(Берлін) – Держави-членкині Ради Європи мають активізувати свої зусилля для боротьби з насильством стосовно жінок і якнайшвидше ратифікувати знакову конвенцію з прав жінок та виконувати її положення, заявляє Human Rights Watch.
Сьогодні Human Rights Watch оприлюднила два відео із роз’ясненням положень конвенції та висвітленням її важливості. Влада має вжити термінових заходів, спрямованих на протидію дезінформації про конвенцію та боротьбу з небезпечними міфами й дискримінаційними стереотипами, які підривають роботу з приборкання насильства над жінками.
«Пандемія Covid-19 оголила проблему насильства над жінками як одного з найпоширеніших і найживучіших порушень прав людини і як щоденну загрозу життю та здоров'ю дівчат і жінок у всьому світі, – заявила Гілларі Марґоліс, старша дослідниця Human Rights Watch із питань прав жінок. – У цей вирішальний момент держави-членкині Ради Європи повинні продемонструвати, що готові приділити першочергову увагу безпеці та добробуту всіх дівчат і жінок, узявши на себе зобов’язання за Стамбульською конвенцією та виконуючи її».
11 травня 2021 року виповнюється десята річниця Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами, відомої як Стамбульська конвенція, яку було відкрито для підписання 2011 року в Стамбулі (Туреччина). Конвенція запроваджує вивірені та юридично обов'язкові для урядів стандарти запобігання насильству над дівчатами і жінками, підтримки потерпілих і притягнення до відповідальності кривдників. Попри стрімке зростання кількості повідомлень про випадки домашнього насильства під час антиковідних локдаунів, деякі країни вийшли або погрожували вийти зі Стамбульської конвенції, а інші відмовилися ратифікувати її.
Стамбульську конвенцію, яка набрала чинності 2014 року, наразі ратифіковано тридцятьма трьома країнами Ради Європи, а ще дванадцять країн її підписали, але дотепер не ратифікували.
Спершу стамбульську конвенцію було ратифіковано тридцятьма чотирма державами, однак у березні президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган прийняв безпрецедентне рішення вийти з конвенції, що викликало потужну хвилю критики в самій країні та за кордоном. Human Rights Watch вважає, що це Ердоганове рішення погіршує ситуацію з правами жінок у Туреччині та створює небезпечні ризики для всього реґіону. Турецька влада часто не забезпечує жінкам захисту від жорстокого поводження, а рівень феміциду у Туреччині залишається стабільно високим.
Human Rights Watch наголошує, що Стамбульська конвенція є винятково комплексним і всеохопним документом. Вона передбачає захист від форм насильства, часто ще не введених у національне законодавство, як от переслідування, сексуальне домагання, примусові шлюби, а також вимагає вжиття заходів для захисту всіх потерпілих від насильства, незалежно від віку, етнічної приналежності, сексуальної орієнтації, інвалідності, статусу міґранта чи біженця або інших характеристик.
Головною перевагою конвенції є те, що вона вимагає від урядів усунути прогалини у національному законодавстві та в політичній системі захисту певних груп, зокрема міґрантів із неврегульованим статусом, а також лесбійок, ґеїв, бісексуалів та трансґендерів (ЛҐБТ).
І хоча захисники прав жінок у всьому реґіоні вітали конвенцію як знакову угоду, вона наштовхнулася на безпрецедентно неґативну реакцію у частині країн, часто через визначення ґендеру як соціального конструкту, а також через відвертий захист прав ЛҐБТ та міґрантів. Консервативні політики й організації заявляють, буцімто конвенція загрожує «традиційним» родинам, пропагує гомосексуалізм і так звану «ґендерну ідеологію» та роз'їдає «національні цінності», що є неправдою.
Деякі уряди запевняють, що необхідний захист жінок від насильства та притягнення винних до відповідальності за таке насильство належним чином забезпечується національним законодавством. Однак багато хто із потерпілих і далі стикається зі стигмою, зневажливим ставленням влади та соціальним тиском, що змушує їх мовчати. Неналежна реакція поліції та судових органів часто перешкоджає правосуддю та сприяє безкарності кривдників. Місцеві організації захисту прав жінок повідомляють, що більшість послуг для потерпілих, зокрема забезпечення притулками, психологічною та юридичною допомогою, надають саме вони, часто за незначної підтримки з боку держави.
«Неурядові організації намагаються ... надавати якомога більше допомоги [потерпілим від насильства], але є цілком очевидним, що вони ... не мають достатньо ані людських, ані матеріальних ресурсів, аби заповнити прогалини в інституційній системі, – каже Ноа В. Ноґраді, активістка у царині захисту прав жінок, пов’язана з Асоціацією “Жінки для жінок разом проти насильства” (Women for Women Together Against Violence Association (NANE) і Товариством проти патріархату (Society against Patriarchy (Patent)) в Угорщині. – Ми часто чуємо, що [національна гаряча лінія] не спрямовує охочих втекти [від жорстокого поводження] до інших організацій, якщо вони не можуть довести наявності безпосередньої небезпеки для життя. Тож, якщо чоловік просто регулярно б’є вас, але саме цієї миті не встромляє в вас ножа, то це вам не допоможе».
Міністр юстиції Польщі Збіґнев Зьобро у липні 2020 року оголосив, що домагатиметься виходу з конвенції, а прем'єр-міністр Матеуш Моравецький передав конвенцію на розгляд політично заангажованого Конституційного трибуналу через її визначення терміну «ґендер». У жовтні правляча партія «Право і справедливість» використала той самий Конституційний трибунал, аби обійти відповідні парламентські процедури й усунути юридичні підстави для абортів.
«Зберегти конвенцію як зобов'язальний міжнародний документ у Польщі надзвичайно важливо для нас [через] прописані в ньому стандарти, – каже Уршула Новаковська з Центру захисту прав жінок у Варшаві. – [Вони] є нашим орієнтиром, тим, чого ми можемо прагнути».
Парламент Угорщини, де дві третини голосів має правляча партія «Фідес», заблокував ратифікацію конвенції у травні 2020 року, а парламент Словаччини блокував ратифікацію кілька разів, востаннє у лютому 2020 року. Конституційний суд Болгарії у 2018 році постановив, що конвенція не відповідає конституції країни через визначення в цьому документі ґендеру як соціального конструкту.
Такі країни, як Хорватія, ратифікували конвенцію, попри чималий спротив правих організацій. Інші ж, хоч і зобов'язалися ратифікувати, але зволікають, наприклад, Україна, яка підписала конвенцію у 2011 році, та Великобританія, яка підписала її у 2012 році. Азербайджан і Росія – єдині дві держави-членкині Ради Європи, які не підписали Конвенцію.
Захисники прав жінок вважають, що Стамбульська конвенція має вирішальне значення для забезпечення всебічних і вкрай потрібних правових і політичних реформ, а також ресурсів для їх реалізації.
«... Стамбульська Конвенція змотивує державу реагувати на постраждалих ... – це ... однозначно, – каже Марта Чумало з українського Центру "Жіночі перспективи". –
Ратифікація Стамбульської конвенції для мене буде таким етапом в моїй роботі <...> тому що я розумію, що багато жінок, які пройшли через нашу організацію, які зараз живуть в притулках, які адмініструє наша організація, які представляються нашою організацією в судах, вони отримають більшу перспективу на безпечне життя».
Зусилля, докладені для виконання конвенції, підштовхнули держави до позитивних кроків, як от, прийняття нового законодавства або удосконалення чинного. У кількох країнах створено гарячі лінії та розширено послуги для потерпілих. В інших – криміналізовано додаткові форми насильства, такі як переслідування, примусовий шлюб та каліцтво жіночих ґеніталій, або ж внесено зміни до законодавства, за якими визначення сексуального насильства базується на відсутності добровільної згоди.
«Конвенція стала потужним джерелом емоційної сили для жінок, – каже Ерен Кескін, співголова турецької Асоціації з прав людини. – Вийти з неї – це, вважайте, сказати: "Я з тобою робитиму все, що захочу"».
Кескін говорить, що люди і далі повинні вірити в те, що Туреччина й інші країни дотримуватимуться вимог Стамбульської конвенції та відповідатимуть її стандартам: «Я вірю, що завдяки жіночому руху все повернеться і підпис [Туреччини] знову стоятиме під цією конвенцією... Єдиний вихід – активно висловлюватися: всі повинні піднести свій голос проти насильства над жінками, де б вони не були».
