приклад способів, до яких вдавалися мешканці, аби дати про себе знати близьким, анестезіологиня Ганна показала нашим дослідникам фотографію аркуша паперу, що його якась жінка приклеїла до цистерни з водою, куди приходило багато людей по воду, сподіваючись, що його побачать доньки: «Ми вибралися з Лівого [Лівобережний район], тепер у Кіровському [житловий масив] у Наташі».
Майстер цеху Сергій разом із дружиною чекали біля центру прийому біженців у Запоріжжі на доньку, сина й онука. Вони розповіли, що не чули про них вісім днів, а дізналися, що вони живі, лише напередодні ввечері, коли діти зателефонували їм із міста між Маріуполем і Запоріжжям. «Бачите, я зовсім сивий? – сказав Сергій. – Посивів за ці 8 днів».
Оточивши місто, російські війська майже відразу взяли під контроль місцеві радіостанції та почали надсилали людям у місті текстові повідомлення. Ці повідомлення надходили, коли хтось випадково ловив сигнал. Один чоловік сказав, що чув оголошення російських військ по радіо: «Солдати, здавайтеся! Виходьте з білим прапором на автоматі, поклавши його на ліве плече, йдіть до нас, ми гарантуємо вам їжу, одяг, а коли закінчаться бої, відпустимо до родин».
Двоє людей розповіли, що в якийсь момент вони отримали текстові повідомлення, надіслані, на їхню думку, російськими військами. Графічна дизайнерка Іна розповіла, що отримала з номера 777 повідомлення такого змісту: «Українська арміє, здавайся!».
За словами проінтерв’юйованих, вони не отримували жодних адресованих цивільним особам повідомлень із закликами дотримуватися заходів безпеки у зв'язку з початком обстрілів або про отримання гуманітарної допомоги чи маршрути для безпечного виїзду.
Доступ до медичної допомоги
Кілька наших співрозмовників/ць повідомили, що не знають чи працює хоч якась лікарня в місті, інші ж говорили, що чули про одну-дві лікарні та військовий госпіталь, які і далі працюють, але на прийом треба чекати кілька днів. Ми розмовляли з донькою чоловіка, який 6 березня втратив око внаслідок вибуху, яким також було пошкоджено їхній будинок. Коли чоловіка терміново привезли у лікарню, там, за словами доньки, не було води, а електроенергія подавалася в обмеженій кількості від генератора і тільки для екстрених операцій.
Інженер Андрій розповів, що його будинок стояв приблизно за 200 метрів від центральної міської лікарні, куди ушпиталювали пацієнтів із COVID-19. За його словами, 12 березня працівники лікарні сказали йому, що кілька днів тому у них закінчився кисень і пацієнти з важкими респіраторними ускладненнями помирають.
Чоловік, який був волонтером і розносив допомогу по укриттях, розповів, що в підвал, де він ховався від обстрілів, приходило кілька людей із осколковими пораненнями, які не змогли потрапити до лікарні. «Іноді до нас швидка їхала, але через обстріл їй доводилося розвертатись і повертатися пізніше».
Оксана 17 років тому потрапила в аварію і відтоді користується інвалідним візком. Останні шість років їй треба було щодня приймати ліки у зв'язку з раком щитовидної залози. Вона розповіла, що невдовзі після початку боїв її ліки закінчились, а аптеки тоді вже розграбували і там нічого не було. Оксана дісталася до сусідньої лікарні, яка ще працювала, але лікарі сказали, що у них закінчилися ці ліки і дали аналог. Оксана не знає, як згодом вплине на її здоров'я така тривала перерва у прийомі необхідного їй препарату.
За словами директора школи Миколи, попри те що у нього в школі ховалося до 200 осіб, медикаменти там були тільки базові, а вчителям, які пройшли навчання з надання першої медичної допомоги, довелося виконувати функції медперсоналу. «Ми лікували як могли і чим було».
Медпрацівниця із центру прийому біженців у Запоріжжі розповіла, що в їхньому імпровізованому медпункті було надано допомогу 55 біженцям, а одну жінку, яка прибула 15 березня з важким осколковим пораненням, яке вона отримала 8 березня, довелося терміново везти у лікарню. 17 березня Всесвітня організація охорони здоров’я висловила занепокоєння у зв’язку з імовірністю «розвитку мультирезистентних інфекцій» у випадку таких ран, «з огляду на попередній високий рівень використання безрецептурних протимікробних препаратів й обмежений доступ до лікування».
Виїзд із міста
Після особливо інтенсивних, за словами мешканців, обстрілів 13 і 14 березня, ті, хто мав авто, вирішили самостійно вибиратися з міста, незважаючи на продовження обстрілів і необхідність проїжджати через російські блокпости. 14 березня з Маріуполя виїхала колона із приблизно 160 автомобілів, а 15 березня виїхало ще кілька сотень авто. Інспектор вантажоперевезень Сергій розповів Human Rights Watch, що, за його оцінками, на кожне авто в Маріуполі, яке ще було на ходу, він бачив як мінімум 50 понищених під час бомбардувань, що серйозно обмежувало для багатьох маріупольців можливість вибратися з міста.
Люди розповідали, що на шляху з Маріуполя до Запоріжжя їм доводилося проїжджати від 15 до 20 російських блокпостів. Усі наші співрозмовники/ці говорили, що російські солдати перевіряли або документи у водія, або документи у кожного, хто був у авто. За словами Сергія, солдати особливо ретельно перевіряли прописку, вказану в українських паспортах, аби з’ясувати, з Маріуполя людина чи з іншого місця. «Я підозрюю, вони це робили, бо якби їм попався чоловік не з Маріуполя, вони вирішили б, що він військовий. Росіяни також змусили Сергія оголити плечі, очевидно, шукали синці – сліди від користування вогнепальною зброєю. Інший маріуполець розповів, що росіяни перевіряли у дорослих чоловіків руки на наявність слідів використання зброї.
Четверо опитаних людей розповіли, що на блокпостах у них перевіряли телефони, та вони це передбачили, тож ще до від'їзду видалили всі фотографії з руйнуваннями у Маріуполі внаслідок бомбардувань російськими військами. На одному з блокпостів російський солдат поцікавився у Олександра, чи має він на телефоні «заборонені» фотографії. «Я запитав, що вважається забороненим, і солдат відповів, що фото будь-якої російської військової техніки», – розповів Олександр. Перед тим, як їхати через блокпости, він видалив усе з телефону.
Ніхто з маріупольців не повідомляв про випадки неналежного поводження на російських блокпостах. Один із наших співрозмовників розповів, що російські солдати на блокпосту коректно поводилися з усіма, хто був із ним у авто, але за два авто попереду затримали кількох людей. За його словами, коли те авто під'їхало до блокпосту, солдати почали стріляти у повітря після, як йому здалося, суперечки. Потім один солдат виволік із авто чоловіка, нахилив його на барикаду та вистрілив у нього над головою. Після цього затримали всіх, хто був у авто. Очевидець не знав ані причини затримання, ані подальшої долі затриманих.
Інший наш співрозмовник розповів, що його авто обстріляли. Він припускає, що це зробили російські війська, бо він їхав через територію, повністю підконтрольну Росії, але тоді було занадто темно, щоб побачити, хто саме стріляє. Пізніше він оглянув своє авто і, за його словами, побачив, що бічну панель було пробито осколком. Директор школи Микола розповів, що на шляху між Маріуполем і виїздом із підконтрольної Росії території він бачив на узбіччі дороги та в полі як мінімум 10 згорілих авто, і один раз бачив мертве тіло, яке лежало поруч зі згорілим авто.
Люди, які лишились у Маріуполі
Станом на 17 березня із Маріуполя вдалося виїхати кільком тисячам мешканців. Це невелика частина з тих, хто через інтенсивні бої опинився у закритому місті. Усі наші співрозмовники/ці говорили, що змогли виїхати лише тому, що мали власне авто або змогли долучитись до когось, хто його мав, і що у місті лишилося багато людей, із якими вони ховались у підвалах, і маломобільних людей.
Через відсутність електрики та зв'язку ті, хто зміг виїхати, не мають жодної інформації про тих, хто залишився. Одна жінка, яка знайшла попутку та виїхала з міста, сказала, що була змушена залишити матір, яка не може на своєму інвалідному візку спуститися сходами в укриття.
Іна розповіла, що разом із нею виїхало десь 16 людей, а ще приблизно 65 залишилося в підвалі, де всі ховалися від обстрілів. «Коли ми виїжджали, ми зауважили, що їжі лишалося днів на два, якщо на всіх ділити, тому не знаю, що з ними буде».
Микола повідомив, що у його школі, де і він ховався від обстрілів, перебувало 200 людей. Коли він виїжджав, у школі залишалося як мінімум 50 людей, яким не було на чому виїхати.
Кілька людей називало місця, де на момент їхнього від'їзду з міста перебували сотні людей, і їх непокоїло, що ці райони можуть потрапити під обстріл.
Правові зобов'язання та застосовне міжнародне гуманітарне право
Закони та звичаї війни дозволяють облоги військових об’єктів, зокрема збройних сил ворога, та облоги з метою захоплення контрольованої ворогом території. Проте заборонено використовувати як тактику облоги голод серед цивільного населення, а також піддавати нападу, знищувати, вивозити чи робити непридатними об'єкти, необхідні для виживання цивільного населення. Умисне застосування такої тактики є воєнним злочином. Забороняються також дії, які самочинно позбавляють цивільних осіб доступу до необхідних для їхнього здоров'я води, харчів і медикаментів; всі сторони повинні убезпечувати об'єкти, необхідні для виживання цивільного населення, зокрема об'єкти водопостачання та каналізації.
Закони та звичаї війни забороняють умисні напади та напади невибіркового характеру на цивільних осіб і цивільні об’єкти, а також напади, шкода від яких цивільному населенню є надмірною порівняно з очікуваною військовою перевагою. Незаконне та безцільне великомасштабне руйнування майна, не виправдане військовою необхідністю, кваліфікується як воєнний злочин. Обидві сторони є зобов’язаними вживати, наскільки це можливо, всіх необхідних запобіжних заходів на території, що перебуває під їхнім контролем, для захисту цивільного населення, окремих громадян і цивільних об’єктів від загроз, що можуть виникнути через військові операції.
Необхідно сприяти евакуації з Маріуполя та прилеглих регіонів тим цивільним особам, які хочуть виїхати. Після досягнення домовленості про створення гуманітарних коридорів, сторони не повинні порушувати її у жодний спосіб, який наражатиме цивільне населення на ризик. Усі сторони повинні дотримуватися своїх зобов’язань утримуватися від нападів, спрямованих на цивільних осіб або здатних заподіяти їм шкоду під час евакуації, зокрема нападів на призначені для евакуації залізниці чи автомобільні дороги. Сторони повинні дозволити доступ нейтральним і незалежним гуманітарним суб’єктам для підтримки особливо вразливих категорій цивільного населення, яким може знадобитися допомога для виїзду, зокрема людей із інвалідністю, літніх людей, вагітних, дітей і людей із гострими та хронічними захворюваннями.
Сторонам конфлікту забороняється повністю або частково депортувати чи примусово переміщувати цивільне населення окупованої території, окрім випадків, коли цього вимагають безпека цивільного населення чи особливо вагомі причини військового характеру. Четверта Женевська конвенція забороняє, незалежно від мотивів, здійснювати примусове індивідуальне чи масове переміщення цивільних осіб із окупованої території на територію окупаційної держави або на територію будь-якої іншої держави, незалежно від того, окупована вона чи ні. Якщо з об’єктивних причин годі уникнути такого переміщення, у цьому разі може здійснюватися тимчасова евакуація, але осіб, яких було евакуйовано в такий спосіб, має бути відправлено додому відразу після припинення воєнних дій на цій території. Порушення цієї заборони є серйозним порушенням Женевських конвенцій і переслідується як воєнний злочин. Міжнародний кримінальний суд, який розпочав розслідування можливих воєнних злочинів в Україні, має право притягати до відповідальності за «депортацію чи незаконне переміщення [державою-окупантом] населення окупованої території (як в межах цієї території, так і поза нею)».
Україна, а також Росія на нині підконтрольних їй або окупованих нею територіях, повинні забезпечити належне постачання харчів, води та медикаментів, а також безперебійне надання життєво важливих для цивільного населення послуг.
Обидві сторони повинні дотримуватися зобов'язань і сприяти оперативному надходженню гуманітарної допомоги до всіх цивільних осіб, які її потребують, і не перешкоджати у доступі до неї та не втручатися самочинно у процес її розподілу. Голод серед цивільних мешканців як метод ведення війни є воєнним злочином.
