Skip to main content
Алла, 60 років, у своїй кімнаті, в якій вона живе з майже незрячою 36-річною донькою Любою та 18-річною онукою із ДЦП.

«Живемо як безхатьки»

Наслідки конфлікту на сході України для вимушених переселенців із інвалідністю

Алла, 60 років, у своїй кімнаті, в якій вона живе з майже незрячою 36-річною донькою Любою та 18-річною онукою із ДЦП. Санаторій «Святі Гори». © Human Rights Watc © Human Rights Watch

Ірина Дмитрівна, 59 років, родом із Світлодарська, підконтрольного урядові міста районного значення на сході України. Ірина має інвалідність із дитинства і більшість часу лежить. За потреби вийти, вона просить когось прийти та допомогти їй сісти в інвалідний візок. Ірина часто усміхнена й каже, що є оптимісткою.

«Я вдячна за допомогу. Але доводиться важко.… Тут таке ставлення – хочуть миру, хай їдуть додому. А куди додому? Всі, хто міг, кому було куди їхати – вони вже поїхали додому».

Нинішня війна на сході України розділила життя людей на «до» та «після». Для Ірини «до»  – це незалежне життя у своїй квартирі у Донецькій області. Було важко, але вона мала друзів, на допомогу яких могла розраховувати.

2015 року, коли Світлодарськ почали активно обстрілювати, Ірина була одна і не могла вийти зі своєї квартири на четвертому поверсі, аж поки волонтери з місцевої церкви не допомогли їй:

«Коли почалися вибухи, з моєї вулиці багато людей виїхало. Я лишилась одна, ані в підвал спуститися, нічого. І волонтери вивезли мене, просто на руках витягували. За руки, за ноги винесли. Життя мені врятували». 

Так почалося Іринине «після», коли їй довелося залишити свій дім й оселитися в «центрі колективного проживання» – тимчасовому помешканні для переселенців із охоплених конфліктом реґіонів.

Ми зустрілися з Іриною у Святогірську, на урядовій території, наприкінці жовтня 2019 року у колишньому санаторії «Святі Гори», де оселилися люди, яких війна вигнала з їхніх домівок. Цей приватний типовий п’ятиповерховий комплекс став тимчасовою домівкою для 190 осіб, більшість із яких є людьми з інвалідністю. Ірина мешкає тут від 2015 року і хоча її життя вже не наражається на пряму небезпеку через невибіркові артобстріли та міни, у неї, як і в інших мешканців, і далі існують серйозні проблеми з доступом до базових послуг та медичного обслуговування. Кожен день для них – це боротьба за виживання.

Війна між Збройними силами України (ЗСУ) та збройними угрупованнями проросійських сил розпочалася на сході України 2014 року і триває дотепер. Майже 1,5 млн людей довелося покинути свої домівки. Переселення йшло хвилями, залежно від розповсюдження бойових дій по території Донецької та Луганської областей України. Багато людей перебралося до сусідніх міст і селищ у надії, що бої скоро вщухнуть і вони зможуть повернутися додому. А хтось їхав далі, у центральну, західну чи південну Україну. Літні люди та люди з інвалідністю часто не могли розраховувати на організовану евакуацію та підтримку. Роками, починаючи з 2014, допомога у переселенні їм практично не надавалася. 

Для вирішення питань, пов’язаних із стрімким зростанням кількості вимушених переселенців, місцеві органи влади в зоні конфлікту почали шукати варіанти термінового розміщення людей. Зазвичай у 2014–2015 роках для розміщення облаштовували колишні санаторії, готелі, культові будівлі, бази відпочинку тощо. Сьогодні внутрішньо переміщені особи все ще живуть у деяких із цих закладів, хоча їх призначено для сезонного, а не тривалого цілорічного використання. У багатьох місцях, приміром у санаторії «Святі Гори», відсутні належні водопостачання й опалення і не передбачено зручностей для людей із інвалідністю. Подекуди немає пандусів, доступних душових, туалетів, десь не працюють ліфти. Більшість вимушених переселенців скористалися цими закладами як тимчасовим притулком і потім виїжджали, проте багато людей із інвалідністю не мали іншого вибору як лишатися тут, дехто на довгі роки.

Наталя Стазілова координує проекти в благодійному фонді «Слов’янське серце», який організовує для вимушених переселенців гуманітарну допомогу та надає їм невідкладну психологічну і юридичну підтримку. Пані Наталя розповіла нам, що 70% нинішніх мешканців санаторію «Святі Гори» мають ту чи іншу форму інвалідності. У більшості з них раніше було своє житло, тепер цілком або частково зруйноване або ж розташоване у небезпечних, близьких до охоплених бойовими діями реґіонах. Стазілова, її колеги та співробітники інших місцевих і міжнародних організацій, які допомагають вимушеним переселенцям, кажуть, що із вщуханням бойових дій міжнародні гуманітарні організації звузили зону надання гуманітарної допомоги до двадцятикілометрової смуги  вздовж п’ятсоткілометрової «лінії розмежування», яка розділяє сторони збройного конфлікту. Через це існують прогалини у наданні захисту та допомоги людям, що мешкають за межами двадцятикілометрової смуги, але є постраждалими від конфлікту, як от Ірина й інші святогірці.

 «Цих людей кинуто напризволяще. Вони нікому не потрібні», – каже Стазілова.

A bathroom in one of the rooms at Sviati Hory. Many bathrooms have narrow doors or high threshholds and are not wheelchair-accessible. October 2019. © 2019 Human Rights Watch

За даними останнього огляду гуманітарних потреб на сході України Управління ООН із координації гуманітарних справ (УКГС ООН), найважчого тягаря конфлікту зазнали п’ять груп населення, серед них 1,1 млн літніх людей і 416 тис. людей із інвалідністю. Як одну з головних проблем у документі зазначено «відсутність доступу до основних послуг».

Цю проблему гостро відчувають на собі люди з інвалідністю, які живуть у «Святих Горах». Ми з колегою на власні очі побачили, наскільки важким є повсякденне життя цих людей, коли навіть найелементарніші речі перетворюються для них у неподоланну проблему: туалет, душ, належне медичне обслуговування, громадський транспорт і допоміжні засоби для самостійного пересування в межах закладу.

Побутові умови у санаторії «Святі гори»

«Від самого початку мені тут дуже важко було, – каже Ірина. – Коли я тільки потрапила сюди, пандусів не було взагалі, у візку нікуди не проїдеш. Минулої зими практично не було опалення. Було 7–8 градусів у кімнатах.  Всю минулу зиму я грілася духовкою, інакше замерзла б».

На 190 мешканців санаторію обладнано лише одну душову і ту не прилаштовано для людей з інвалідністю – на візках годі подолати високий поріг між коридором і душовою зоною. Кілька місяців тому в душі поставили бойлер, але в душовій кімнаті нема опалення, а в самій будівлі – гарячої води. Нині в будівлі є опалення, але іноді адміністрація тримає його на мінімумі, через що маломобільні та немобільні люди, а також літні особи, які, зазвичай, важче переносять холод, відчувають дискомфорт.

Усі 17 людей із інвалідністю, яких ми інтерв’ювали у «Святих горах», мешкають там щонайменше три роки і всі вони мали однакові проблеми: відсутність опалення та гарячої води, труднощі з отриманням ліків, брак грошей на їжу та відсутність місця для її приготування. Зараз у корпусі встановлено пандуси, але користувачі інвалідних візків кажуть, що їм однаково важко пересуватися і що ліфт не працює.

Яна, 44 роки, доглядає за своїм 5-річним сином і 64-річною матір'ю, паралізованою нижче пояса через спінальну травму. «Миємося ми по середах. Ось як це виглядає: я грію воду в електричному чайнику, наливаю в тазик, ставлю його просто сюди, на ліжко, і мию всіх по черзі», – розповідає Яна. Також вона повідомила, що на весь корпус є лише одна пральна машина.

Алла, 60 років, живе в одній кімнаті з майже незрячою донькою Любою та 18-річною онукою з ДЦП й епілепсією. Їхня родина мешкає у «Святих Горах» з 2016 року. «Нам тут нестерпно важко, – каже Алла. – Готової їжі нема, самі приготувати не можемо у кімнатах, на всіх один душ, зробили бойлер, але душ не опалюється, тож взимку просто неможливо. Дітей миємо тільки раз на місяць». 

Психологічна травма, відсутність підтримки

Людям із інвалідністю часто буває важче ніж іншим, коли виникає потреба виїхати з зони конфлікту у безпечне місце. Після посилення бойових дій на сході України, евакуація здебільшого лягла на плечі тих громадських об’єднань і організацій, які захищають права людей із інвалідністю. Вікторія Назаренко, генеральна секретарка всеукраїнського громадського об’єднання «Національна Асамблея людей із інвалідністю України» (НАІУ), та Надія Паламарчук, голова громадської організації «Донецька обласна організація інвалідів», кажуть, що за період евакуації людей із інвалідністю вони не отримали від держави ані допомоги, ані «жодної гривні»

Люди, з якими ми спілкувались у «Святих Горах», розповідали про травмованість і стрес, пережиті через хаотичну евакуацію, бойові дії та втрату підтримки, яку відчували вдома. Розповідає Люба, 36 років, майже незряча:

«Нас вивозили з Макіївки в останній момент, 12 серпня 2014-го. Сказали, що якщо зараз не виїхати, то потім уже не виїдемо. Виїжджали просто з-під обстрілів. Уже не ходили поїзди, нас привезли на вокзал [співробітники місцевого осередку громадських організацій для людей із інвалідністю]. Я пам’ятаю, як ми довго лежали на пероні, обличчям вниз, просто на голій землі».

Багато хто з наших святогірських співрозмовників жаліється на самотність і відсутність кола спілкування, на відчуття ізольованості та безпорадності. Особливо мені запам’ятався 61-річний Саша, який розповідав про свою пристрасть танцювати. До війни він організовував у Донецьку танцювальні конкурси на візках і сам брав у них участь. «У мене стільки друзів було, – каже він, сидячи на ліжку у своїй кімнатці, а поруч стоїть його інвалідний візок із намальованими на ньому язиками полум'я. – Вони мене кликали провести заходи у них. Я там так запалював своїми танцями – дарма, що без ноги. А тепер – нічого. Дуже скучаю і відчуваю, що повільно чахну».

Проблеми з доступністю

Санаторій «Святі Гори» майже не пристосовано для потреб людей із інвалідністю. Багато хто з переселенців може пересуватися лише на інвалідному візку. Корпус обладнано ліфтом, але коли ми там були, він не працював. Дехто з наших співрозмовників говорив, що він весь час поламаний, інші – що адміністрація його просто не вмикає. 

Юлія, 65 років, розповіла, що для її чоловіка зайти в туалет – величезна проблема, бо на інвалідному візку він не може переїхати через високий поріг. Вона теж сказала: «Ліфт є, але його не вмикають». 

Олена, 47 років, має двох доньок. У молодшої ДЦП, старша, якій виповнилося 18 років, має спінальну м’язову атрофію. Олена розповідає:

«До війни у нас був дім, де все було облаштовано під потреби дітей. Старша донька відчувала себе там самостійніше. А тут ані мені, ані чоловікові працювати нема як, бо я сама старшій дочці не дам раду. Чоловік допомагає мені піднімати її в туалет, перевертати під час сну, мити. У нас у туалет візок не ввійде по ширині, тому тільки на руках».

 

Медичне обслуговування, навчання, доступність транспорту

Багато хто із мешканців святогірського санаторію  розповідав нам, що через його віддаленість їм важко отримати медичну допомогу. Найближча лікарня – у Слов'янську, це майже 36 кілометрів, а пристосованого для людей із інвалідністю транспорту нема.

У Святогірську є лише три сімейних лікарі. Всіх, хто не має діагнозу або має серйозні проблеми зі здоров’ям, відправляють у Слов'янськ. Час від часу лікарі-фахівці приїжджають у Святогірськ, але мешканці санаторію казали, що важко передбачити, коли приїде потрібний фахівець, а потрапити до нього на прийом – «майже нема надії».

Олена описує досвід своєї родини:

«Минулої зими дочка посеред ночі обварилася окропом, до пухирів. Ми вранці викликали лікаря – вона прийшла тільки через два дні, почала лаятися, що ми до цих пір не зрізали пухирі.… Педіатра тут нема, й інших фахівців теж. Час від часу із Слов'янська невролог приїжджає. Інколи – хірург, іноді – ЛОР.… У будь-якому разі, до кожного фахівця тільки десять талончиків, і це на все місто, не те, щоб для людей із інвалідністю, тож потрапити майже нема надії. Буває, талончик візьмеш, а лікар не приїде, тож місяць ще чекати. Іноді лікарі [фахівці] взагалі по кілька місяців не приїжджають».

Молодша Оленина донька й інші діти, які користуються інвалідними візками та живуть у «Святих Горах», не відвідують школу, бо в місцевій школі не встановлено пандуси для інвалідних візків. Натомість місцеві вчителі самі приходять до них у санаторій.

Саша також розповів про труднощі з отриманням медичної допомоги. Кілька місяців тому лікар направив його до невропатолога, але Саші не вдалося вирішити проблему з транспортом, аби дістатися на прийом до лікаря: на таксі для нього дорого, а автобус Святогірськ – Слов'янськ не пристосовано для користувачів інвалідних візків. Одного разу Саші довелося викликати швидку допомогу через ниркову недостатність. Швидка їхала понад годину, потім лікарі вкололи Саші знеболювальне і поїхали собі. Згодом він мусив сам домовлятися про те, щоб лягти у лікарню. «Іноді здається, – каже Саша, – що, якщо ми тут усі лежатимемо і здихатимемо, то ніхто допомогти не прийде».

Ірина розповіла про те, як їй доводиться їздити у Слов’янськ по довідку, аби купувати ліки зі спеціальною знижкою для людей із інвалідністю. Вона може пересуватися тільки в інвалідному візку, тож автобус не годиться, а таксі задороге для неї ­– 400 грн в один бік. Ірина отримує 1 564 грн пенсії і майже третину витрачає на ліки. Якщо щось заболить, Ірина телефонує сімейному лікареві, який телефоном може їй щось порадити, викликає швидку або просить волонтера із БФ «Слов’янське серце» відвезти її до лікарні.

Розповідає Люба:

«У моєї дочки ДЦП, вона сама не тримає голову, треба весь час підтримувати або комір носити. У неї бувають епілептичні напади. Вона потребує кваліфікованого догляду, але тут його немає, нам кажуть їхати до Харкова [приблизно 170 км від Святогірська], але нам однаково не дістатися туди. Коли вона хворіє, ми телефонуємо лікарю, і він може навіть на дім приїхати, але це не фахівець, звичайний терапевт. А тут нічого під нас не підлаштовано. Приміром, от зараз у неї горло болить, треба зробити інгаляцію, а в цій кімнаті я навіть це не можу зробити, бо треба все обробити».

Загроза виселення. Вторгнення в приватне життя

За проживання у «Святих Горах» люди з інвалідністю платять від 500 до 1 300 гривень. Оплату комунальних послуг, включно з опаленням і електрикою, бере на себе місцева влада.

Elena Mikhailovna, 66, and Varya, 11 Sviati Hory, October 2019. © 2019 Human Rights Watch

Багато хто із наших співрозмовників каже, що адміністрація санаторію часто погрожує їх виселити: то закидаючи їм бруд у кімнатах, то у відповідь на скарги мешканців про відсутність опалення, несправний ліфт тощо. Ще переселенці розповідають, що адміністрація часто без дозволу вдирається в їхні кімнати, а це викликає у людей відчуття небезпеки та дискомфорту.

«Комендант може будь-якої миті зайти перевірити кімнату, – розповідає мені 60-річна Алла. – Пилососа нема, але вони вимагають чистоту у кімнатах. Унітаз не помив – зараз же папери на виселення приносять».

Те саме говорить і Яна, 44 роки: «Будь-коли може прийти комендант, аби перевірити, що у нас не там стоїть, і йому байдуже, може, ти спиш чи зайнята. До нас ставляться як до людей третього ґатунку, навіть не другого».

Люди кажуть, що охоче повернулися б додому, але не думають, що це реально, – там або небезпечно, або зруйновано чи пошкоджено їхні домівки.

Я дуже хочу, щоб ми могли повернутися додому, – каже Олена, – але тільки, щоб усе там було як раніше».

Що далі

Санаторій «Святі Гори» – це лише один із понад 200 таких центрів колективного проживання для вимушених переселенців у країні.

Внутрішньо переміщені особи, які живуть у таких центрах, мають однакові з іншими українцями права та перебувають під захистом міжнародного гуманітарного права, як будь-які інші цивільні особи. За міжнародними стандартами уряд України є зобов’язаним забезпечити вимушеним переселенцям захист і гуманітарну допомогу: харчі та воду, прихисток і одяг, основні медичні послуги. Ці люди мають бути захищеними від жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Конвенція про права осіб із інвалідністю зобов’язує державу забезпечити особам із інвалідністю доступ нарівні з іншими до фізичного оточення, до транспорту, до інформації та зв’язку й інших об'єктів та послуг, відкритих або наданих для громадськості. Діти з обмеженими можливостями мають право на інклюзивну та якісну освіту з однолітками.

Олена, 66 років, яка живе у «Святих Горах» разом із одинадцятирічною онукою з ДЦП, навіть мріяти про такі права не може. «Живемо як безхатьки», – каже вона.

Для Олени й усіх інших мешканців «Святих Гір» добрим початком на шляху перетворення цих прав у реальність було б, якби влада проводила змістовні консультації з переселенцями та забезпечувала їх теплом, основними медичними послугами, адаптованим під їхні потреби помешканням, доступними для людей із інвалідністю санітарно-гігієнічними послугами, транспортом та інклюзивною шкільною освітою. Влада має потурбуватися про те, щоб адміністрація санаторію «Святі Гори» поважала права людей, які тут мешкають. І тоді, можливо, набагато легше буде стерти лінію поділу між «до» та «після» у житті цих людей.

Your tax deductible gift can help stop human rights violations and save lives around the world.

Region / Country