Зі змішаним почуттям відчаю та нереальності того, що відбувається, я спостерігав, як люди тікають від війни. Стоять на узбіччі дороги в темряві у намаганні зігрітися біля саморобних вогнищ. Жінка качає крихітну дитину. Собака визирає з рюкзака чоловіка. Покинута коляска на узбіччі дороги. Хтось залишив валізу.
На шляху до Львова, приблизно за 75 кілометрів від кордону України з Польщею, ми побачили чергу з автомобілів на дорозі до Польщі довжиною десятки кілометрів, яка майже не рухалася. Багато хто йшов до кордону пішки. Жінка на ім’я Софія зі Львова під час телефонної розмови розповіла, що напередодні ввечері вона стала в чергу на своїй машині. За чотирнадцять годин вона все ще стояла в черзі з подругою та двома дітьми подруги, 2 і 5 років. Нарешті через три дні вони дісталися до Польщі.
Я розмовляв ще з однією жінкою на ім’я Оксана. Вона провела три ночі на румунському кордоні в машині зі своєю матір’ю, двома собаками, 8-річною донькою та немовлям. «Ми рухаємося дуже повільно», — сказала вона мені під час телефонної розмови. «Сьогодні просунулися на 200 метрів. Ми маємо свою їжу та воду, але дуже виснажені».
Ми чули кілька різних пояснень, чому процес перетину кордону тягнувся надто довго. Кілька осіб казали мені, що причиною тому були багато людей, які йшли через кордон пішки та сповільнювали рух автомобілів. Волонтерка з польської сторони Марія розповіла, що українські прикордонники повідомляли їм про неодноразовий вихід із ладу їхніх електронних систем, можливо, через DDoS-атаки. Якою б не була причина, люди, які годинами чекають стоячи чи в транспортних засобах у кілометрових чергах на холоді, терміново потребують їжі, води, доступу до портативних туалетів, пунктів обігріву тощо.
Як сказала Софія: «У нас все нормально, але я бачу людей, які проходять повз, а йти далеко… Люди тут потребують більше допомоги, їжі, туалетів… місця, де можна зігрітися».
41-річна львів’янка Юлія розповіла мені про свою поїздку евакуаційним потягом зі Львова 25 лютого з 5-річним сином: «Ми виїхали, бо живемо на п’ятому поверсі, бомбосховища немає. Наш поїзд до Польщі відправлявся після півночі, але ми прийшли на вокзал раніше через комендантську годину». Юлія розповіла, що було надзвичайно багато метушні.
«Розклад поїздів був на електронному табло, потім зник. Люди з маленькими дітьми та сумками бігали взад-вперед, намагаючись знайти свою платформу. Неможливо було знайти ніякої інформації, зателефонувати не було куди».
Коли прийшов потяг, на посадку пускали лише жінок, дітей, людей похилого віку та деяких громадян інших країн. Через 30 хвилин після відправлення переповнений потяг зупинився приблизно на 2,5 години. Юлія розповіла, що в певний момент український прикордонник забрав паспорти людей і пішов. Сказав, що оскільки в поїзді понад 1000 пасажирів, процес буде тривалим. На той час, коли вона з сином потрапили до Польщі, вони вже 14 годин були в дорозі майже без води та їжі.
Українці, з якими я спілкувався, казали, що виїхали тимчасово та мають намір повернутися, як тільки це буде безпечно. «Мій чоловік залишився і пішов у добровольчій загін», — з гордістю розповіла мені Юлія. «Я повернуся додому, як тільки зможу».
Кількість біженців з України до Польщі, Угорщини, Румунії, Молдови та інших країн досягла 500 тисяч осіб і продовжує стрімко рости. Українці, з якими я спілкувався, що перетнули кордон з Польщею та Румунією, з великою вдячністю розповідають про щире та великодушне відношення місцевого населення.
Але не всі, хто тікає від війни, є українцями – десятки тисяч іноземців намагаються повернутися додому, але стикаються з серйозними проблемами. 27 лютого уряд Нігерії оприлюднив заяву, в якій стверджується, що українські поліціанти та прикордонники упереджено ставляться до нігерійців, а також що є «окремі повідомлення про те, що польські чиновники просто відмовляють громадянам Нігерії у в’їзді до Польщі з України». Юлія повідомила, що під час зупинки її поїзду до Польщі вона стала свідком того, як український прикордонник висадив велику групу людей з іншим кольором шкіри, які не були українцями.
Я розмовляв із Ахмедом, студентом-медиком з Індії. Він зіткнувся з тією ж проблемою, що й десятки тисяч українців — застряг у величезній черзі на шляху до пункту перетину кордону. Разом із сімома такими самими студентами з Індії він стояв у черзі на прикордонному переході до Польщі Корчова-Краковець. Ахмед стояв у черзі всю ніч, але просунувся лише на один кілометр. Навколо зібралися його друзі, прислухаючись до нашої розмови і тремтячи на крижаному вітрі. Щоб зігрітися в машині, протягом ночі вони заводили двигун, а потім вимикали його, щоб зберегти паливо.
Ахмед приїхав на навчання до Києва в середині грудня і перебував в Україні лише два місяці, коли почалася війна. «Коли почали лунати вибухи [у Києві], я не міг це витримати», — сказав він і додав, що, наскільки йому відомо, щонайменше 20 000 індійських студентів намагалися виїхати. Багато хто вже перетнув кордон з Польщею і летів додому. Він не чув, щоб хтось мав серйозні проблеми на кордоні. «Сила-силенна людей намагалися виїхати, я боявся, що буде тиснява. Залишив сумку на вокзалі в Києві. Головне — це життя, не майно».
«Молюся Богу, щоб усі вони перетнули кордон», — сказав Ахмед, вказуючи на низку машин попереду.
На той момент він був ще за 30 кілометрів від кордону.
Проблеми були й в громадян інших країн, які намагалися виїхати. На львівському вокзалі ми з колегою розмовляли з групою студентів з Марокко, що тікали з Харкова, де протягом останніх кількох днів неодноразово були сильні обстріли. Марокканські студенти були втомлені й голодні й виглядали вкрай наляканими. Вони розповіли, що дві ночі спали на підлозі на вокзалі, бо потяги були настільки переповнені, що просто не було можливості у них сісти. Один із них пошкодив ногу. Марокканська влада наказала їм їхати до Словаччини.
Україна захищається від нападу російських військ. Зрозуміло, що українська влада перебуває в кризовому стані та обмежена в своїх можливостях діяти. Але з того, що я бачив і чув, людям, які перебувають в очікуванні перетину кордону, потребують доступу до їжі, води, вбиралень та, по можливості, до пунктів обігріву. Гуманітарна допомога потрібна терміново, і необхідно докласти всіх зусиль для того, щоб ті, хто має можливість її надати, могли це зробити. Так само й українська влада має прагнути до уникнення непотрібних затримок при перетині кордону та надавати іноземним громадянам можливість виїхати на рівних умовах.
