Стислий огляд

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року призвело до руйнівних наслідків та спричинило величезні страждання мирного населення. Російські військові скоїли безліч беззаперечних воєнних злочинів та злочинів проти людяності в Україні. Станом на листопад 2024 року український уряд зафіксував 147,559 ймовірних воєнних злочинів, злочинів агресії та злочинів проти людяності, а Росія контролює деякі українські території, зокрема частини Луганської, Донецької, Запорізької, Херсонської та Харківської областей, а також весь Кримський півострів, який вона окупувала у 2014 році. 

За лінією фронту опинилися мільйони українців, які змушені щодня потерпати від обстрілів і зміщення лінії фронту, мародерства з боку окупантів та злиднів воєнного часу, роз’єднані зі своїми близькими та без доступу до своїх домівок. 

Після звільнення територій та завершення російської окупації багато українців, які на них проживали, вже не перебувають у тилу ворога. Проте їм доводиться зазнавати інших тривалих випробувань. 

*** 

Історія Вероніки В. (псевдонім), 50-річної дитячої психологині з майже 30-річним досвідом роботи, ілюструє деякі з цих труднощів. Вероніка проживає в місті Харківської області. Після інтенсивних боїв у квітні 2022 року російські війська захопили її місто, і воно перебувало під окупацією до кінця вересня того ж року.  

Як і багато інших мешканців, перший місяць окупації Вероніка провела вдома, оскільки через постійні обстріли виходити на вулицю було небезпечно. В середині червня вона вирішила, що готова допомогти місцевій громаді. Вероніка повернулася на роботу в місцевий дитячий садок, де разом з іншими працівниками прибирала будівлю, щоб садочок знову можна було відкрити – вимітала скло та уламки, витрушувала матраци. Через постійні бойові дії діти не відвідували дитячий садок. Співробітники, які продовжували працювати, щотижня отримували гуманітарну допомогу від російської окупаційної влади та волонтерів. 

Вероніка була відомою психологинею, і незабаром мешканці почали звертатися до неї по допомогу. Вона розповіла, що почала надавати консультації групі, де було біля десяти жінок. Усі вони були місцевими жительками:

Потреба людей [у психологічній допомозі] була величезна. Усі були налякані. Люди протягом двох місяців сиділи по підвалах та боялися вийти. І зустрітися на групових заняттях, поговорити про свої емоції... було дуже важливо. 

На прохання місцевого відділу освіти, що на той час був під контролем російської окупаційної влади, Вероніка написала матеріал для місцевої газети про те, як найкраще підтримувати дітей емоційно під час війни. В опублікованій за її підписом статті були надані практичні поради, як допомогти дітям подолати стрес. Вероніка розповіла: 

Це була професійна стаття. Ніяких заяв про те, як нам було добре в окупації – тільки акцент на тому, як допомогти дітям у таких травматичних, нестабільних обставинах. Йшлося про такі речі, як розпорядок дня, прогулянки з дітьми за можливості, дотримання розкладу. 

У вересні, після майже пів року російської окупації, українські війська звільнили місто. Як і інші жителі, Вероніка була змушена пройти «фільтрацію» – перевірку українських спецслужб. Хоча з неї були зняті всі підозри у співпраці з російськими окупантами, місцева влада дала Вероніці зрозуміти, що у неї більше ніколи не буде можливості працювати в місцевому відділі освіти. Вона каже, що місцевий чиновник прямо назвав опубліковану нею статтю як причину. 

Вероніка почала шукати нову роботу. Хоча вона подавалася на кілька вакансій, зокрема в чотири благодійні фонди, знайти роботу за фахом у рідному місті їй не вдалося. Як повідомив Human Rights Watch керівник одного з фондів, куди Вероніку спочатку прийняли на роботу, а потім були змушені звільнити, міська влада прямо заборонила їм наймати Вероніку на роботу: 

Вони заявили нам, що якщо ми [фонд] хочемо мати можливість працювати... орендувати офісне приміщення, навіть за гроші, то не можемо взяти її на роботу [тому що вона «колаборантка»]. [Вони сказали]: «Пам'ятайте: ви або працюєте з нами, або ви проти нас». 

Вероніка сказала, що була шокована тим, з чим їй довелося зіткнутися після звільнення її міста. Вона зазначила, що пишається своєю роботою в умовах окупації і залишилася, щоб допомогти своєму місту та його мешканцям. Вона сумнівається, чи не була вона занадто наївною і, можливо, варто було б приховувати свою діяльність. 

Інша мешканка міста, де живе Вероніка, зазначила, що «люди, які залишилися і працювали в окупації, тепер втратили роботу. Вони зараз навіть двірниками не можуть влаштуватися». 

Історія Вероніки – лише один із багатьох прикладів несправедливого ставлення до цивільних українців, які опинилися на перехресті війни Росії проти України. І хоча Вероніку не притягнули до кримінальної відповідальності, це сталося з багатьма іншими людьми, які співпрацювали з окупаційною владою не більше за неї. 

Від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну українська влада порушила кримінальні справи проти сотень цивільних українців та засудила деяких із них до тривалих термінів ув'язнення за звинуваченнями у «колабораціонізмі» на підставі надто нечітких та широко трактованих окремих положень законодавства, що передбачають відповідальність за співпрацю з окупаційною владою, який Верховна Рада України прийняла у березні 2022 року, через два тижні після початку російської агресії. Відтоді було розпочато понад 8,400 проваджень. 

Положення закону, покликані запобігти співпраці з окупантами, на практиці мають набагато серйозніші наслідки. Вони передбачають кримінальну відповідальність для українських цивільних за надання звичайних публічних послуг своїм співвітчизникам, як вони і мають це робити в умовах окупації. Широкий спектр видів діяльності та взаємодії з окупантом, що підпадають під дію цих норм закону, майже не залишає можливості уникнути порушень законодавства українцями, які працювали на публічній службі до окупації їх міст або прагнули допомагати у наданні публічних послуг під час окупації. 

Передбачені за різні види так званого колабораціонізму покарання різняться: від заборони працювати за певними професіями або на державній службі на термін до 15 років, виправних робіт та конфіскації майна до довічного ув'язнення. 

*** 

У цьому звіті проаналізовані окремі положення українського законодавства про колабораціонізм та їх вплив на низку прав людини. У ньому йдеться про те, як деякі законодавчі положення про колабораціонізм передбачають кримінальну відповідальність за законну цивільну діяльність в умовах окупації. Також наведені приклади свавільних переслідувань і покарань українських цивільних та того, як влада іноді використовувала ці норми для покарання за сам факт роботи в умовах російської окупації, при тому, що самі положення закону не вимагають встановлювати намір обвинувачених підірвати безпеку України або підтверджувати, що внаслідок їхніх дій було завдано реальної шкоди. У звіті також розглянуто більш масштабні наслідки цих положень закону та їхнього впровадження для громад, що пережили окупацію.

 Задокументовані в цьому звіті випадки переслідування за колабораціонізм сталися з жителями звільнених регіонів України. Окрім того українська влада порушує кримінальні справи проти тих, хто наразі проживає на окупованих територіях, і судить їх заочно. 

У звіті наведено приклади переслідування громадян України, зокрема волонтерів, працівників комунальних служб, медичного персоналу та вчителів за дії, які не мали кримінальної складової та не завдали суспільної шкоди. Проте ці люди понесли суворі та безпідставні покарання за підозрою у співпраці з окупаційними органами. Наприклад, в одному документально підтвердженому випадку лікарку ветеринарної клініки заочно засудили до 10 років позбавлення волі за те, що вона погодилася зайняти адміністративну посаду в місцевій ветеринарній службі. В іншому випадку електрика, який брав участь у відновленні пошкодженого внаслідок бойових дій електропостачання міста, засудили до трьох років позбавлення волі з конфіскацією майна та забороною займатися професійною діяльністю на 10 років. 

Українська влада має право ухвалювати закони для покарання тих, хто становить загрозу національній безпеці в умовах окупації. Такі заходи можуть бути необхідними у відповідь на суспільну потребу у забезпеченні справедливості та для запобігання виникненню відчуття безкарності. Проте, як зазначено у цьому звіті, чинна законодавча база щодо відповідальності за колабораційну діяльність є вкрай недосконалою. Формулювання окремих положень законів нечіткі, надто загальні та розпливчасті. Під дію цих норм підпадають не лише ті, хто безпосередньо завдають шкоди безпеці України, але й цивільні особи, які виконують звичайну роботу для своїх же співгромадян в умовах окупації. 

Міжнародне право прав людини вимагає, щоб нормативно-правові акти відповідали критерію «законності». Це означає, що для того, щоб бути чинними, закони не можуть містити надто загальних або розпливчастих формулювань. Натомість вони повинні бути достатньо зрозумілими та конкретними, щоб людина могла чітко передбачити наслідки своїх дій, особливо коли внаслідок цього може бути порушено закон. 

Згідно зі своїми міжнародно-правовими зобов'язаннями, Україна також має забезпечити належну правову процедуру та право на справедливий суд, з належним урахуванням наявності тиску чи примусових обставин, рівноправне застосування закону та співмірне покарання. Положення українського законодавства, що передбачають відповідальність за здійснення колабораційної діяльності, не відповідають цим критеріям. Той факт, що суди виносили різні вироки за аналогічні вчинки, а також ідентичні вироки за дуже різні вчинки та, як виглядає, дуже різні ступені провини за даною нормою Кримінального кодексу, свідчить про законодавче свавілля та непередбачуваність. 

Проведений Human Rights Watch та іншими організаціями аналіз чинних судових вироків показує, що відсоток засуджених у справах про колабораціонізм близький до 100. Все це, разом із розповсюдженою практикою укладання угод про визнання винуватості, незначною кількістю апеляцій та нестачею адвокатів, готових брати участь у справах про колабораціонізм, викликає серйозне занепокоєння щодо того, чи можуть звинувачені у колабораціонізмі розраховувати на справедливий судовий розгляд. Багато судових процесів у справах про колабораціонізм відбуваються заочно, без дотримання належної правової процедури, яка є необхідною для того, щоб ці судові розгляди були справедливими згідно з нормами міжнародного права. 

Українські експерти з правових питань та правозахисники, з якими представники Human Rights Watch спілкувалися під час підготовки цього звіту, здебільшого піддавали критиці окремі законодавчі положення про відповідальність за колабораціонізм. Багато хто вважає їх несправедливими та неправомірними та зазначає, що вони карають людей за те, що ті просто намагаються вижити в складних умовах. Дехто стверджував, що уряд України має заохочувати людей залишатися у своїх громадах і надавати послуги українським цивільним, що проживають в умовах окупації, а не карати їх за це. 

У положеннях законодавства, що передбачає відповідальність за колабораційну діяльність, не приділено достатньої уваги наявності тиску чи примусових обставин, з якими стикається цивільне населення в умовах окупації. У звіті йдеться про те, як чинні положення дають можливість судам несправедливо карати мирних жителів, змушених співпрацювати з російською окупаційною владою, щоб захистити себе та своїх близьких. Для розв’язання цієї проблеми прокурори та суди під час розгляду кожної справи повинні ретельно вивчати та враховувати конкретні обставини, зокрема, факти залякування, тиску чи погроз застосування насильства.    

У травні 2024 року Генеральна прокуратура України зробила важливий крок, направивши керівникам обласних прокуратур лист-орієнтування, яким зобов'язала їх дотримуватися норм міжнародного права прав людини та міжнародного гуманітарного права під час організації досудового розслідування та процесуального керівництва у кримінальних провадженнях за фактами колабораційної діяльності. Лист, який Генеральна прокуратура надала Human Rights Watch, вкотре підтвердив превалювання міжнародного права прав людини та гуманітарного права над національним. У листі визнається, що українське законодавство щодо відповідальності за вчинення колабораційної діяльності не містить чіткого розмежування між колабораційною діяльністю як злочину та взаємодією з представниками країни-агресора та її окупаційними адміністраціями, що пов’язана з виживанням, співіснуванням, та рекомендовано прокурорам враховувати у «практичній діяльності» таке розмежування. 

Хоча це позитивний крок, на момент підготовки цього звіту залишається незрозумілим, наскільки подібні інструкції вплинуть на майбутні та поточні провадження, а також на раніше винесені вироки. 

*** 

У деяких описаних у цьому звіті випадках місцева влада після повернення на звільнені території переслідувала мешканців навіть після того, як вони пройшли «фільтрацію» і з них були зняті всі підозри в порушенні положень законодавства про відповідальність за колабораціонізм. Як і у вищезгаданому випадку з Веронікою, місцева влада може переслідувати таких людей та привселюдно заявляти, що вони не зможуть знову влаштуватися на роботу, оскільки під час окупації не виїхали та продовжували працювати. Офіційно такі дії не схвалюють, але суддя Верховного суду України, який критикує ці норми, зазначив у спілкуванні з Human Rights Watch, що: «простіше кажучи, їх карають за те, що вони не втекли». 

Жінка, чиє місто було окуповане з квітня по вересень 2022 року, підсумувала свою історію так: 

Наш мер виїхав якраз перед тим, як прийшли росіяни. Він не допоміг нам, не казав нам евакуювалися. Він просто тихенько втік, вивіз свою сім'ю. А потім, коли наші [українські війська] нас звільнили, мер несподівано з'явився знову та сказав, що всі, хто залишився і працював, є колаборантами. Люди почали... питати, що нам було робити, щоб прогодувати свої сім'ї? А він відповів: «Хробаків мали їсти [аби тільки не співпрацювати з росіянами]». 

Майже три роки пройшло після першого потрясіння від повномасштабного вторгнення Росії в Україну та ухвалення поспіхом законів про відповідальність за вчинення колабораційної діяльності. Зараз деякі українські законодавці починають переосмислювати їхній вплив та пропонувати законодавчі зміни. Як зазначають українці, з якими ми спілкувалися, чинні положення українського законодавства про відповідальність за колабораційну діяльність мають зворотній ефект, оскільки, з однієї сторони, фактично заохочують українців їхати з окупованих території, а з іншої змушують тих, хто залишається, незалежно від їхніх симпатій, радше боятися, ніж вітати українську владу після їх звільнення. На їхню думку, це ускладнює відновлення територіальної цілісності України та процес реінтеграції звільненого населення.   

Як зазначено нижче, багато хто в українському громадянському суспільстві вважає, що переслідування людей за колабораціонізм слід розглядати через ширшу призму правосуддя перехідного періоду, дотримуючись хиткого балансу між нагальними вимогами безпеки України, гуманітарними потребами українського цивільного населення та інтересами України у довготривалій перспективі щодо відновлення та реінтеграції окупованих Росією територій. 

Рекомендації

Українським органам державної влади

• У тісній співпраці з громадянським суспільством внести зміни до окремих положень українського законодавства про відповідальність за колабораційну діяльність, аби забезпечити його відповідність нормам і стандартам міжнародного гуманітарного права та міжнародного права прав людини. Зокрема, додати чіткі положення про те, що продовження надання звичайних послуг, необхідних для цивільного населення в умовах окупації, не є «колабораційною діяльністю». 
• Переглянути положення українського законодавства про відповідальність за колабораційну діяльність з метою запобігання несправедливому переслідуванню та покаранню цивільних осіб, які співпрацювали з російськими окупантами під примусом чи тиском, щоб захистити себе та своїх близьких. Надати чіткі вказівки суддям і прокурорам та організувати відповідне навчання, щоб вони могли оцінювати конкретні обставини у справах про колабораціонізм, зокрема докази залякування, тиску чи погроз застосування насильства. 
• Забезпечити відповідність покарань за порушення норм законів про відповідальність за колабораційну діяльність тяжкості правопорушення, розглянути можливість застосування альтернатив криміналізації.
• Забезпечити, щоб політики та положення закону щодо відповідальності за колабораційну діяльність, фільтрації та застосування адміністративних стягнень, як от звільнення з роботи та позбавлення права займатися певною діяльністю, ґрунтувались на належній правій основі та реалізовувалися відповідно до зобов’язань України щодо прав людини. Зокрема, з дотриманням принципів належної правової процедури та права на справедливий суд, а також з урахуванням відповідних норм міжнародного гуманітарного права щодо окупації. 
• Розробити єдину стратегію, яка визначає та пріоритизує розслідування лише серйозних випадків колабораційної діяльності, у яких є докази фактичної шкоди національній безпеці. 
• Розглянути можливість внесення змін до положень законодавства про відповідальність за колабораційну діяльність як частину плану дій уряду України на виконання рекомендацій Європейської Комісії щодо вступу до Європейського Союзу (ЄС). 
• Забезпечити відкритий доступ до всіх вироків і судових процесів у справах про колабораційну діяльність, а також публічність судових засідань відповідно до стандартів справедливого суду.  
• Вживати заходів для припинення та запобігання, зокрема шляхом моніторингу та реагування на скарги, будь-яких позаправових розправ, дискримінації чи утисків, офіційних чи інших, щодо тих громадян, які не були звинувачені в колабораціонізмі, але яких вважають підозрюваними через те, що вони жили та працювали в окупації. 
• Так само в офіційних заявах та інших публічних комунікаціях чітко зазначати, що сам факт перебування на рідній землі в умовах російської окупації не є ані злочином, ані непатріотичним вчинком, ані приводом для стигматизації. 

Європейському Союзові

• У контексті вступу України до ЄС та аналізу чинного законодавства ЄС (так званий скринінг acquis ЄС) обговорити та переглянути норми законодавства про відповідальність за колабораційну діяльність та їх впровадження, наприклад, через проведення заочних розглядів справ, а також включити реформу цього законодавства до пріоритетів («ключових реформ») першого кластеру правових реформ у процесі вступу до ЄС (кластер «Фундаментальні сфери»), що передбачає заходи з реформування судової системи та основоположних прав людини. 
• У рамках допомоги ЄС Україні у виконанні її зобов'язань щодо дотримання основоположних прав людини, що є необхідним для вступу до ЄС, співпрацювати з українським урядом та допомогти йому привести законодавство країни у відповідність до норм ЄС, міжнародного гуманітарного права та права прав людини шляхом розробки рекомендацій щодо імплементації норм законодавства про відповідальність за колабораціонізм, приділяючи особливу увагу недопущенню свавільного застосування законів, забезпеченню належної правової процедури та права на справедливий суд. 
• Оцінити реформи законодавства та його впровадження у щорічному звіті щодо прогресу України в межах Пакету розширення.

Раді Європи, ОБСЄ та іншим міжнародним організаціям і суб'єктам

•  Документувати та поширювати свідчення негативного впливу положень законодавства про відповідальність за колабораційну діяльність та їх потенційних шкідливих наслідків для успішної реінтеграції звільнених територій. Зокрема, негативного впливу недосконалого законодавства на зміцнення поваги до верховенства права в постконфліктний період.
• Заохочувати Україну звернутися до Венеційської комісії Ради Європи з проханням надати висновок щодо законів про відповідальність за колабораційну діяльність та їхнього впровадження, та дотримуватись наданих Комісією рекомендацій. 
   

Методологія

У цьому звіті представлені результати дослідження Human Rights Watch, яке тривало з березня 2023 року по вересень 2024 року. Human Rights Watch провела 34 глибинних інтерв'ю з українськими правниками, зокрема з чинними суддями, адвокатами та експертами з правових питань, а також з представниками міжнародних організацій. Серед 34 респондентів були також представники українського громадянського суспільства, правозахисники та громадяни України, які мають особистий досвід життя в окупації. 

Крім того, методологія дослідження передбачала комплексний аналіз чинного законодавства та законопроєктів, а також вторинних джерел. Серед цих джерел були висновки парламентських комітетів на законопроєкти та інші офіційні документи, судові рішення наявні в Єдиному державному реєстрі судових рішень, публікації неурядових громадських організацій, звіти Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні (ММПЛУ), Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ ОБСЄ) та Консультативної місії Європейського Союзу в Україні (КМЄС), а також наукові дослідження та публікації у ЗМІ. 

Всі інтерв'ю проводилися особисто або дистанційно, українською, англійською або російською мовами, за наявності інформованої згоди. Більшість респондентів дали інтерв'ю за умови, що їхні імена та інша особиста інформація не будуть розголошені. Human Rights Watch не виплачувала респондентам фінансової компенсації або іншим чином матеріально не заохочувала їх брати участь в опитуванні. 
 

Законодавча база

3 березня 2022 року Верховна Рада України ухвалила два закони, які криміналізують колабораційну діяльність та передбачають за неї відповідальність. Законом № 2108-ІХ до Кримінального кодексу України додано нову статтю 111-1, що складається з семи пунктів, у яких визначається «колабораційна діяльність» та встановлюються відповідні покарання[1]. 

Крім того Законом № 2107-IX було внесено зміни до низки законів України, зокрема тих, що регулюють питання виборів, військової служби, державної таємниці, політичних партій, громадських об'єднань, професійних спілок, свободи совісті та віросповідання, участі громадян в охороні громадського порядку та державного кордону з метою приведення їх у відповідність до зміненого Кримінального кодексу України. 

У квітні 2022 року Верховна Рада України прийняла Закон № 2198-IX, яким до Кримінального кодексу було внесено статтю 111-2, що встановлює кримінальну відповідальність за пособництво «державі-агресору»[2].  

В той час як стаття 111-1 поширюється лише на громадян України, стаття 111-2 поширюється як на громадян України, так і на іноземців. 

Законом № 2110-IX, також прийнятим 3 березня 2022 року, були внесені додаткові зміни до Кримінального кодексу: додано статтю 436-2, яка забороняє «виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України», у тому числі шляхом представлення агресії Росії проти України як внутрішнього громадянського конфлікту[3]. 

Стаття 111-1 Кримінального кодексу України визначає колабораціонізм як «публічне заперечення збройної агресії проти України» та «публічні заклики до підтримки рішень та/або дій держави-агресора», «пропаганду в закладах освіти з метою сприяння збройній агресії проти України та дії, спрямовані на впровадження стандартів освіти держави-агресора», «передачу матеріальних ресурсів державі-агресору», «провадження господарської діяльності у взаємодії з державою-агресором», «організацію та проведення заходів політичного характеру, здійснення інформаційної діяльності у співпраці з державою-агресором». 

Внесені зміни також передбачають кримінальну відповідальність за виконання широкого кола робіт у публічному секторі під керівництвом окупаційної влади. Зокрема, поширюються на такий проступок, як «добровільне зайняття посади, не пов'язаної з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій» (ч. 2 ст. 111-1) та більш тяжкий злочин – «добровільне зайняття посади, пов'язаної з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій» (ч. 5 ст. 111-1). Таким чином, закон розрізняє випадки, коли громадяни України обіймають посади, не пов'язані з виконанням адміністративних функцій, що карається позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (з конфіскацією майна або без), та випадки, коли вони обіймають адміністративні посади (що передбачає покарання у вигляді позбавлення волі).

Покарання є суворим і варіюється від штрафу до тюремного ув'язнення терміном від 3 до 5 років. Термін позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю становить від 10 до 15 років. Довічне позбавлення волі передбачено за обтяжуючих обставин, пов'язаних із загибеллю людини або іншими тяжкими наслідками в результаті дій, визначених у частинах 5, 6 і 7 статті 111-1. 

Такі визначення колабораціонізму є надто загальними і нечіткими та безпідставно криміналізують широкий спектр видів діяльності, необхідних для забезпечення повсякденного функціонування звичайних послуг на окупованих територіях. Вони не  розрізняють українських цивільних осіб, які обіймають посади публічної служби в умовах окупації і можуть бути зобов'язаними співпрацювати з окупаційною владою для того, аби забезпечити нормальне цивільне життя, і фактичний колабораціонізм, спрямований на підрив державної безпеки та/або заподіяння реальної шкоди. Як зазначено нижче, у проаналізованих Human Rights Watch справах суди не оцінюють належним чином фактичну шкоду або наміри обвинувачених у колабораціонізмі. 

Положення міжнародного гуманітарного права та права прав людини

Міжнародне гуманітарне право та колабораціонізм

У законах і звичаях війни безпосередньо не йдеться про колабораціонізм у воєнний час, натомість у IV Женевській конвенції закріплені норми щодо захисту цивільного населення – як осіб, що перебувають під захистом – під час окупації, від неправомірних дій окупантів. Ці норми застосовувались, коли цивільні українці перебували під російською окупацією у звільнених пізніше Україною регіонах, і є застосовними на досі окупованих Росією територіях, зокрема, в Криму. 

Хоча у IV Женевській конвенції не йдеться про те, як суверенна влада окупованої території повинна поводитися з цивільними особами в умовах окупації, у ній встановлені правові рамки, відповідно до яких дорослі цивільні особи можуть працювати в умовах окупації (стаття 51), зокрема, в таких сферах, як охорона здоров'я (стаття 56), освіта та догляд за дітьми (стаття 50). Також конвенція закликає до «співпраці з державними і місцевими органами влади» для надання необхідних цивільному населенню послуг.[4]  Хоча IV Женевська конвенція і забороняє застосовувати моральний або фізичний примус до цивільного населення (стаття 31) або вимагати від цивільних осіб служити в окупаційних військах чи виконувати військові або напіввійськові функції (стаття 51), вона передбачає, що цивільних осіб можуть бути змусити працювати «для потреб окупаційної армії» (стаття 51)[5]. 

Отже, цивільні особи, які виконують роботу або співпрацюють з окупаційними силами за обставин, передбачених IV Женевською конвенцією, не повинні каратися за це своїм же власним урядом. 

Належна правова процедура та право на справедливий суд

Україна є стороною Європейської конвенції з прав людини (ЄКПЛ) та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (МПГПП), що залишаються чинними у воєнний час[6]. Україна скористалася своїм правом відступити від виконання певних зобов’язань за цими договорами на час війни. Проте не щодо права на справедливий суд, захищеного статтею 6 ЄКПЛ та статтею 14 МПГПП.[7] Воєнний час не звільняє держави від зобов'язання проводити виключно справедливі суди із дотриманням усіх необхідних судових гарантій[8]. 

Право на належну правову процедуру та справедливий суд стосовно кримінальних правопорушень стосується як зобов’язань по суті, так і процесуальних зобов'язань. Щоб запобігти свавільному застосуванню, закон, який передбачає «кримінальну відповідальність» та на підставі якого особу можуть позбавити волі, переслідувати і карати, повинен відповідати принципу «юридичної визначеності», який вимагає, щоб по суті цей закон був достатньо доступним для розуміння, точним і передбачуваним у застосуванні. Переслідування за правопорушення, які не відповідають вимогам «якості закону», є свавільними та по суті порушують право на справедливий суд. 

Право на справедливий суд також гарантує належну правову процедуру, зокрема презумпцію невинуватості, право на представництво в суді, а також право мати достатньо часу та можливостей для підготовки захисту. Заочний розгляд справи в корені суперечить праву на справедливий суд, що передбачає право бути присутнім на судовому засіданні, і допускається лише у виняткових випадках із дотриманням певних запобіжних заходів. 

Далі у цьому звіті йдеться про те, як ці стандарти впливають на застосування положень законодавства України про відповідальність за колабораційну діяльність. 

Дані про кримінальні правопорушення за фактами колабораційної діяльності

За інформацією Генеральної прокуратури України[9], від початку повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року по листопад 2024 року українська влада зафіксувала 147,559 воєнних злочинів, у тому числі 19,758 злочинів проти національної безпеки. 

На момент написання цього звіту, офіційні органи порушили 8,894 кримінальних проваджень за статтею 111-1 Кримінального кодексу (колабораціонізм) і 1,388 проваджень за статтею 111-2 (пособництво державі-агресору)[10].  Визначити загальну кількість вироків за колабораційну діяльність складно через низку факторів, зокрема обмеження доступу громадськості до частини даних державного реєстру судових рішень з міркувань безпеки, а також дублювання та розбіжності у самому реєстрі. Проте, помітно, що кількість кримінальних проваджень за фактами колабораціонізму зросла в період з 2023 року до першої половини 2024 року і зменшилася в період з червня по серпень 2024 року[11]. 

Використовуючи державний реєстр судових рішень, станом на вересень 2024 року Human Rights Watch ідентифікувала 1,948 вироків за статтею 111-1 Кримінального кодексу та 84 вироки за статтею 111-2[12]. Бюро Організації з безпеки і співробітництва в Європі з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ) повідомило, що станом на травень 2024 року суди першої інстанції ухвалили загалом 1,622 вироки у справах про колабораціонізм, і що 634 з них, або 39%, були ухвалені в період з грудня 2023 року по травень 2024 року, що свідчить про збільшення кількості кримінальних проваджень[13]. Зростання кількості кримінальних проваджень за період з березня по травень 2024 року відповідає даним ММПЛУ. У звіті також зазначено, що за звітний період органи влади відкрили 652 нові справи про «колабораціонізм», а українські суди винесли вироки у 322 справах, визнавши обвинувачених винними у всіх випадках[14]. Як повідомили Human Rights Watch у центрі прав людини ZMINA, незалежній українській організації, яка ретельно стежить за вироками у справах про колабораціонізм, кількість винесених судами першої інстанції вироків «зросла щонайменше вдвічі» у період з вересня 2023 року по квітень 2024 року[15]. 

Проте інтерпретувати тенденцію щодо нових проваджень і вироків стає дедалі складніше через посилення обмежень на публічний доступ до інформації з міркувань безпеки. У травні 2024 року Верховна Рада України зробила крок до можливості обмежити такий доступ, ухваливши в першому читанні проєкт закону, за яким, у разі його прийняття, буде обмежено доступ до судових рішень у справах, що мають «особливий суспільний інтерес», зокрема у справах, пов'язаних із національною безпекою, охороною державної таємниці, безпекою кордонів, призовом, мобілізацією та проходженням військової служби. Законопроєкт передбачає, що доступ буде обмежено на час дії воєнного стану та протягом року після його закінчення[16].  

Якщо законопроєкт буде прийнятий, він суттєво обмежить обізнаність громадськості та обговорення впливу положень законодавства про колабораційну діяльність, позбавивши українське суспільство інформації, необхідної для їхньої оцінки. Ініціатива викликала критику з боку громадянського суспільства. Понад 30 українських правозахисних організацій закликали парламент відхилити цей законопроєкт, стверджуючи, що він накладає надмірні обмеження на доступ до інформації, збільшує можливості для корупції та надає суддям широкі повноваження вилучати з судових рішень важливу інформацію по конкретних справах[17].

Занепокоєння щодо ухваленого поспіхом недосконалого законодавства

Українські неурядові громадянські організації, урядовці та міжнародні організації критикували положення законодавства про відповідальність за колабораційну діяльність за надто загальні та розпливчасті формулювання та за те, що вони були ухвалені поспіхом, без належних консультацій та обговорень. 

Урядовці роблять суперечливі заяви щодо того, що вони вважають співпрацею з окупаційною владою. Деякі визнають примус пом'якшувальною обставиною. Інші намагаються перекласти відповідальність на мешканців окупованих територій за те, що вони не залишили свої домівки після початку окупації. 

Наприклад, як заявила у січні 2024 року Ірина Верещук, на той час міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, російська влада примушує українців на окупованих територіях до співпраці, що «унеможливлює їхнє повернення під юрисдикцію України без проведення перевірок та розслідувань», і закликала людей виїхати з цих регіонів[18]. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець заявив, що Україна не переслідуватиме тих, хто отримує соціальні виплати або подає документи на отримання російського паспорта, але запропонував притягати до відповідальності за колабораціонізм тих, хто працює на окупаційну владу[19]. Голова Комітету Верховної Ради з питань правоохоронної діяльності зазначив: «Ми розуміємо, що деякі люди на окупованих територіях із гуманітарних причин змушені тим чи іншим чином співпрацювати із загарбниками. Саме тому ми хочемо вдосконалити норми Кримінального кодексу, які зараз передбачають кримінальну відповідальність за такі дії»[20].  

Деякі правники та правозахисники вважають, що відповідальність за колабораціонізм має бути інтегрована в комплексну систему правосуддя перехідного періоду, яка б забезпечувала баланс між законними інтересами національної безпеки та потребами цивільного населення, зокрема сприяла пошуку істини, примиренню та успішній реінтеграції окупованих територій у майбутньому. 

Наприклад, як зазначив експерт з правових питань, який працював над розробкою урядової стратегії кримінального переслідування за колабораціонізм в Криму: 

З одного боку, влада не дає чіткого пояснення людям [на окупованих територіях] про те, що є злочином, а що ні, а також що з ними станеться, коли [Україна] повернеться, і як до них ставитимуться. Людей, які вже постраждали внаслідок окупації, називають зрадниками або «колаборантами». З іншого боку, це проблема для України, тому що зрештою ці рішення доведеться приймати [після звільнення окупованих територій], і якщо вони будуть прийняті поспіхом, вони не будуть належної якості»[21].

 Експерт із захисту прав людини Центру ZMINA розповів Human Rights Watch, що протягом тижнів і місяців після прийняття закону організація отримала «тисячі дзвінків від людей, які запитували нас, чи підпадають їхні дії під цей закон»[22]. Human Rights Watch також траплялись повідомлення від батьків, які побоювалися, що їх можуть звинуватити у колабораціонізмі через те, що вони відправили своїх дітей до таборів у Росії, щоб захистити їх від війни[23]. 

Було запропоновано чимало законопроєктів про внесення змін до Кримінального кодексу щодо відповідальності за колабораційну діяльність[24]. Деякі з них мають на меті вдосконалити чинні формулювання та усунути неузгодженості між статтями, інші прагнуть запровадити ще суворіші покарання. На момент написання цього звіту жоден із них не був розглянутий Верховною Радою України. 

Правова невизначеність

Як зазначалося вище, ключові аспекти визначення колабораціонізму в Кримінальному кодексі не відповідають міжнародному праву прав людини, а надто загальна термінологія в окремих положеннях закону призвела до непослідовних, свавільних переслідувань і надмірних покарань. 

Злочини, передбачені статтею 111 Кримінального кодексу (державна зрада), статтею 111-1 (колабораціонізм), статтею 111-2 (пособництво державі-агресору) та статтею 436-2 (виправдання, визнання правомірною чи заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України або глорифікація її учасників), не мають чітких відмінностей одна від одної. Як зазначили Human Rights Watch кілька юристів-практиків, через надто розпливчасті формулювання схожі правопорушення можуть бути кваліфіковані за різними статтями Кримінального кодексу[25]. Наприклад, «публічні виступи на користь агресора» можна кваліфікувати як за статтею 111-1, так і за статтею 436-2 Кримінального кодексу. 

Крім того, у положеннях щодо взаємодії з окупаційною владою не визначено, що можна вважати «передачею матеріальних ресурсів», що можна вважати «господарською діяльністю» у взаємодії з державою-агресором, а також чітко не визначено, що означає виконання «організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських функцій». Відсутність чітких визначень також призвела до непослідовності у застосуванні закону. 

У деяких випадках суди виносили однакові вироки за дуже різні діяння і, здавалося б, з дуже різним ступенем провини за тією чи іншою статтею Кримінального кодексу. І навпаки, суди розглядали майже ідентичні вчинки обвинувачених за схожих обставин по-різному залежно від інтерпретації прокурора або суддівського розсуду, внаслідок чого виносили різні вироки. 

Наприклад, Human Rights Watch проаналізувала два обвинувальні вироки, винесені навесні 2024 року щодо обвинувачених за ч. 2 ст. 111-1 (зайняття посади, не пов’язаної з виконанням адміністративно-господарських функцій). 

У першому випадку громадянку України з Харківської області звинуватили у співпраці з окупаційною владою через те, що вона працювала в місцевій бібліотеці, коли її місто було під окупацією[26]. Згідно з матеріалами справи, вона як «виконувачка обов'язків завідувачки бібліотеки», заповнювала читацькі квитки та допомагала відвідувачам читального залу з пошуком книг і журналів. Жінка визнала свою провину і була засуджена до 10 років позбавлення права обіймати будь-які посади в державному секторі. Суд визначив визнання нею своєї винуватості пом'якшувальною обставиною. 

В іншому випадку жінка отримала такий самий вирок, також за статтею 111-1, ч. 2, але за те, що обіймала посаду голови сільської ради[27]. Згідно з матеріалами справи, на цій посаді вона заохочувала місцевих жителів отримувати російські паспорти і відправляти дітей до дитячого табору в Росії, а також «підтримувала і пропагувала ідеологію “русского мира”». Хоча у рішенні суду йдеться про чіткий ідеологічний мотив підриву безпеки та інтересів України, вирок був таким самим, як і для бібліотекарки, яка просто забезпечувала щоденну роботу бібліотеки, зокрема, видавала читацькі квитки. 

Human Rights Watch ознайомилася з трьома обвинувальними вироками щодо осіб, звинувачених у «передачі матеріальних ресурсів» або «провадженні господарської діяльності» (стаття 111-1, ч. 4), що також ілюструють ці розбіжності. Перший вирок був винесений у серпні 2023 року чоловікові, який погодився працювати охоронцем на місцевому ринку та в аптеці в обмін на їжу та інші предмети першої потреби[28]. Жодної іншої винагороди він не отримував. Суд засудив його до чотирьох років позбавлення волі з конфіскацією майна і забороною обіймати посади в органах державної влади протягом 10 років. 

Другий вирок був винесений у грудні 2023 року. Бізнесмена, керівника приватного сільськогосподарського підприємства, звинуватили в тому, що він дав вказівку своїм працівникам висаджувати зернові культури та продавати їх до Росії[29]. Його також звинувачували в організації експорту насіння соняшнику до Росії, за що окупаційна влада платила йому в рублях. Крім того, його також звинуватили в тому, що він зареєстрував своє підприємство в російських окупаційних податкових органах і сплачував податки до російського бюджету. На відміну від охоронця, засудженого до чотирьох років позбавлення волі та конфіскації майна за роботу в обмін на їжу для утримання сім'ї, підприємця засудили до штрафу, конфіскації майна та заборони обіймати посади в органах державної влади, але не до тюремного ув'язнення[30]. 

У третьому вироку, винесеному в грудні 2022 року, суд визнав майстра котельні винним у «передачі матеріальних цінностей» російським військовим. Майстру щоранку доводилося перетинати російський блокпост, щоб дістатися на роботу. Він домовився з російськими солдатами давати їм воду і цигарки в обмін на те, що вони дозволять йому щодня перетинати блокпост. Його засудили до штрафу в розмірі 9 860 гривень (240 доларів США) і 10 років заборони обіймати посади в органах державної влади[31]. 

Притягнення медичних працівників та освітян до відповідальності за колабораціонізм

Окупаційна влада може примушувати повнолітніх цивільних осіб в окупації виконувати роботу для «комунальних служб або для забезпечення харчування, житла, одягу, перевезення чи охорони здоров'я населення окупованої країни»[32], хоча їй заборонено застосовувати психічний або фізичний примус щодо цивільного населення[33].  Крім цього загального положення, що стосується необхідності забезпечення надання базових послуг цивільному населенню, IV Женевська конвенція містить конкретні положення щодо функцій медичного персоналу та працівників освіти, які працюють в умовах окупації. 

Медичні працівники  

Лікарі та медичні працівники перебувають під особливим захистом міжнародного гуманітарного права і зобов'язані надавати допомогу всім, хто її потребує. IV Женевська конвенція передбачає, що під час окупації окупаційна влада «зобов'язана за допомогою всіх наявних засобів та в співробітництві з державними та місцевими органами влади забезпечувати та підтримувати діяльність медичних та лікарняних установ, а також забезпечити та підтримувати на окупованій території умови, задовільні з погляду охорони здоров'я та санітарії» (виділено нами)[34]. У ній чітко зазначено, що «медичному персоналу усіх категорій буде дозволено виконувати свої обов'язки»[35]. Тому звинувачення у колабораціонізмі медичних працівників, які продовжували працювати під час окупації для забезпечення функціонування системи охорони здоров'я, прямо суперечить міжнародному гуманітарному праву та обмежує захист цивільного населення в окупації.

Human Rights Watch знайшла п'ять вироків проти медичних працівників, звинувачених у колабораціонізмі, винесених з початку повномасштабного вторгнення Росії. Хоча обвинувачені не були притягнуті до відповідальності виключно за лікування пацієнтів в умовах окупації, ці лікарі та інші медичні працівники були визнані винними у колабораціонізмі за ч. 5 ст. 111-1 (виконання роботи на посадах, пов'язаних з виконанням організаційно-розпорядчих функцій). Наприклад, у січні 2023 року суд засудив лікаря з Мелітополя до шести років позбавлення волі з конфіскацією майна за те, що він обіймав посаду головного лікаря однієї з лікарень міста[36]. Вирок було винесено заочно, що є порушенням гарантій справедливого суду. 

Як зазначалося вище, питання про те, як закон має ставитися до людей, які співпрацюють з окупаційною владою, викликає в українському суспільстві надзвичайно багато дискусій. Це особливо яскраво проявляється у постійній полеміці щодо виконання медичними працівниками адміністративних обов'язків під час окупації. Наприклад, консультант неурядової групи, яка надає рекомендації Міністерству охорони здоров'я та Міністерству з питань реінтеграції щодо плану реінтеграції закладів охорони здоров'я на звільнених територіях, зазначає: «Як на мене, має бути така межа: якщо людина добровільно погодилася виконувати адміністративно-господарські функції, що призвело до певних правових наслідків – наприклад, наймала та координувала роботу медичного персоналу, підписувала накази, пов'язані з функціонуванням закладу тощо – то це однозначно колабораціонізм»[37].  

Описані експертом дії насправді є необхідними для безперервного функціонування медичних закладів, у тому числі на благо цивільного населення (як передбачено IV Женевською конвенцією), і ніколи не повинні вважатися колабораціонізмом. Як правильно зазначив практикуючий адвокат і юрист із захисту прав людини з відомої правозахисної групи: 

Лікарі та медичні працівники захищені [міжнародним правом], щоб робити свою справу. Але чомусь дехто в Україні вважає, що головних лікарів або інших [медичних працівників], які виконують адміністративні функції, треба піддавати покаранню. На мою думку, ми повинні вносити медиків до «захищеної категорії» не тільки тоді, коли вони надають невідкладну медичну допомогу на фронті, але й тоді, коли їм потрібно лікувати пацієнтів у стаціонарі, з відповідним обладнанням та іншими необхідними засобами. А це означає, що хтось повинен створити для них ці умови. Як на мене, це взаємопов'язані процеси[38]. 

Працівники освіти

Відповідно до IV Женевської конвенції, окупаційна влада також зобов'язана «у співпраці з державними та місцевими органами влади сприяти належному функціонуванню всіх установ, що займаються доглядом за дітьми та їхнім вихованням (виділено нами)[39]. 

ММПЛУ встановила, що станом на березень 2024 р. було винесено 35 вироків у кримінальних справах проти 30 жінок і п’яти чоловіків, які були працівниками освітніх установ (директорами шкіл або їхніми заступниками, працівниками адміністрації університетів) і співробітниками «відділів освіти» на окупованих територіях[40]. УВКПЛ встановило, що лише з березня по травень 2024 року суди винесли ще 21 обвинувальний вирок за зайняття таких посад[41]. Усіх 76 осіб визнали винними у «впровадженні освітніх стандартів Російської Федерації» або «пропаганді в навчальних закладах». Майже в половині цих справ обвинувачені були засуджені заочно. У більшості випадків фігуранти отримали покарання у вигляді позбавлення волі на термін від 1 до 10 років, при цьому всім їм було заборонено обіймати певні посади. 

У листі, який Міністерство освіти і науки розіслало керівникам закладів освіти та районних і обласних адміністрацій у вересні 2022 року і який згодом отримала Human Rights Watch, уточнювалося, яким саме працівникам освіти на окупованих територіях загрожує кримінальне переслідування за колабораціонізм. Лист попереджає працівників освіти, що «зрада і співпраця з окупантами є кримінальним злочином і тягне за собою суворе покарання»[42]. У листі наголошено, що робота на будь-якій управлінській, викладацькій або дослідницькій посаді при окупаційній владі є «категорично неприйнятною». Хоча «масштаби та наслідки такої поведінки» будуть розглядатися судом при визначенні розміру покарання в кожному конкретному випадку, в листі зазначено, що «кричущий характер злочину не викликає сумнівів» щодо цих дій. 

У листі визначено, що слід вважати «колабораціонізмом». Зокрема, це «участь в освітньому процесі під окупаційною владою» та «впровадження освітніх стандартів держави-агресора». У ньому зазначено, що звинувачення в таких діях повинні бути підтверджені фактичними доказами, задокументованими за результатами офіційного розслідування. У листі міститься посилання на Методичні рекомендації Національного агентства з питань запобігання корупції щодо визначення випадків колабораціонізму. Проте, у методичних рекомендаціях, з якими ознайомилася Human Rights Watch, колабораціонізм трактують як загальне правопорушення, не визначаючи конкретних критеріїв, за якими дії вважатимуться злочином[43].  

У березні 2024 року представники Human Rights Watch поспілкувалися з родичами 43-річної вчительки української мови, засудженої до позбавлення волі за співпрацю з окупаційною владою за ч. 3 статті 111-1 Кримінального кодексу України («впровадження стандартів освіти держави-агресора»)[44]. В середині серпня 2022 року вчителька погодилася стати директором одного з ліцеїв у своєму місті. Члени родини вчительки розповіли Human Rights Watch, що у жінки не було вибору, оскільки вона повинна була утримувати свою сім'ю – мати похилого віку, хворого брата і десятирічного сина. Вона пропрацювала на цій посаді трохи більше місяця, і протягом цього часу школа була закрита. Коли місто звільнили у вересні 2022 року, представники української влади вимагали від жінки пройти обов'язкову перевірку на благонадійність («фільтрацію»), і вона її пройшла. Жінку звільнили з посади, яку вона обіймала під час окупації, а повернутися на попередню роботу вона не змогла. 

У лютому 2023 року жінку звинуватили у колабораціонізмі та взяли під варту. 

Наприкінці грудня 2023 року суд визнав її винною і засудив до одного року позбавлення волі. Рідні сподівалися, що жінка вийде на волю в березні 2024 року, але прокуратура подала апеляційну скаргу, вимагаючи дворічного ув'язнення. У квітні апеляційний суд призначив їй ще 6 місяців ув'язнення. 

Human Rights Watch ознайомилася з апеляційним рішенням, в якому зазначено, що суд першої інстанції не повною мірою врахував «тяжкість вчиненого обвинуваченою кримінального правопорушення, зокрема те, що... [обвинувачена] вчинила злочин проти основ національної безпеки України, що становить велику небезпеку для суспільства, проводила заходи з впровадження освітніх стандартів держави-агресора в закладах освіти під час воєнного стану, що призвело до вкрай негативних наслідків для запровадження повноцінного навчально-виховного процесу в Україні»[45]. 

Юрист із захисту прав людини з Медійної ініціативи за права людини поставив під сумнів правові підстави та практичну доцільність безумовної кримінальної відповідальності за роботу у сфері освіти під час окупації: 

Є правові проблеми та питання до державної політики. По-перше, в Криму працює від 30 до 40 тисяч вчителів, тож нам довелося б засудити десятки тисяч людей. Зрозуміло, що таким чином проблему не вирішити. Другий підхід є цілком правовим. Якщо ми притягуємо до відповідальності вчителів, то фактично кажемо: «Діти на окупованих територіях повинні бути неписьменними. Їх не треба вчити читати і писати», а це є основоположним правом – право на освіту. Хоча коли освіта тісно пов'язана з ідеологією, це вже інша історія[46]. 

Аналогічно, український суддя зазначив, що переслідування вчителів означає, що українські освітяни на окупованих територіях повинні віддати своїх учнів на поталу російським окупантам. Він сказав: 

Ми караємо за те, що за звичайних обставин не було б злочином. Просто тому, що людина продовжувала займатися своєю звичайною справою, але під російським прапором, це раптом стало кримінальним злочином. Так не має бути. 
 

Я вважаю, що навпаки, якщо подивитися на вчителів, які залишилися – вони залишилися зі своїми дітьми. А хіба було б краще, якби вони [російські окупанти] привезли вчителів з Ростова? З Бурятії? З Удмуртії? Росія зобов'язана забезпечити освітній процес на окупованих територіях. Або навіть гірше, вони [російські окупанти] могли вивезти дітей до Росії на навчання. Чи було б від цього краще дітям? Чи Україні?... Це дуже складний вибір – залишитися з дітьми або втекти і залишити дітей на милість переможця[47].

 Враховуючи специфіку умов окупації та відповідальність вчителів та керівників навчальних закладів за освіту дітей, українська влада не повинна карати людей на окупованих територіях за те, що вони викладають дітям за російською навчальною програмою. Також Human Rights Watch звертає увагу на те, що деякі предмети російської шкільної програми, як-от математика та природознавство, не мають ідеологічної складової. 

Крім того, об'єктивною альтернативою викладання українським дітям українськими педагогами є або позбавлення цих дітей можливості здобувати освіту, або вимушене переселення їхніх сімей з окупованих регіонів, або залучення російською окупаційною владою педагогів з Росії для виконання своїх зобов'язань щодо забезпечення освітнього процесу на окупованих ними територіях.  

Суспільно небезпечні наслідки та злочинні наміри

За українським законодавством, як зазначено в Кримінальному кодексі, щоб притягнути когось до відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, необхідні як наявність у людини злочинного наміру («mens rea», або злочинного умислу), так і факт заподіяння відповідної шкоди. У статті 11 Кримінального кодексу, де закріплені загальні засади кримінального правопорушення, воно визначається як «суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального правопорушення». У статті розуміється як діяння, внаслідок якого завдано шкоди, так душевний стан (намір) правопорушника. Хоча термін «mens rea» прямо не використовується в кодексі, злочинний намір передбачений у визначеннях окремих злочинів. 

Ті ж принципи законності також визначають, що можна правомірно вважати правопорушеннями згідно з міжнародним правом. 

Українські експерти з правових питань та правозахисники, з якими представники Human Rights Watch спілкувалися під час підготовки цього звіту, мають різні погляди на те, як слід тлумачити та застосовувати положення законодавства про відповідальність за колабораціонізмом. Проте всі вони погоджуються, що через недосконалість норм закону існує високий ризик свавільного переслідування за діяльність, яка, перш за все, була законною та/або щодо якої обвинувачені не мали злочинних намірів і яка не становила суспільної небезпеки та не завдавала шкоди. 

Наприклад, правозахисник, який має досвід захисту у справах про колабораціонізм в українських судах, зазначив: «На мій погляд, протиріччя полягає в тому, що надання життєво важливих послуг населенню на окупованих територіях не може бути одночасно визнане за законом загрозою суспільству»[48]. 

Як зазначив адвокат, який готувався оскаржити вирок у справі про колабораціонізм у суді: «[Щоб удосконалити законодавство про колабораціонізм] нам потрібно дуже чітко визначити, коли саме мотивом таких дій були, наприклад, наміри завдати шкоди, [або] отримати вигоду. Є ті, кого треба покарати [за колабораціонізм]. Але є багато таких, хто просто намагався допомогти людям, і вони не повинні страждати»[49]. 

Human Rights Watch ознайомилася з трьома справами людей, обвинувачених і засуджених до позбавлення волі за ч. 5 ст. 111-1 за роботу на посадах, пов'язаних з виконанням адміністративно-господарських функцій при окупаційній владі. У всіх трьох випадках не було жодних ознак того, що обвинувачені мали злочинний намір або що їхні дії завдали шкоди іншим особам чи суспільству. 

Перший з трьох вироків був винесений у січні 2024 року судом Дніпропетровської області лікарці ветеринарної клініки з окупованої Луганської області[50]. Згідно з вироком, вона співпрацювала з окупаційною владою, погодившись обійняти посаду заступниці керівника ветеринарної медицини в міській ветеринарній клініці. Її заочно засудили до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна і забороною займатися певною діяльністю на 12 років. 

Другий вирок було винесено 53-річній прибиральниці залізничного вокзалу з міста Лиман Донецької області, яке перебувало під російською окупацією протягом п'яти місяців – з кінця травня до початку жовтня 2022 року[51]. До повномасштабного вторгнення Росії вона була головою органу самоорганізації («вуличною») та представляла інтереси мешканців у комунікаціях з місцевою владою. Після окупації міста російськими військами в травні 2022 року вона замінила голову мікрорайону, яка виїхала одразу після початку окупації. На цій посаді вона підтримувала зв’язок з окупаційною владою від імені мешканців і допомагала їм отримувати гуманітарну допомогу, харчові продукти та вугілля. Збройні сили України звільнили місто у вересні 2022 року, а в січні 2023 року жінку затримали українські спецслужби. Незважаючи на те, що її функція полягала у «забезпеченні харчування, житла, одягу, перевезення чи охорони здоров'я» населення, як це передбачено Женевськими конвенціями, у серпні 2023 року суд у Дніпрі визнав її винною за статтею 111-1, ч. 5 (зайняття адміністративної посади) і засудив до п'яти років позбавлення волі за цю діяльність[52].   

Як повідомила Human Rights Watch адвокатка жінки, яка подала апеляцію, на виправдувальний вирок вона не розраховує, але сподівається на більш м'яке покарання для своєї підзахисної[53]. У травні 2024 року апеляційний суд залишив обвинувальний вирок без змін. 

Адвокатка каже: 

[У своїй практиці] я стикалася з випадками справжніх колаборантів, наприклад, тих, хто вказував окупантам на покинуті місцевими жителями квартири, коли ті тікали від війни, та інших, хто хотів завдати шкоди або отримати вигоду. Особисто я вважаю, що є справжні колаборанти, які мають понести покарання. Але за що її [мою клієнтку] покарали [та кинули за ґрати]? Все, що вона робила, це допомагала людям. На відміну від інших, у неї був велосипед, тож вона могла пересуватися та допомагати [роздавати допомогу]. 

Високопосадовець з Лиману, який, за даними ЗМІ, виїхав з міста за день до окупації і повернувся після звільнення, оголосив жінку винною ще до завершення судового процесу. В інтерв'ю для ЗМІ він сказав: «Я не знаю, як вони там працювали. Але якщо тривають суди, то означає, що вони порушили українське законодавство. Вони зрадили свою Батьківщину, де вони народилися, де вчилися, заробили собі пенсію»[54]. 

Третя справа була відкрита проти електрика, також з Лиману, засудженого за те, що він очолив комунальне підприємство з постачання електроенергії під керівництвом так званої адміністрації «ДНР». На цій посаді він керував роботами з відновлення електропостачання міста, пошкодженого внаслідок бойових дій. На суді електрик частково визнав свою провину та звернувся до суду з проханням взяти до уваги пом'якшувальні обставини: те, що електропостачання в місті потрібно було терміново відновити до зими, а також те, що він діяв через нагальну потребу утримати свою сім'ю, в якій була новонароджена дитина та старші родичі, що мали проблеми зі здоров'ям[55]. Суд засудив його до трьох років позбавлення волі з конфіскацією майна та забороною займатися професійною діяльністю терміном на 10 років, а також до 10 років заборони брати участь у роботах, пов'язаних з обслуговуванням та утриманням електромереж. Апеляційний суд скасував вирок, посилаючись на процесуальні порушення, але не зняв з чоловіка звинувачень у колабораціонізмі[56]. У переглянутому вироку 10-річна заборона займатися професійною діяльністю була скасована, і чоловіка звільнили з випробувальним терміном. Хоча апеляційний суд виніс більш м'який вирок, він не звільнив його і не зняв судимість. 

Ігнорування примусу та тиску

Положення законодавства про відповідальність за колабораційну діяльність не регулюють належним чином ситуації, коли українські цивільні на окупованих Росією територіях співпрацюють з окупаційними військами під тиском або примусом. Як було зазначено вище, закон трактують як такий, що передбачає кримінальну відповідальність за певні діяння безвідносно до мотивації обвинувачених. У Кримінальному кодексі у визначенні колабораціонізму міститься слово «добровільно», але суди дотримуються вузького визначення примусу[57] та ігнорують фактичні обставини тиску та примусу під час окупації[58]. Наслідком дії цих факторів може бути несправедливе кримінальне переслідування. 

Як зазначив суддя Верховного Суду, якщо відкинути юридичні визначення, проблема полягає також у нереалістичних і необґрунтованих очікуваннях, що «лояльні» громадяни України витримають тортури та жорстоке поводження, і що такого завзятого патріотизму можна досягти через страх перед кримінальним переслідуванням після деокупації: 

У законодавстві героїзм вважається нормальним явищем. Але ж героїзм не є нормою. А такий підхід, як зараз – якщо ти не герой, то ти злочинець – є абсолютно неправильним і некорисним для майбутнього України»[59].  

У численних звітах українських і міжнародних правозахисних організацій (зокрема Human Rights Watch) та міжурядових організацій зафіксовано випадки фізичного насильства, погроз, викрадення і катування членів сімей та інші серйозні правопорушення, які російські окупаційні війська вчиняють проти мирних жителів України з метою примусити їх підкоритися російській владі[60]. Також задокументовані численні свідчення цивільних громадян України, які жили в окупації, про важкі травми та стрес. Багато хто розповідав, що втратив джерела доходу та був змушений працювати лише для того, щоб вижити й утримувати себе та своїх близьких. 

Чотири мешканці міст на сході України, які були окуповані протягом кількох місяців у 2022 році, розповіли Human Rights Watch про те, як виглядало їхнє життя під російською окупацією. Один із них зазначав: 

Людям не було чого їсти. Раз на місяць видавали продуктові набори, 100 грамів цукру та 200 грамів борошна на чотирьох. Люди мусили працювати. Не тому, що вони переходили на чийсь бік, а просто, щоб [вижити]. Місцеві [українські] представники влади майже одразу виїхали, вони підірвали мости... Їжі не було, магазини та на склади розграбували. Людей у місті було більше, ніж необхідних для виживання запасів[61]. 

Незалежно від конкретних обставин, в яких людина може опинитися, коли приймає рішення працювати на окупаційну владу, не можна ігнорувати той факт, що захоплення території іншою державою воєнним шляхом для місцевих жителів є стресом та певним додатковим тиском, який у цьому випадку стає значно сильнішим через саму державну політику Росії щодо окупованих територій та масові правопорушення проти цивільного населення з боку російських збройних сил. 

У відповідь на запитання про примус, який застосовують російські військові до цивільних громадян України, юридичний консультант Міністерства охорони здоров'я та Міністерства з питань реінтеграції знехтував цими більш загальними питаннями і навів приклади, коли людям погрожували смертю або застосовували до них тортури, але вони зберігали лояльність до України та відмовлялися співпрацювати. Він також визнав, що кожен випадок слід розглядати окремо. 

Але інші експерти повідомили Human Rights Watch, що занадто часто українські суди ігнорують або відкидають примус як фактор при визначенні вини та винесенні вироку у справах про колабораціонізм. 

Наприклад, у вищезгаданій справі охоронця, обвинувачений заявив у суді, що російські військові змусили його погодитися працювати охоронцем на місцевому ринку та в аптеці, погрожуючи йому та його родині. Проте суд не вважав це «достатнім» примусом і визначив, що він працював під російською окупацією «добровільно». Як і у випадку з кількома іншими вироками, розглянутими Human Rights Watch, суд обґрунтував своє рішення відсутністю «об'єктивних даних, що вказують на застосування заходів фізичного та/або морального примусу»[62].  

Human Rights Watch також проаналізувала випадки, коли обвинувачені заявляли в суді про застосування до них тортур, але суд не брав до уваги цю інформацію, посилаючись на відсутність доказів. Наприклад, у Харківській області начальника цеху з виробництва освітлювальних приладів звинуватили в тому, що він передав російським військовим три автомобілі з цеху[63]. У суді він розповів, що російські солдати зупинили його на вулиці по дорозі до будинку батьків і привезли до свого штабу, де протягом доби утримували, били, дали в руки гранату та зв'язали їх за спиною і погрожували вбити його дівчину та батьків. Його свідчення в суді підтвердили його партнерка і ще один член сім'ї. Суд постановив, що не було надано достатніх доказів, які б свідчили про те, що на нього чинили фізичний або моральний тиск. Чоловіка засудили до п’яти років позбавлення волі з конфіскацією майна і забороною займатися комерційною діяльністю на 10 років.

 Хоча Human Rights Watch не може оцінити достовірність заяв про примус в окремих наведених вище випадках, зафіксовано численні факти застосування примусу до українських цивільних осіб російськими військовими окупантами. Хоча заяви про примус були використані як аргумент на захист у багатьох справах, на момент написання цього звіту з усіх вироків у справах про колабораціонізм у період з травня 2022 року по серпень 2024 року Human Rights Watch вдалося знайти лише один виправдувальний вирок, винесений на підставі факту примусу[64].

Порушення права особи на захист та інші порушення належної правової процедури

Великий відсоток обвинувальних вироків, широке поширення угод про визнання винуватості, низький відсоток апеляцій і нестача адвокатів, готових брати участь у справах про колабораціонізм, дають підстави для занепокоєння щодо того, що обвинувачені у колабораціонізмі позбавлені права на належну правову процедуру та справедливий суд. Воєнний час не звільняє держави від зобов'язання проводити виключно справедливі суди з дотриманням усіх необхідних судових гарантій[65]. Офіційний відступ України в умовах воєнного стану від деяких з її зобов'язань за міжнародними угодами про захист прав людини через війну не передбачає відступів від зобов'язань щодо гарантій справедливого суду, передбачених Європейською конвенцією з прав людини та Міжнародним пактом про громадянські і політичні права.  

Упередженість судових вироків та незначна кількість апеляцій

Як зазначено вище, станом на вересень 2024 року Human Rights Watch нарахувала 1,948 вироків за статтею 111-1 Кримінального кодексу та 84 вироки за статтею 111-2[66].  Аналіз вироків свідчить про те, що понад 99% з них є обвинувальними. 

З цих вироків станом на вересень 2024 року Human Rights Watch знайшла лише сім виправдувальних: шість за статтею 111-1 і один за статтею 111-2, який згодом був скасований після того, як сторона обвинувачення подала апеляцію. За результатами апеляцій не було винесено жодного виправдувального вироку.  

У багатьох справах про колабораціонізм суди ухвалювали рішення про тримання під вартою на період досудового розслідування без урахування індивідуальних обставин та вагомості доказів[67]. Міжнародне право прав людини передбачає, що тримання під вартою на період досудового розслідування має застосовуватися лише як винятковий захід[68].  

Як показує проведене Human Rights Watch дослідження вироків у справах про колабораціонізм, більшість таких справ ніколи не доходить до апеляції, а апеляційні суди задовольняють дуже мало апеляцій захисту у таких справах. 

Із 1,948 вироків, які ми нарахували за статтею 111-1 Кримінального кодексу, тільки 104 були переглянуті за результатами поданих апеляцій. У переважній більшості випадків було призначено більш суворі, а не більш м'які покарання (ми знайшли лише одну апеляцію на вирок за статтею 111-2). 

Зі 104 апеляцій за статтею 111-1, 38 були подані прокурорами, 56 – стороною захисту та 10 – спільно. Апеляційні суди задовольнили всі подані прокурорами апеляції, внаслідок чого покарання стали більш суворими. З поданих стороною захисту апеляцій про перегляд вироку, суди задовольнили лише п'ять (три частково і дві повністю), а в решті було відмовлено. Суди також задовольнили дві апеляції прокуратури про пом'якшення покарання та одну спільну апеляцію про пом'якшення покарання. У п'яти задоволених апеляційних скаргах захисту апеляційні суди здебільшого посилалися на процесуальні порушення, а не оскаржували суть обвинувачення або не розглядали індивідуальні обставини справи підсудного. 

Оскарження рішення у справі про колабораціонізм може зайняти багато часу і коштує дорого, оскільки вимагає послуг адвоката, якого багато хто не може собі дозволити, в умовах, коли готових братися за справи про колабораціонізм адвокатів дуже мало. За словами експертів, з якими ми спілкувалися під час підготовки цього звіту, це може стримувати людей від бажання подавати апеляцію, навіть якщо у них є вагомі підстави це зробити[69]. Значна кількість вироків у справах про колабораціонізм ґрунтується на угодах про визнання винуватості, що суттєво зменшує можливості обвинувачених оскаржити вирок в українській правовій системі[70].  

Коментуючи малу кількість апеляцій у справах про колабораціонізм, практикуючий український юрист зазначив, їх дуже мало: 

Коли обвинувачений не присутній, ніхто не оскаржує вирок. Коли обвинувачений присутній, занадто багато людей укладають угоди про визнання винуватості зі стороною обвинувачення. Отже, як це відбувається: висуваються всі звинувачення, суд їх задовольняє, і ніхто їх не оскаржує. Тобто у людей або не вистачає сил, або бажання оскаржувати звинувачення. Не знаю, чи їх залякують, чи це питання неефективного правового представництва, чи вони просто хочуть, аби все скоріше закінчилося.[71]  

Через усе це вищі судові інстанції не переглядають такі справи, також не існує уніфікованої судової процедури. Рішення ухвалюють на місцевому рівні, ніхто навіть не аналізує і не переглядає їх системно»[72]. 

Угоди про визнання винуватості

Угоди про визнання винуватості – це особливість систем кримінального правосуддя, яка дозволяє обвинуваченому отримати більш м'який вирок або зменшити термін покарання в обмін на визнання своєї провини до початку судового розгляду. Вони не обов'язково суперечать праву на справедливий суд, але, як зазначив Європейський суд з прав людини, по суті, це є відмовою від низки процесуальних прав. І для того, щоб бути ефективною, «будь-яка відмова від процесуальних прав завжди повинна бути чітко закріплена, супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними з її значенням, і не повинна суперечити жодному важливому суспільному інтересу»[73].

Згідно з Кримінальним процесуальним кодексом України, якщо обвинувачені укладають угоду про визнання винуватості, вони мають значно менше підстав для апеляційного оскарження та коротші строки для подання апеляції порівняно з обвинуваченими у звичайних справах[74].  

І хоча за наявними даними кількість угод про визнання винуватості у справах про колабораціонізм зменшилася, що може бути пов’язано зі зростанням кількості заочних розглядів справ, укладання угод про визнання винуватості у справах про колабораціонізм залишається поширеним явищем[75].   

Адвокати та судді, з якими спілкувалася Human Rights Watch, мають сумніви щодо здатності системи, яка значною мірою покладається на угоди про визнання винуватості, належним чином визначати вину чи невинуватість і виносити відповідні  вироки. Дехто стверджував, що протиріччя у положеннях законодавства про відповідальність за колабораціонізм та схильність до винесення обвинувальних вироків можуть підштовхнути обвинувачених до визнання провини за менш тяжкими звинуваченнями, навіть якщо ці люди не винні, щоб уникнути можливих суворіших покарань. 

Наприклад, як сказав один український експерт з правових питань: «Людина визнала свою провину, щоб уникнути нових проблем і більш суворого вироку. Чи було це зроблено з метою пошуку компромісу і вирішення проблеми? Тут межа розмивається. Звинувачення були справедливими та співмірними, чи людина погодилася, тому що не довіряє системі або не може знайти адвоката, який взявся б [за таку справу]?»[76]

Неналежний правовий захист

Адвокати, судді та інші особи розповідали Human Rights Watch, що не вистачає адвокатів, готових братися за справи про колабораціонізм. Дехто повідомляв про погрози, залякування та публічний осуд адвокатів, які ведуть такі справи[77]. Один адвокат сказав, що закон був настільки погано підготовлений, що ефективний захист був неможливий[78]. 

Під час організованого Генеральною прокуратурою України круглого столу, присвяченого практиці розслідування злочинів колабораціонізму, провідний спеціаліст Української фундації правової допомоги звернув увагу на нестачу адвокатів і поверхневий характер судових процесів, які, вочевидь, носять формальний характер. Він сказав: «Ми зіткнулися з практикою, коли в деяких прифронтових районах один адвокат вів 50-60 справ. Це є порушенням правил адвокатської етики. Ба більше, вироки у справах [про колабораціонізм] часто просто виносять автоматично. У таких випадках участь адвоката є досить формальною»[79]. Експерт української правозахисної громадської організації повідомив: «Адвокати часто кажуть, що відчувають тиск з боку правоохоронних органів через асоціації адвокатів... за надмірну активність у суді [у справах про колабораціонізм]»[80].  

За результатами проведених українськими та міжнародними групами незалежних оцінок були виявлені порушення належної правової процедури під час судових слухань у справах про колабораціонізм. В одній групі зазначили, що навіть коли обвинувачений отримує офіційного захисника, участь адвоката в суді може бути зведена до мінімуму. Громадська організація Safe Ukraine спільно з Міжнародним фондом «Відродження» проаналізувала 25 вироків за статтею 111-1, винесених з моменту запровадження положень про відповідальність за колабораційну діяльність, і по грудень 2023 року. Усі 25 вироків були обвинувальними, 14 були винесені за безпосередньої участі обвинувачених, а 11 – заочно.  

У дослідженні, наданому Human Rights Watch, наголошено на відсутності послідовності в судовій практиці щодо залучення захисника у справах про колабораціонізм[81]. Щонайменше у половині проаналізованих вироків за присутності підсудного участь захисника в судовому засіданні була «поверховою та несуттєвою для процесу». Наприклад, у деяких випадках роль адвоката обмежувалася формальною згадкою про присутність захисника під час судового процесу. У шести судових постановах взагалі не було жодної згадки про захисника. 

Судові рішення, ухвалені заочно  

Заочні судові рішення є характерною рисою імплементації законодавства України про відповідальність за колабораційну діяльність, незважаючи на те, що згідно з міжнародним правом заочні судові процеси мають сумнівний правовий статус. За оцінками Human Rights Watch, третина з проаналізованих 1,948 вироків за статтею 111-1 були винесені заочно[82]. Інші організації також зафіксували велику кількість заочних вироків, і цей показник продовжує зростати. Наприклад, за даними дослідження УВКПЛ, з 1,010 справ про колабораціонізм, розглянутих у період з травня 2022 року по грудень 2023 року, у 1,007 випадках були винесені обвинувальні вироки, 207 з яких – заочно[83]. У Центрі ZMINA повідомили про значне зростання кількості заочних розглядів справ у період з вересня 2023 року по червень 2024 року.[84]  

Згідно з міжнародним правом, заочний розгляд справи не є суворо забороненим, але категорично не схвалюється. Він дозволяється лише у виняткових випадках і за наявності певних гарантій[85]. Перш за все, обвинуваченого мали належним чином та фактично викликати до суду, він мав прийняти рішення не з'являтися до суду або чітко та недвозначно відмовитися від свого права бути присутнім на судовому засіданні, а під час судового розгляду мають бути вжиті заходи для належного дотримання права на захист за відсутності обвинуваченого[86]. Принципово важливо, що кожен засуджений заочно має право на повноцінний і справедливий повторний судовий розгляд, а не лише на апеляцію, якщо він згодом опиниться під вартою або якщо буде визнано, що судовий процес не має законної сили. Ці стандарти закріплені в зобов'язаннях України щодо справедливого суду відповідно до Європейської конвенції з прав людини (стаття 6) та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (стаття 14), а також підтверджені Радою Європи в численних резолюціях[87]. Європейський суд з прав людини наголошує, що присутність обвинуваченого на судовому засіданні «є однією з основних вимог статті 6» і що «відмова у правосудді... безсумнівно має місце, коли засуджений заочно не може згодом вимагати від суду нового розгляду справи по суті обвинувачення, як з точки зору права, так і з точки зору факту»[88]. Суд підтвердив, що коли неможливо відновити судовий розгляд, проведений за відсутності обвинуваченого, це буде «відвертою відмовою у правосудді», внаслідок чого провадження «явно суперечить положенням статті 6 або закріпленим у ній принципам...».[89] 

Європейський суд також постановив, що згідно з правом на ефективний засіб правового захисту та справедливий суд відповідно до Хартії ЄС про основні права, заочний судовий розгляд можна вважати прийнятним лише в тому випадку, якщо обвинувачений може згодом «домогтися відновлення судового розгляду або доступу до рівноцінного засобу правового захисту, внаслідок чого буде проведено новий розгляд справи по суті в його присутності»[90].   

Майже немає підстав вважати, що заочні судові процеси у справах про колабораціонізм відповідатимуть стандартам справедливого суду, і немає чітких гарантій, що обвинувачений буде особисто присутній на повторному судовому розгляді. З 11 заочних вироків, з якими ознайомилася Human Rights Watch, в одному з них лише формально згадано про участь захисника, а його роль зводилася лише до засвідчення того, що підсудний належним чином був повідомлений про судове засідання. У чотирьох вироках лише зазначено про присутність захисника без опису його дій. У трьох справах адвокати заявляли про недоведеність вини підзахисних, але не оскаржували вироки. 

Гнітючий вплив окремих положень законодавства про відповідальність за колабораційну діяльність на зусилля з реінтеграції та правосуддя перехідного періоду

Колабораціонізм підпадає під категорію злочинів проти національної безпеки, і Україна має право висувати звинувачення і переслідувати тих, хто завдав шкоди національній безпеці під час окупації. Проте, держава повинна робити це у відповідності до норм міжнародного гуманітарного права та з дотриманням зобов'язань у сфері прав людини, зокрема щодо справедливого суду. Окрім занепокоєння щодо неналежних гарантій захисту прав обвинувачених у чинних положеннях законодавства про відповідальність за колабораціонізм та їхньої реалізації, українські експерти з правових питань, судді та активісти громадянського суспільства, які спілкувалися з Human Rights Watch, наголошували на важливості дотримання балансу між безпосередніми безпековими питаннями та притягненням до відповідальності, та між більш глобальними цілями, досягненню яких, на їхню думку, мають сприяти норми про відповідальність за колабораційну діяльність. Зокрема, подальшій реінтеграції окупованих Росією територій, включно з Кримом, що перебуває під окупацією вже більше 10 років.

Врегулювання та реінтеграція є цілями правосуддя перехідного періоду – процесу, спрямованого на подолання наслідків конфлікту або порушень прав людини. Важливим є те, що правосуддя перехідного періоду може почати діяти під час конфлікту, а не тільки після його завершення. Воно передбачає вирішення питань, що виникли в минулому, наприклад, притягнення винних до відповідальності та надання допомоги постраждалим, але також спрямоване на запобігання заподіянню шкоди в майбутньому. Зокрема це може бути розбудова ефективних інституцій та створення механізмів для забезпечення притягнення винних до відповідальності[91].

Посилення недовіри, ускладнення процесу реінтеграції

Фактично, через занадто широкий характер положень законодавства про відповідальність за колабораційну діяльність виникають багато наслідків, які доповнюють один одного і перешкоджають реінтеграції. Наприклад, через нечіткі та надто загальні формулювання у законах багато громадян України, які живуть під російською окупацією, наражаються на ризик притягнення до кримінальної відповідальності та/або внесення до неофіційних «чорних списків», якщо Україна відновить контроль над їхніми територіями. Члени громади відчувають, що мають право виганяти своїх співгромадян, які взаємодіяли з окупаційною адміністрацією. Такі норми, закріплені в законодавстві, дають зрозуміти, що всіх, хто залишається на окупованих територіях і не чинить відкритого опору окупаційній владі, слід вважати колаборантами. Існуючі норми подають місцевим органам влади у звільнених регіонах сигнал, що можна, наприклад, звільнити з роботи будь-кого, хто працював під окупаційною владою, незалежно від того, чи підозрювали їх у колабораціонізмі, і навіть якщо ці люди успішно пройшли перевірку на благонадійність після деокупації. Таким чином, відбувається різке розділення між українцями, які пережили російську окупацію, і тими, хто виїхав на підконтрольну Україні територію. Розділення поглиблюється ще більше через потенційну можливість використання звинувачень у колабораціонізмі як інструменту для зведення особистих рахунків і отримання переваг у конкурентній боротьбі за дефіцитні ресурси та робочі місця. 

Після звільнення окупованих територій українські правоохоронні органи проводять «фільтрацію» – перевірку місцевих жителів на благонадійність, метою якої є виявлення потенційних загроз безпеці, зокрема реальних колаборантів. Ця процедура може бути законною, якщо проводиться з дотриманням належних процесуальних гарантій. Втім, незалежно від того, як відбувається сам процес, на практиці проходження «фільтрації» не дає людині жодних гарантій, що місцеві чиновники та сусіди не помстяться їй і не триматимуть під підозрою. Human Rights Watch зафіксувала випадки, коли з мешканців звільнених регіонів після фільтрації були зняті всі підозри у колабораціонізмі, проте місцева влада переслідувала їх, публічно ганьбила та позбавляла права на працевлаштування. У деяких випадках через прагнення місцевих жителів домогтися справедливості та покарання, чиновники жорстоко поводилися з тими, кого вважали колаборантами, навіть після того, як ті пройшли фільтрацію. 

Таким є випадок 39-річної Ольги О. Вона проживає в місті, що близько місяця перебувало під російською окупацією в березні 2022 року[92]. Ольга розповіла Human Rights Watch, що російські солдати, які стояли на її вулиці, неодноразово піддавали її сексуальному насильству. Вона сказала, що «погодилася» на це за умови, що солдати не чіпатимуть її доньку, якій на той час було 13 років[93]. За словами Ольги, після деокупації вона пройшла «фільтрацію». Її неодноразово викликали на допити українські правоохоронні органи, зокрема СБУ та Національна поліція. Чиновники кілька разів допитували її без адвоката, піддавали перевірці на детекторі брехні та обшукували її будинок.  

Вони наголошували на ймовірних зв'язках жінки з росіянами, ставилися до неї вороже і підозріло та звинувачували її у колабораціонізмі. «Мене змусили пройти детектор брехні, обшукали будинок, – каже вона. – Ніхто не був зацікавлений у тому, щоб я розповіла про зґвалтування. Вони забрали наші телефони і поводилися з нами, як з собаками. Ніби я зрадниця»[94]. 

Адвокат Ольги підтвердив Human Rights Watch, що представники органів влади, які проводили «фільтраційні» бесіди з Ольгою, ставилися до неї скептично та вороже[95]. До кінця літа 2022 року Ольгу не визнавали постраждалою від сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом.

Після перевірок на благонадійність українські чиновники повідомили Ользі, що з неї знята підозра, і що вона має право домагатися правосуддя за сексуальне насильство, якого зазнала. Але Ольга розповіла, що тривала і нав'язлива процедура фільтрації викликала підозри у місцевих жителів, які звинувачували її у співпраці з російськими солдатами: «Коли нас звільнили, сусіди почали нас цькувати, кілька разів били вікна в моєму будинку, де з нами також живе моя мама. Я кілька разів зверталася по допомогу до поліції, але вони нічого не зробили»[96].    

Правозахисники Human Rights Watch поспілкувалися з мешканцями трьох раніше окупованих російськими військами міст. Їхні розповіді свідчать про те, як представники місцевої української влади стигматизували мешканців, зокрема й тих, хто вже пройшов фільтрацію, і просто звільняли їх з роботи в публічному секторі.

Вчителька української мови та літератури з 15-річним стажем викладання з міста на сході України розповіла, що у неї не було іншого вибору, окрім як залишитися в своєму місті під час російської окупації[97]. Вона каже, що працювала під окупаційною владою, щоб мати харчові продукти та інші предмети першої потреби та забезпечувати свого чоловіка – ветерана війни, який переховувався від окупантів. Потім російська влада відрядила її на короткі курси підвищення кваліфікації вчителів у Росії. Через це після звільнення міста у жінки виникли проблеми з працевлаштуванням. Зокрема, їй заборонили працювати на попередній посаді та відмовили у працевлаштуванні в інших освітніх закладах. Незважаючи на те, що жінка пройшла «фільтрацію», за її словами, їй сказали, що вона більше ніколи не зможе працювати вчителем. 

Згодом вона влаштувалася на підсобну роботу на залізничній станції. 

Під час розмови з представниками Human Rights Watch жінка докладно розповіла про постійний психологічний стрес, тривогу і страх, втрату джерел доходу та репресії за дії, які, за її словами, вона вчинила під тиском: «Я тільки хочу працювати з дітьми. Не уявляю життя без цього. Починала з дитячого садка, потім викладала в школі – у цьому було все моє життя. І тепер воно зруйноване через єдиний вчинок, який я зробила, щоб врятувати кохану людину. Нічого поганого я не накоїла». 

Жителька іншого міста розповіла: «Вихователі, прибиральниці, бібліотекари – всі, хто отримував гроші з [міського] бюджету, навіть якщо вони не виходили з дому, не працювали, а просто залишалися в окупації – всіх їх негайно звільнили. Коли представники влади повернулися, був виданий наказ звільнити їх усіх»[98]. 

Інша жінка також розповіла Human Rights Watch, що після того, як їхнє місто було деокуповане, і повернулися місцеві чиновники, вони почали звільняти всіх, хто працював в окупації. Їй відомо про вищезгадану справу вчительки, яку притягнули до кримінальної відповідальності за згоду стати директором ліцею (Див. «Притягнення медичних працівників та освітян до відповідальності за колабораціонізм»). Жінка повідомила, що вчителька спочатку пройшла фільтрацію, але заперечувала проти звільнення, і влада притягнула її до кримінальної відповідальності, щоб відбити бажання в інших оскаржувати звільнення. 

Вона пояснила: «Чому вони її [вчительку] посадили? Щоб створити прецедент, і тому що вона чинила опір, стверджувала, що її не повинні були звільняти. Якби вона дала відсіч, інші звільнені могли б почати сперечатися, чому їх звільнили. Але коли її посадили до в'язниці, ніхто не наважився навіть пискнути. Ніхто не сперечався». 

У пошуках балансу між правосуддям та реінтеграцією

Пройшло вже майже три роки після першого потрясіння від повномасштабного вторгнення Росії та ухвалення поспіхом норм про відповідальність за колабораційну діяльність. Як було згадано вище, деякі українські законодавці починають переосмислювати їхній вплив та пропонувати поправки до них. Консультативна місія Європейського Союзу в Україні (КМЄС) також рекомендувала законодавцям взяти до уваги більш загальний контекст правосуддя перехідного періоду. Це передбачає належне врахування думки громадськості та груп громадянського суспільства щодо балансу між покаранням та амністією для тих, кого можуть вважати колаборантами, а також щодо досягнення цілей примирення в суспільстві. Зокрема, в дослідженні КМЄС зазначено: «Кримінальна відповідальність за колабораціонізм – лише один із можливих інструментів правосуддя перехідного періоду. Збалансоване використання різних інструментів є необхідною умовою для відновлення стабільного миру та справедливості на звільнених територіях»[99].  

З цим погоджуються і деякі українські експерти з правових питань, з якими спілкувалися представники Human Rights Watch. Щодо тих, хто надавав звичайні послуги цивільному населенню, ці експерти стверджують, що українська влада повинна заохочувати їх залишатися в окупованих громадах та надавати ці послуги, а не давати їм зрозуміти, що якщо вони залишаться, то згодом будуть покарані. 

За словами одного з суддів, високий відсоток обвинувальних вироків у справах про колабораціонізм лише сприятиме зростанню напруженості на окупованих територіях: 

Вважаю, що [тих, хто залишається в громаді] треба не карати, а заохочувати. Те саме стосується лікарів, комунальників. Виникає навіть питання щодо працівників поліції – якщо вони продовжують патрулювати вулиці, захищають людей від злочинців, то я особисто маю великі сумніви, що вони є «колаборантами»[100]. 

Експерт з правових питань, спеціаліст із законодавства про відповідальність за колабораційну діяльність у Криму, зауважив: 

З суто юридичної точки зору, існує дуже багато способів вдосконалити це законодавство, особливо в частині, що стосується суспільної шкоди. Дуже багато питань залишаються відкритими. Проте, коли всі ці рекомендації висловлюють українські юристи, правозахисники тощо, здається, що цього недостатньо для того, щоб переломити ситуацію і змусити [парламентарів] внести ці зміни[101].

Запобігати колабораціонізму необхідно, зокрема, заради того, щоб захистити інтереси національної безпеки України й ускладнити та зробити більш затратною окупацію для Росії – і все це задля відновлення територіальної цілісності України. Багато мешканців звільнених регіонів та українські юристи припускають, що норми про відповідальність за колабораційну діяльність і практика їх застосування можуть мати протилежний ефект. 

За словами адвоката, «ці норми законодавства настільки розпливчасті, що вони полегшують завдання Росії як окупанта, змушуючи людей під окупацією жити в страху, що якщо Росія піде, то їх усіх чекає покарання».[102] Юрист-аналітик Центру ZMINA зазначив: «А як щодо жителів Криму? Вони живуть там вже 10 років, є діти, які виросли під владою Росії. Люди, які там працюють, платять податки – всі вони колаборанти? Їх теж треба покарати?»[103]  

Жителі окупованих раніше регіонів, а також активісти та правозахисні групи постійно повідомляють, що через переслідування підозрюваних у колабораціонізмі в цих громадах зростає страх, підозрілість і недовіра. Багато хто вважає, що переслідування жителів за колабораціонізм є серйозною перешкодою для подальших заходів з реінтеграції. Як зазначив суддя Верховного суду: «Окрім нещодавно окупованих територій, є ще й давно окуповані території – Крим, частини Луганської та Донецької областей. Якщо підхід України такий: «Якщо ти залишився – ти колаборант», то ми потенційно створюємо там фронт опору. Нас не зустрічатимуть як переможців. Нам там не зрадіють»[104]. 
 

Подяки

Звіт було підготовлено старшим дослідником відділу Європи та Центральної Азії Human Rights Watch. 

Ешлінг Реіді, старша юридична радниця Human Rights Watch, написала для цього звіту главу щодо міжнародного гуманітарного права та права прав людини, та провела загальний юридичний аналіз. Ксенія Квітка, молодша дослідниця по Україні, переглядала це дослідження та надала допомогу у його проведенні. Дослідження редагувала Рейчел Денбер, заступниця директора відділу Європи та Центральної Азії. Джозеф Сандерс, заступник директора програмного відділу, здійснив програмну рецензію.   

Це дослідження переглядали наступні спеціалізовані фахівці: Белкіс Віллє, асоційована директорка відділу криз, конфліктів та озброєння, Іскра Кірова, керівниця напряму адвокації відділу Європи та Центральної Азії, Зама Неф, директорка відділу прав дітей, та Балкіз Джарра, асоційована директорка відділу міжнародного правосуддя. 

Звіт до публікації готували фахівчиня відділу Європи та Центральної Азії Еллен Блаєр, координатор з публікацій Тревіс Карр. Хосе Мартінес, адміністратор, координував його випуск. 

Тетяна Тоцька переклала це дослідження з англійської на українську мову. 

Human Rights Watch висловлює щиру вдячність усім українським правозахисникам, адвокатам і експертам з правових питань за те, що вони поділилися з нами своїми думками. Ми особливо вдячні Центру прав людини ZMINA, Медійній ініціативі за права людини, Українській правовій консультативній групі та Центру громадянських свобод за їхній щедрий внесок своїми знанням та досвідом у це дослідження. 

Нарешті, Human Rights Watch щиро вдячна всім українцям, які погодилися поговорити з нами та поділилися своїм досвідом.