(Київ) – Human Rights Watch заявляє, що російські війська, які з кінця лютого по березень 2022 року контролювали більшу частину Київської та Чернігівської областей на північному сході України, піддавали цивільних мешканців сумарним стратам, катуванням та іншим тяжким порушенням їхніх прав, що є очевидними воєнними злочинами.
У квітні дослідники Human Rights Watch відвідали 17 сіл і невеликих міст Київської та Чернігівської областей і розслідували 22 випадків сумарних страт, 9 інших випадків незаконних вбивств, 6 імовірних насильницьких зникнень і 7 випадків катувань. Двадцять один цивільний мешканець розповів про незаконне позбавлення волі й утримання в нелюдських і принизливих умовах.
«Численні звірства з боку російських військ, які на початку війни окупували частину територій на північному сході України,– мерзенні, незаконні та жорстокі, – сказав Ґіорґі Ґоґія, заступник директора Human Rights Watch із питань Європи та Центральної Азії. – Ці порушення прав цивільних осіб є явними воєнними злочинами, які слід невідкладно та неупереджено розслідувати і відповідно до закону карати».
У період із 10 квітня по 10 травня, Human Rights Watch було опитано 65 осіб, зокрема потерпілих від катувань, колишніх ув’язнених, членів родин постраждалих та інших очевидців. Крім того, Human Rights Watch дослідила речові докази на місцях злочинів, а також фотографії та відео, якими поділилися постраждалі й очевидці.
Від початку повномасштабного російського вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року, російські війська були причетними до численних порушень законів і звичаїв війни, які можуть вважатися воєнними злочинами та злочинами проти людства. Раніше Human Rights Watch задокументувала 10 сумарних страт у місті Буча та ще в кількох містах і селах на північному сході України, здійснених російськими військами під час окупації у березні місяці.
Про одне з 22 пізніше задокументованих убивств, яке було вчинено у Київській області, розповіла Анастасія Андріївна. 19 березня вона була вдома, коли солдати знайшли стару шинель її сина Ігоря Саврана, 49 років, і затримали його. 31 березня, наступного дня після того, як російські війська залишили село, Анастасія Андріївна знайшла тіло сина в сараї, приблизно за 100 метрів від свого будинку. Вона впізнала його кросівки, які було видно з дверей сараю.
Цивільні мешканці розповідали як російські військові днями або й тижнями тримали їх під вартою в брудних і задушливих умовах у таких місцях, як шкільний підвал, приміщення на заводі з виготовлення вікон і підвал в котельні. Майже не годували або тримали взагалі без харчів, без доступу до якісної води та туалетів. У шкільному підвалі села Ягідне російські військові протягом 28 днів утримували понад 350 мешканців, зокрема щонайменше 70 дітей, 5 із них немовлят, суттєво обмеживши людям можливість виходити навіть ненадовго. У підвалі було мало повітря та місця, щоб лягти, а замість туалету людям доводилося ходити на відро.
«Через тиждень усі дуже кашляли, – розповіла людина, яку тримали у школі. – Майже у всіх дітей була висока температура, судоми через кашель, вони блювали». За свідченнями іншої людини, від постійного сидіння у декого з’явилися пролежні. Десять літніх людей померли.
У Димері російські військові тримали під вартою кілька десятків людей. Чоловіків із зав’язаними очима та пластиковими кайданками на руках протягом кількох тижнів утримували на міському заводі з виготовлення вікон у кімнаті площею 40 квадратних метрів майже без їжі та води, з відрами замість туалетів.
Human Rights Watch задокументувала сім випадків катувань, під час яких російські солдати, аби змусити затриманих надати інформацію, били їх, катували електричним струмом, проводили імітаційні страти. «Вони приставили гвинтівку до моєї голови, зарядили її, і я почув три постріли, – розповідає один чоловік, який під час цієї імітаційної страти був із зав’язаними очима. – Я також чув, як гільзи падають на землю, і подумав, що мені кінець».
Human Rights Watch задокументувала дев'ять випадків, коли російські військові розстріляли цивільних мешканців без будь-якої обґрунтованої військової необхідності. Наприклад, 14 березня у другій половині дня, коли російська колона проходила через розташоване на північний захід від Чернігова село Мохнатин, солдати застрелили 17-річних братів-близнюків та їхнього 18-річного друга.
За словами усіх опитаних нами очевидців, вони є цивільними особами, які не брали участі в бойових діях, за винятком двох постраждалих від катувань, які сказали, що вони належали до місцевої територіальної оборони.
Усі сторони збройного конфлікту в Україні зобов’язані дотримуватися міжнародного гуманітарного права (законів і звичаїв війни), зокрема Женевських конвенцій 1949 року, Першого додаткового протоколу до Женевських конвенцій, а також звичаєвого міжнародного гуманітарного права. Відповідно до Гаазьких положень 1907 року та Женевських конвенцій, збройні сили воюючої сторони, яка здійснює де-факто контроль над територією, є суб'єктом міжнародного права про режим окупації. Норми міжнародного права прав людини, зокрема Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та Європейська конвенція з прав людини, є застосовними завжди.
Закони та звичаї війни забороняють напади на цивільних осіб, сумарні страти, катування, насильницькі зникнення, незаконне позбавлення волі та нелюдське поводження з особами, яких тримають під вартою. Також заборонено мародерство та розкрадання майна. Інтернування або вимушене переселення цивільних осіб дозволяється у виняткових випадках виключно із міркувань «забезпечення безпеки». Сторона конфлікту, яка окупує територію, зазвичай несе відповідальність за забезпечення підконтрольного їй населення харчами, водою та медичною допомогою, а також за сприяння роботі організацій із надання допомоги.
Кожен, хто віддає наказ або вчиняє серйозні порушення законів і звичаїв війни зі злочинним наміром або заохочує та сприяє таким порушенням, є відповідальним за воєнні злочини. Військове командування, яке знало або принаймні могло знати про такі злочини, але не намагалося їх зупинити чи покарати винних, несе кримінальну відповідальність за воєнні злочини в рамках відповідальності командування.
Згідно з Женевськими конвенціями, Росія та Україна є зобов’язаними розслідувати ймовірні воєнні злочини, скоєні їхніми військами або на їхній території, та належним чином притягувати винних до відповідальності. Постраждалі та їхні родини повинні отримати швидке та належне відшкодування.
Загалом українська влада повинна вжити заходів для збереження доказів, які можуть мати вирішальне значення для майбутнього судового переслідування воєнних злочинів, зокрема огороджувати місця поховань до проведення фахових ексгумацій, перед похованням фотографувати тіла та прилеглу територію, записувати по можливості причину смерті й імена жертв, встановлювати особи очевидців, а також вести пошук ідентифікаційних матеріалів, які могли залишити російські війська.
«Дедалі очевидніше, що українське цивільне населення окупованих російськими військами територій пережило жахливі часи, – сказав Ґіорґі Ґоґія. – Можливо, правосуддя не буде негайним, але потрібно вжити всіх заходів, аби постраждалі побачили його в найближчому майбутньому».
Більше інформації про задокументовані у Чернігівській і Київській областях порушення наведено нижче.
Сумарні страти
Human Rights Watch задокументувала 32 випадків сумарних страт, здійснених російськими військовими у Київській і Чернігівській областях, зокрема 10 випадків задокументовано у попередній доповіді про Бучу. Сумарні страти, незалежно від того, була жертва цивільною особою, військовополоненим чи іншим захопленим комбатантом, є серйозним порушенням законів і звичаїв війни. Кожен, хто віддає наказ або здійснює сумарну страту, є відповідальним за воєнні злочини.
Київська область
Андріївка
Анастасія Андріївна, 66 років, мати 45-річного Ігоря Саврана, мешкає у селі Андріївка, розташованому за 40 кілометрів на північний захід від Києва. Вона розповіла, що коли 26 лютого російські війська захопили село, військові прийшли до неї додому, конфіскували у неї та її сина мобільні телефони та погрожували вбити кожного, хто матиме справний телефон. Вона віддала їм свій старий телефон, а новий, який працював, сховала. 19 березня до дверей її помешкання прийшли командир і солдат і зажадали впустити їх. Вони сказали, що мають пристрій, який визначив, що тут користувалися мобільним телефоном. Командир повів її в одну з кімнат шукати телефон, а солдат потягнув Ігоря Саврана до літньої кухні у дворі. Анастасія Андріївна чула, як солдат, знайшовши стару шинель Ігоря з часів його служби у 1993 році у Національній гвардії, почав у неї стріляти. Командир наказав Анастасії Андріївні залишатися в будинку 30 хвилин і «не рухатися». Вони пішли, забравши Ігоря Саврана з собою.
У ніч на 30 березня російські війська відступили. Наступного ранку Анастасія Андріївна вперше за кілька тижнів вийшла з дому, сподіваючись знайти сина. Приблизно за 100 метрів від свого будинку побачила в дверях сараю і впізнала кросівки сина за помаранчевими смугами на підошвах. Вона розповіла:
Він лежав скулений, підклавши руки під голову і з накинутою на плечі курткою. За вухом слід від пострілу, обличчя залито кров'ю. Поруч лежав його найкращий друг [Володимир Пожарніков], теж застрелений. Ноги неприродньо зігнуті.
Вітчим 23-річного Антона Іщенка розповів, що 3 березня російські військові прийшли до їхнього будинку в Андріївці та забрали Антона. Кількома роками раніше Антон служив у Збройних силах України. Родина знайшла його тіло в полі на околиці села вранці 31 березня після відступу російських військ. Вітчим відмовився розповідати про стан тіла Антона, але сказав, що вони змогли його впізнати за одягом.
Мотижин
4 квітня дослідник Human Rights Watch у селі Мотижині, розташованому приблизно за 50 кілометрів на захід від Києва, бачив тіло жінки, яку влада ідентифікувала, як 51-річну старосту села Ольгу Сухенко і тіла її чоловіка Ігоря та сина Олександра. Там було і четверте тіло, невідомого чоловіка, із заліпленими скотчем очима та пластиковими кайданками поруч, що свідчило про те, що його могли зв’язувати. У голові чоловіка був великий отвір.
Чотири людини, очевидно, були піддані сумарній страті, але Human Rights Watch не змогла підтвердити обставини їхньої смерті. П’яте тіло неідентифікованого чоловіка з синцями й іншими слідами, було знайдене на тій же ділянці у колодязі неподалік від братської могили. На ділянці та на території, де було знайдено тіла, Human Rights Watch виявила докази, які свідчать про тривалий період перебування тут російських військ, як от харчове сміття та залишки продуктів, а також одяг, відповідний одягу російських військових.
Чернігівська область
Новий Биків
Мешканець села Новий Биків, якого російські військові утримували в котельні разом із приблизно 20 іншими людьми, розповів, що 30 березня, за день до відступу російських військ, до котельні прийшло кілька солдатів, які сказали, що мають наказ стратити вісьмох затриманих і запитали чи є «добровольці». Коли ніхто не зголосився, вони забрали вісьмох чоловіків. Наступного дня, після відступу російських військ, приблизно за 50 метрів від котельні мешканець села знайшов тіла двох із восьми чоловіків. Їхні голови було розбито. Він чув, що неподалік знайшли тіло третього затриманого. Human Rights Watch не має інформації про те, що сталося з іншими п’ятьма чоловіками.
Старий Биків
27 лютого у селі Старий Биків російські війська затримали щонайменше шістьох чоловіків. Вікторія Гладка, мати одного з чоловіків, розповіла, що ховалась у себе в підвалі, коли російські війська забрали з їхнього подвір'я її сина Богдана, 29 років, та зятя Олександра Могирчука, 39 років. Вони щойно вийшли з підвалу покурити. Богдан працював на пошті та навчався менеджменту в Києві, а Олександр був будівельником. Наступного дня після того, як забрали чоловіків, Вікторія Гладка знайшла їхні тіла і тіла ще чотирьох односельців на сільському лузі.
Human Rights Watch задокументувала ці вбивства у телефонному інтерв’ю з Вікторією Гладкою відразу після відступу російських військ із села. 16 квітня дослідниця Human Rights Watch була у Старому Бикові і спілкувалася з Вікторією Гладкою, яка розповіла, що після відходу російських військ українські правоохоронці ексгумували тіла. Експертиза виявила, що її сину зламали кілька ребер, завдали ножових поранень у серце та вистрілили у голову. Олександр Могирчук мав ножове поранення біля серця та перерізане горло. Вікторія Гладка також надала імена інших чоловіків, знайдених мертвими: Олександр Василенко, 39 років; Володимир Путята, 46 років; Ігор Явон, 32 рік; та Олег Явон, 33 роки.
Ягідне
У шкільному підвалі села Ягідне російські військові протягом 28 днів утримували понад 350 мешканців, суттєво обмеживши їм можливість виходити навіть ненадовго. Депутат місцевої ради з Ягідного Валерій Полруй розповів, що 3 березня, увійшовши в село, російські військові розстріляли мешканця села Віктора Шевченка. Полруй повідомив, що один із солдатів сказав йому, що Шевченка розстріляли, бо той був майором Збройних сил України, що, як каже Полруй, не відповідає дійсності. Тіло Віктора Шевченка знайшли через місяць похованим на його власному подвір’ї. Українські правоохоронці ексгумували тіло Шевченка та провели судово-медичну експертизу. Полруй сказав, що за її висновками Шевченка було вбито пострілом у голову.
Тіла двох чоловіків, які приїхали у Ягідне, було знайдено у підвалі 6 або 7 березня. Мешканець села, який бачив тіла, сказав, що їхні руки були зв'язані за спиною і що кожен мав по два кульові поранення в голову та спину. Обоє приблизно 40 років.
Петро Толочин, якому було за 50 років, імовірно підполковник у відставці, мав дачу в селі Золотинка, розташованому приблизно за 6 кілометрів від Ягідного. Одна з утримуваних у шкільному підвалі жінок сиділа біля дверей зі щілинами і бачила, як на подвір'я на бронетранспортері привезли накритого ковдрою Толочина. Російські солдати поставили його на коліна і допитували, а потім кинули в котельню, що розтошована з іншого боку шкільного подвір’я.
Наступного дня солдати привели його до підвалу, а вранці забрали, нібито в лікарню. Інший мешканець села, який сидів у підвалі, сказав, що добре знав Толочина та впізнав його і що тіло Толочина знайшли 31 березня після відступу російських військ. 17 квітня дослідник Human Rights Watch відвідав школу і побачив мішок для трупів. Мешканець села, який ідентифікував тіло Толочина, повідомив, що воно мало вогнепальні поранення скроні та лівої ноги.
Михайло-Коцюбинське
4 березня у селищі Михайло-Коцюбинське російські війська затримали 38-річного Олега Прохоренка. Він нібито знімав на телефон переміщення російських військ та передавав інформацію українській стороні. Очевидці розповідають, що бачили, як Прохоренко після затримання копав шанці для російських солдатів, що є порушенням законів і звичаїв війни. Потім кілька тижнів його ніхто не бачив. Тіло Олега Прохоренка знайшли 8 квітня у сусідньому лісі. Його було застрелено та закопано. Згідно з результатами судово-медичної експертизи, які є у розпорядженні Human Rights Watch, Олег Прохоренко отримав вогнепальне поранення в голову, що спричинило пошкодження черепу і мозоку.
Незаконні вбивства цивільного населення
У Чернігівській області Human Rights Watch задокументувала дев'ять випадків незаконних вбивств цивільного населення російськими військами. Сторони збройного конфлікту, зокрема окупаційні війська, не можуть здійснювати напади на цивільних осіб, якщо ті не беруть безпосередньої участі у бойових діях. Сторони повинні зробити все можливе, аби підтвердити, що намічені цілі є військовими об’єктами – солдатами, зброєю та військовою технікою.
14 березня між 13:00 і 14:00, коли російська колона проїжджала через село Мохнатин, солдати розстріляли 17-річних братів-близнюків Євгена та Богдана Самодій і їхнього товариша 18-річного Валентина Якимчука. Євген і Богдан вчилися на електриків, а Якимчук був студентом першого курсу університету в Чернігові.
За словами сестри близнюків Тані та інших очевидців, російські війська не займали Мохнатин. Таня розповіла телефоном, що того дня російську колону було атаковано неподалік від Мохнатина і машини роз'їхалися по різних селах, зокрема проїжджали через Мохнатин.
Таня, яка жила на центральній вулиці, розповіла, що її брати і Якимчук на початку другої половини дня поїхали до подруги. Таня була вдома, коли почула гуркіт колони, що прямувала центральною вулицею з центру села до її будинку. Після пострілів Таня одразу побігла в центр села і побачила на дорозі приблизно 10 російських військових машин, серед яких були БМП, КамАЗи з боєприпасами і бензовоз.
Коли вона прибігла на місце вбивства, сусіди сказали їй привести батьків. Коли Таня повернулася з батьками, вони побачили на землі тіла трьох хлопців. Євген і Якимчук були мертві. За словами очевидців, Якимчуку знесло половину голови, а Євген отримав постріл у груди. Богдан був поранений у живіт і ще живий. Мати та її чоловік повезли Богдана до Чернігівської дитячої лікарні, але дорогою він помер.
4 березня у селі Нова Басань російські солдати застрелили 14-річного Дмитра Солов'я, який на ігровому майданчику біля свого будинку ганяв футбольний м'яч. Його брат, 30-річний Сергій, який бачив Дмитра на майданчику, вийшов, аби забрати його додому, але також потрапив під обстріл і був поранений у ногу. Сергію вдалося доповзти до сусіда, де йому надали першу допомогу. Він не міг звернутися за професійною медичною допомогою, доки 31 березня українська сторона не відновили контроль над територією. 10 травня мати Дмитра та Сергія, Анжела Соловей, розповіла, що Сергій і далі лежить у лікарні, і на його одужання піде кілька місяців.
28 лютого також у Новій Басані російські солдати пострілом у голову вбили Миколу Кучеріну, приблизно 40 років, коли той проходив повз їхній блокпост. Сільський голова повідомив, що хоча родина знала про смерть Миколи, його тіло лежало там протягом місяця, бо російські військові не дозволяли батькам забрати його.
Троє жителів села Левковичі розповіли, що 28 лютого десь о 18:00 російські війська увійшли в село і розстріляли в центрі чотирьох чоловіків – Олександра Оришка, Олександра Деркача, Ярослава Вараву та Сергія Німченка. Мешканці розповіли, що чоловіки були беззбройними і що кожен отримав множинні кульові поранення.
Насильницькі зникнення
Human Rights Watch задокументувала шість випадків, коли російські військові затримували цивільних мешканців, а родини не могли знайти інформацію про стан затриманих чи їхнє місцеперебування. Під час міжнародного збройного конфлікту відмова визнати факт затримання цивільної особи або повідомити місце її перебування під вартою може кваліфікуватися як насильницьке зникнення, що відповідно до міжнародного права є злочином. Із 24 лютого Моніторинговою місією ООН з прав людини в Україні було задокументовано 204 випадки насильницьких зникнень (169 чоловіків, 34 жінок і один хлопчик), у переважній більшості яких звинувачують російські збройні сили та пов’язані з ними збройні формування.
4 березня російські солдати затримали мешканця села Ягідне Анатолія Шевченка, приблизно 40 років. Сусід бачив, як Шевченка затримали і потім ще раз бачив його – Шевченко сидів у кайданках на цементі біля школи, куди інші мешканці приходили ховатися у підвалі. Протягом місяця російські війська використовували школу як свою базу. Шевченкова родина розповіла сусіду, який бачить їх регулярно, що звісток про місцеперебування Шевченка вони не отримували.
4 березня, приблизно о 15:00, п'ятеро російських солдатів забрали з його власного будинку у селищі Михайло-Коцюбинське Микиту Бузінова – 24-річного таксиста, який працював у місті Чернігові. Його дядько Борис Бузінов, який саме тоді був удома, розповів, що солдати перевірили у всіх телефони і побачили, що Микита передавав інформацію українській стороні. Спершу солдати відвели Бузінова та його дівчину Катю, а потім і його матір і дядька до ветеринарної клініки неподалік, де отаборилися російські військові.
Пізніше ввечері солдати відпустили всіх, крім Микити Бузінова, пообіцявши, що поговорять із ним і згодом відпустять. Наступного дня росіяни перемістилися й відтоді Микиту Бузінова ніхто не бачив. Борис Бузінов розшукує Микиту від моменту затримання й у березні спілкувався з російськими військовими з різних підрозділів, що стояли по всьому Михайло-Коцюбинському, але не зміг отримати жодної інформації про місцеперебування свого племінника.
Наталія Тарашенко, 48 років, та її чоловік Микола Садовий, 47 років, – мешканці села Красного Чернігівської області. Наталія перебралась до матері на інший куток села, бо їхній будинок стояв на центральній вулиці поблизу українських позицій. Наталин чоловік залишився доглядати за хатою і тваринами. 9 березня до Наталії прийшла сусідська дитина сказати, що її чоловіка не бачили дві доби.
7 березня Садовий сказав сусідові, що у нього закінчилися ліки від серця і він збирається поїхати по них до Чернігова велосипедом. Садовий був зі своїм другом Костем Сівком, який того дня також зник. Родичі побоюються, що чоловіків забрали російські військові. Хоча Красне залишалося під контролем України, але щоб дістатися до Чернігова, чоловіки мали їхати по дорогах, які контролювали російські війська, через російські блокпости, а також проїжджати через Ягідне, що на той час було під контролем російської сторони.
10 березня Сергій Молош, 39 років, та його друг Віталій Кулик зникли безвісти з села Рижики, розташованого приблизно за 22 кілометри на північ від Чернігова. Є побоювання, що їх було ув’язнено. Сергієва мати, 69 років, розповіла, що чоловіки засвітла пішли купувати м’ясо в село Рябці, розташоване за 2,5 кілометри від Рижиків. До Рябців вони так і не дійшли і відтоді про них ніхто нічого не чув. Мешканці села кажуть, що не було обстрілів ані в їхньому селі, ані на дорозі між селами. Російські війська повністю контролювали територію Рижиків і Рябців, а російська бронетехніка патрулювала дорогу між цими обома, а також іншими сусідніми селами.
Незаконне позбавлення волі та нелюдські, принизливі для гідності умови утримання під вартою
Human Rights Watch задокументувала численні випадки, коли російські війська захоплювали цивільних мешканців і незаконно утримували їх в умовах антисанітарії та задухи, обмежуючи їм доступ до їжі, води та туалетів. Цивільні особи, які опиняються під владою сторони конфлікту або окупаційної держави, громадянами яких вони не є, перебувають під захистом Четвертої Женевської конвенції. Женевські конвенції дозволяють інтернування або вимушене переселення осіб, які перебувають під їх захистом, лише як крайній захід із міркувань «забезпечення безпеки». Під час розслідування наведених випадків затримання цивільних осіб Human Rights Watch не знайшла підстав для позбавлення їх волі. Заборона катувань та інших видів жорстокого поводження є абсолютною як згідно із законами та звичаями війни, так і за нормами міжнародного права прав людини.
Чернігівська область
Ягідне
На початку березня після кількох днів обстрілів російські війська увійшли в невелике село Ягідне, розташоване за 15 кілометрів на південь від Чернігова. Протягом 28 днів вони утримували у підвалі сільської школи понад 350 цивільних мешканців, майже все населення села, – без вентиляції, в умовах надзвичайної скупченості й антисанітарії. Російські військові суттєво обмежували людям можливість навіть ненадовго виходити з підвалу, таким чином свавільно позбавляючи їх волі. У підвалі перебувало сімдесят дітей, зокрема п'ятеро немовлят. Протягом цього часу померло 10 людей, усі похилого віку.
3 березня російські військові зігнали або ж іншим чином змусили мешканців села спуститися у шкільний підвал нібито задля їхньої ж безпеки. Деякі люди відмовилися і їм дозволили залишитися вдома, оскільки вони хворіли або ж доглядали когось.
Російські військові перетворили школу на військову базу, наражаючи цим на небезпеку утримуваних там мешканців села.
Human Rights Watch опитала 13 людей, яких утримували у підвалі, що мав дві великі кімнати і шість менших. Люди розповіли, що перші кілька днів російські солдати взагалі не відчиняли дверей, а згодом відчиняли їх не частіше одного разу на день, дозволяючи людям нерегулярно виходити, щоб сходити на вулиці в туалет та приготувати на багатті їжу. Іноді декому з затриманих дозволяли піти додому та принести їжу у підвал. Люди описали задушливу нестачу повітря, брак місця, щоб пройти чи лягти, а також необхідність користуватися відрами замість туалетів. Багато хто захворів.
Деякі мешканці села добровільно пішли у підвал, бо боялися тривалих обстрілів. Декого російські військові змусили піти до підвалу. Ольга Володимирівна розповіла, що 3 березня до неї додому прийшло троє російських солдатів і у неї на очах били та копали ногами її чоловіка Володимира, 63 роки, розтрощили його телефон, а потім їх обох замкнули у погребі на дві доби, поки солдати жили в їхньому будинку. На третій день вони наказали подружжю йти у шкільний підвал.
3 березня Володимир Іващенко разом із дружиною, тещею, донькою та 3-річним онуком ховався у підвалі свого будинку, коли п’ятеро солдатів погрюкали у двері підвалу та наказали всім вийти. Всередині залишилася 70-річна Іващенкова теща, яка ходила з ціпком і Іващенко пояснив солдатам, що їй важко ходити. Вона вийшла з підвалу лише після того, як один із солдатів пригрозив кинути гранату, яку тримав у руках, якщо не вийде. Наступного дня родина Іващенків пішла у шкільний підвал. Володимир описав тамтешні умови:
Було сиро і всі кашляли. Не вистачало повітря... Там було сотні людей [і] ніде було лягти поспати, нас замикали там на кілька днів поспіль, у туалет ходили на відро. Уявіть собі, що ви тижнями сидите на стільці, ніде навіть прилягти.
Жінка з Ягідного розповіла:
У кімнаті не було світла. Ми могли сидіти лише на маленьких дитячих стільчиках чи вузьких лавочках. Наша дитина сиділа і спала у нас на колінах. У повітрі стояв пил і запах вапна зі стін. … Через тиждень усі дуже кашляли. Майже у всіх дітей була висока температура, судоми через кашель і вони блювали. Ми намагалися зайвий раз не ходити, бо люди сиділи так щільно, що можна було протиснутися тільки боком…
Ми намагалися не пити багато, бо не вистачало води, і ми боялися, що солдати не дозволять нам скористатися… невеликим туалетом на вулиці. Вони… [солдати] в перші дні не давали нам їжі. … Потім декому з нас дозволили піти додому по харчі. Вони дозволили нам розвести багаття біля виходу і готувати собі їжу. Ми змогли давати по півлітровому контейнеру [приготованої] їжі на двох людей.
Вона також розповіла, що солдати не дозволили 63-річному чоловікові з раком, якому було боляче сидіти, повернутися додому. Солдати сказали, що він може «повіситися», щоб йому полегшало. У деяких людей від постійного сидіння з’явилися пролежні. Десь 20 березня кілька дітей і дорослих захворіли на вітрянку та вторинні інфекції від розчісування пухирців.
Галина Толочина, яка майже місяць просиділа у шкільному підвалі села Ягідне, розповіла, що для обліку днів вона разом із іншою жінкою намалювала крейдою на дверях підвалу календар. На правій стулці дверей у неї був список людей, які померли, загалом 10 осіб, із датою їхньої смерті, а на лівій – список людей, загалом 7 осіб, яких було застрелено або які насильницьки зникли.
Галина Толочина сказала, що двоє з цих 10 людей померли вдома через кілька днів після того, як солдати дозволили їм піти, бо у них стрімко погіршилося здоров’я. Серед вісьмох померлих у підвалі була Іващенкова теща – Надія Будченко. Іващенко розповів:
Уявіть собі, що ви тижнями сидите на стільці. Ніде навіть прилягти, не вистачає повітря. У неї спухли ноги, а тиск дуже впав. Ми не мали ліків і не могли піти. 28 березня вона померла. Тіло перенесли в котельню, а через два дні російські солдати дозволили мені ... поховати її на кладовищі.
Під час візиту Human Rights Watch 17 квітня дехто з колишніх затриманих і далі перебував у лікарні з різними проблемами зі здоров’ям, які виникли під час утримання у підвалі.
Серед них була й Іващенкова дружина Любов, 50 років, яка потрапила до лікарні в день звільнення – 31 березня. У неї спухли ноги, їй було важко ходити.
Нова Басань
Сільського голову Новобасанської громади Миколу Дяченка, 63 роки, росіяни 26 днів тримали під вартою у п’яти місцях, зокрема на пошті, складі, у літній кухні та в погребі.
5 березня російські військові затримали Миколу Дяченка у нього вдома разом із його заступником. Дяченко розповів, що коли російські солдати брали село під контроль, вони зібрали на вулиці, де він жив, усіх чоловіків: «Вони вимагали, щоб ми одяглись і йшли за ними. Я запитав, чи можу взяти краплі для очей, [солдати сказали], що вони мені більше не знадобляться. Я вирішив, що вони знають, що я сільський голова громади, і збираються мене розстріляти».
Одним із місць утримання був окремий погріб, площею не більш ніж дев'ять квадратних метрів, де перебувало 20 затриманих, усі чоловіки від 22 до 65 років. Там, за щільно зачиненими дверима, вони просиділи дві доби. Люди почали задихатися. Дяченко розповів: «Ми заходилися стукати у двері, благаючи [щоб хтось] відчинив їх і дав нам дихати. Зрештою, солдати залишили двері прочиненими, щоб впустити трохи повітря». Чоловікам у погребі зовсім не давали харчів, лише два літри води на 20 людей.
Новий Биків
24 березня у Новому Бикові семеро чи восьмеро російських солдатів прийшли до Володимира Жадана додому, почали стріляти в повітря і вимагати, щоб він віддав телефон. Володимир Жадан, 64 роки, сказав:
Я був у спідньому. … Вони почали бити мене [прикладами], повалили на землю і почали бити ногами в живіт, ноги, спину, вимагаючи телефон. …Потім зав’язали мені очі, надягли ззаду кайданки і забрали. Мені дозволили лише взути капці та вдягти куртку, без штанів.
Жадан розповів, що його разом із двома сусідами відвезли у підвал сільського дитсадка. «Вони зняли з очей пов’язку, але було зовсім темно, – сказав він. – Ми там провели ніч, замерзаючи у повній темряві». Вранці російські солдати дали йому штани, знову зав’язали очі й відвели на допит у сусідню сільську школу. Після того як Жадана відпустили, вже ввечері він виявив, що його будинок розгромили та розмародерили.
24 березня солдати знайшли у 66-річного мешканця села Новий Биків мобільний телефон і затримали його. Вони відвели чоловіка у невелику котельню у центрі села, де перебувало ще з 20 людей. У правому дальньому кутку був підвал глибиною кілька метрів. Солдати посадили його туди і він пробув там п'ять діб разом із чотирма іншими затриманими. Він сказав, що за цей час йому дозволили сходити в туалет лише тричі, що їх взагалі не годували і на всіх п'ятьох чоловіків давали лише одну пляшку лимонаду на день. «Один із затриманих весь час був у кайданках; у нього спухли руки», – розповів мешканець села.
Київська область
Димер
24 лютого, після початку повномасштабного вторгнення, 58-річний київський перукар-стиліст Ігор Зирянов разом із дружиною та 12-річною донькою виїхав на дачу в село Богдани, розташоване за 80 кілометрів на північ від Києва. Вранці 21 березня Зирянов і його п’ятеро друзів, зокрема дві жінки, зібралися в будинку його сусіда Павла Рудіка, 47 років, бо у нього був інтернет. Незабаром на бронетехніці приїхало шестеро російських солдатів у масках. Вони наказали всім вийти, перевірили їхні документи та вкрали 11 000 доларів США, які, за словами Зирянова, були в обкладинці його паспорта.
Солдати конфіскували два припаркованих на подвір'ї авто, зняли з них номери та нанесли літеру «V», один із російських символів повномасштабного вторгнення в Україну. Чотирьом чоловікам зав’язали очі, надягли на руки за спиною пластикові кайданки та поклали їх у багажники двох автомобілів. Двох жінок посадили на заднє сидіння одного з автомобілів і десь через 30 хвилин всіх шістьох привезли на завод із виготовлення вікон у Димері.
На заводі їх відвели до приміщення площею 40 квадратних метрів, яке Зирянов описав як компресорну з великим промисловим повітряним насосом посеред кімнати. Там шістьох друзів протримали під вартою три дні. Коли їх туди тільки привезли, в кімнаті вже було щонайменше 30 людей, а до кінця дня їх кількість зросла до 49. Зирянов розповів, що затримані були віком від 17 до 73 років, 17–18-річних було щонайменше восьмеро, і що одного молодого чоловіка тримали там уже два тижні до того, як їх привезли.
За словами опитаних окремо Ігоря Зирянова і Павла Рудіка, в кімнаті було дуже мало світла. Замість унітазів стояло два відра, один 20-літровий бутель із водою й один шланг для пиття, і що всіх, окрім жінок, тримали із зав’язаними очима та в пластикових кайданках.
Ігор Зирянов розповів:
У дверях був маленький отвір, через який падало достатньо світла, аби зрозуміти день зараз чи ніч. Люди спали та сиділи на землі, на пластикових відрах або на якихось ганчірках, ліжок не було... Місць, щоб лягти, не вистачало, тому ми спали по черзі. Годували нас раз на день... Один раз була перловка, один раз макарони, а один раз щось схоже на варений рис. Ми… навчилися послаблювати пластикові кайданки, коли двері зачиняли, і знімали пов’язки з очей, коли російських солдатів не було поруч.
23 березня російський офіцер повідомив затриманим, що їх відпускатимуть групами. Зирянов, Рудік та ще четверо їхніх друзів разом із трьома іншими людьми були у другій групі. Десь о 16:00 їх, із зав’язаними очима та в кайданках, доправили у центр Димера. За словами Зирянова, російські солдати сказали їм, що вб'ють на місці, якщо ще раз затримають.
Коли вони повернулися додому, то виявили, що їхні будинки розмародерили. Рудік повідомив, що вкрали зокрема авто, обручку його дружини, генератор, інструменти, Bluetooth-динаміки, десь 30 тис. доларів готівкою та годинник вартістю 22 тис. доларів.
Катування та інші види жорстокого поводження
Димер
Ігор Зирянов і Павло Рудік розповіли про порушення їхніх прав протягом трьох днів утримання на заводі з виготовлення вікон. Зирянов повідомив, що у перший день, 21 березня, російські солдати вилучили у них телефони та вимагали коди доступу. Щодня 10–15 хвилин солдати допитували їх у сусідній кімнаті по одному. За його словами, солдати мали прізвиська для всіх затриманих, і його називали «американцем» через візи США в паспорті.
Зирянова тричі допитували про те, де він служив і чому їздив до Сполучених Штатів. Під час допитів він був із зав’язаними очима. Солдати двічі вдарили його прикладом, коли їм не сподобалися відповіді. За словами Зирянова, порівняно з іншими з ним ще добре обійшлися: «Вони застосовували «електрошокери» і декого з затриманих били. Ми чули крики».
Павло Рудік сказав, що його допитували двічі, а також піддали імітаційній страті:
Я сидів із зав’язаними очима і в кайданках. Вони сказали, що мені кінець. Вони приставили гвинтівку до моєї голови, зарядили її, і я почув три постріли. Я також чув, як на землю падають гільзи. …Вони сказали, що наступного разу не промахнуться, якщо я їм не розповім усе … чи брав я участь у Майдані [протести 2013–2014 року у Києві], чи воював у 2014 році. Під час другого допиту застосували електрошокер. Струмом мене вдарило у потилицю. Це було дуже боляче.
Рудік повідомив, що станом на середину квітня понад 40 людей, яких тримали на заводі з виготовлення вікон, і далі вважалися зниклими безвісти. Рудік і Зирянов розповіли, що 14 квітня ще двоє затриманих – водій-волонтер Червоного Хреста та медсестра – зникли безвісти. Для репортажу CNN від 27 квітня про утримання людей під вартою на заводі з виготовлення вікон, журналісти взяли інтерв'ю у Володимира Храпуна, колишнього ув'язненого, якого російські війська примусово вивезли до Росії разом із десятками інших ув'язнених на заводі з виготовлення вікон. Храпун, здається, і є тим водієм Червоного Хреста, про якого говорили інші затримані. Він сказав CNN, що його звільнили в рамках обміну полоненими.
Нова Басань
Сільський голова Новобасанської громади Микола Дяченко розповів, що в одному з п'яти місць, де його утримували під вартою, російські солдати вивели його й інших затриманих на вулицю, зав’язали їм очі та вимагали співпрацювати, якщо хочуть зберегти життя. Потім Дяченко почув постріли з гвинтівки і подумав, що когось стратили. Солдати також погрожували підвісити Дяченка за ноги, проштрикнути пальці та насадити на дерев’яну жердину, щоб він «помер у муках». У його п’ятому місці ув'язнення, переповненій затриманими маленькій літній кухні, солдати погрожували кинути у приміщення гранату. «Я був упевнений, що не переживу це ув'язнення», – сказав Дяченко. Його та інших затриманих звільнили після того, як російські війська залишили цю територію.
У Новій Басані дослідники Human Rights Watch поспілкувалися з мешканцем села, який належав до місцевої територіальної оборони, українських квазівійськових сил опору повномасштабному російському вторгненню. 9 березня десь 15 російських солдатів приїхали на бронетранспортері і, погрожуючи зброєю, забрали мешканця села та його 25-річного сина, теж активного учасника сил опору. Вони поставили їх на коліна, стріляли з гвинтівок у повітря, зв’язали їм за спиною руки та звеліли показати, де сховано зброю.
Солдати відвели сина до їхнього підвалу і змусили викопати зброю, потім зав’язали очі, посадили у бронетранспортер і відвезли у будинок на фермі. «Посадили мене на стілець, – розповів він. – Я кажу їм, що передав усю зброю, яка була, і тоді хтось ударив мене ногою в потилицю, і я впав».
Наступного дня його звільнили, а 12 березня знову забрали і тримали під вартою до 31 березня. Знову відвезли у будинок на фермі і погрожували відрізати руки або переїхати танком, якщо не розповість детальніше про сили опору.
Мешканець села розповів, що один із солдатів зв’язав йому руки спереду пластиковими кайданками і причепленим до стелі тросом підтягнув його за руки вгору таким чином, що він торкався підлоги тільки кінчиками пальців ніг. Він сказав, що єдиний спосіб уникнути болю – стояти навшпиньки. У такому положенні його тримали дві-три години. Мешканця села було звільнено після того, як російські війська відступили з Нової Басані.
Гостомель, Київська область
Олександр Новіченко, 35 років, евакуював матір із Гостомеля, а сам залишився годувати тварин – своїх і сусідських. 27 березня у другій половині дня, коли Олександр зачиняв у сусідів ворота, російський солдат його затримав, надів на руки за спиною пластикові кайданки, зав’язав очі та штовхнув у підвал, де протягом двох днів його неодноразово допитували і застосовували електрошок.
«Кайданки були такі тугі, що мої зап’ястки опухли, – розповів він. – Я мав відкриту рану на коліні, то вони били струмом саме туди … Я кричав від болю, казав їм, що нічого не знаю, але вони і далі били мене струмом». Через два дні солдати одягли йому на голову чорний лантух і випустили в селі.
