9 березня 2022 року російські війська завдали удару по цьому житловому будинку в Ізюмі. Було вбито щонайменше 44 людини.
Від обстрілу загинули чоловіки, жінки та діти, які переховувалися у підвалі будівлі.
64-річний електрик Михайло Яцентюк вижив.
Загинули семеро членів його родини — дружина, діти, зять, онуки та теща.
«Я досі чую відлуння тисячі вибухів»
Внаслідок обстрілу росіянами житлового будинку в місті Ізюм загинули десятки мирних людей
З кінця вересня до середини березня 2023 року представники Human Rights Watch провели три тижні в місті Ізюм на сході Харківської області та поспілкувалися з 21 жителями, зокрема з тими, хто вижив, свідками, членами сімей загиблих 9 березня та працівниками аварійно-рятувальних служб. Дослідники Human Rights Watch також проводили огляд речових доказів на місці події, у будинку №2 по вулиці Першотравневій, та робили фото й відео напівзруйнованого будинку. Використовуючи супутникові знімки та дані Open Street Map, дослідники перетворили ці записи на 3D-модель, щоб наочно продемонструвати наслідки руйнувань.
Щоб реконструювати внутрішнє планування, автори дослідження проаналізували будівельну документацію та архітектурні плани. Оскільки протягом багатьох років будинок і підвал неодноразово перебудовували, а деякі його елементи відрізнялися від будівельної документації, додаткові фотографії, малюнки Яцентюка та надана ним інформація допомогли дослідникам створити комплексну 3D-модель будинку до обстрілу.
Пропонуємо вашій увазі цифрову реконструкцію наслідків цього обстрілу, одного з найбільш смертоносних для цивільного населення з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року. Ми розкажемо, як Яцентюку вдалося вижити, як загинула його родина та як він прагне домогтися справедливості.
П'ятиповерховий будинок на східному березі річки Донець був рідним домом для Михайла Яцентюка та його дружини Наталії, з якою вони разом прожили сорок років.
У цьому невеликому будинку на 40 квартир вони виростили трьох дітей та шістьох онуків. Тут вони всією великою родиною відзначали свята та влаштовували застілля. Добре знали усіх сусідів — разом ходили по гриби у ліс, доглядали подвір'я та збирали гроші на благоустрій.
До того, як ворог напав на Ізюм, цей будинок був серцем громади — поруч була початкова школа, баскетбольний майданчик та футбольне поле. У подвір'ї діти гралися на різнобарвному дитячому майданчику зі столиком для пікніків.
До 9 березня, коли було завдано удар, росіяни не контролювали центральний район міста, де стоїть цей багатоквартирний будинок. Поросла деревами річка неподалік, де сім'я Яцентюка любила проводити літо, отримала інше призначення: вона стримувала наступ російських військ.
На момент обстрілу українські збройні сили, зокрема підрозділи територіальної оборони, продовжували відбивати атаки російських військ та підтримуваних ними формувань, які захопили більшу частину міста Ізюм, але не змогли прорватися до центру міста. Мирні жителі, які ще там залишалися, робили все можливе, щоб вижити в умовах посилення обстрілів.
Російські підрозділи намагалися захопити Ізюм, який буде окупований ними з березня по вересень 2022 року. Тому обстріли у тому районі, де мешкав Яцентюк, ставали дедалі частішими. Декілька влучань було і в будинок, але, за словами його мешканців, обійшлося без жертв.
Human Rights Watch не вдалося знайти жодних доказів, що будинок можна було б вважати законним воєнним об'єктом, хоча в місті точилися бойові дії. Четверо постраждалих та свідків розповіли, що, наскільки їм відомо, будинок не використовувався у військових цілях. До 9 березня вони не чули та не бачили пострілів з будинку. Один зі свідків повідомив, що йому розповідали, ніби на початку місяця українські солдати зайшли до підвалу і попросили ключі від горища, щоб «оглянути його», але інші мешканці стверджують, що перед обстрілом не бачили українських військових або інших ознак військової присутності в будинку.
Представники Human Rights Watch неодноразово відвідували будинок після 20 вересня, коли російські війська залишили місто, — оглядали руїни, підіймалися на неушкоджені сходові клітки, заходили у квартири та вцілілі приміщення у підвалі. У листопаді та січні 2023 року оператор знімав з дрона будівлю та територію навколо неї, щоб зробити якісне відео даху та видимих частин горища. Під час фізичного та візуального огляду дослідники не виявили жодних ознак обладнаних вогневих позицій на даху, всередині або у кількох метрах від будівлі.
У трьох місцях у східній, найбільш віддаленій від річки частині будинку, дослідники знайшли загалом понад десяток стріляних гільз від зброї малого калібру 5,45 мм та 7,62 мм. Найбільше їх було на двох внутрішніх сходових майданчиках на нижніх поверхах, решта — у квартирі на п'ятому поверсі. Маркування на гільзах вказує на те, що ці набої були зроблені на заводах як в Україні, так і в Росії, але широке розповсюдження цих набоїв та часте захоплення боєприпасів російськими та українськими військовими одне в одного не дозволяє зробити висновок, хто та коли використовував ці набої або як вони опинилися в будинку . Жоден з чотирьох опитаних свідків не зазначив, що постріли лунали з будинку під час або приблизно під час обстрілу 9 березня.
Один із постраждалих розповів, що протягом кількох місяців після обстрілу російські військові час від часу заходили до будинку, щоб взяти залишки продуктів з квартир. Він зазначив, що в травні бачив, як вони заносили до будинку невеликі коробки. Пізніше він бачив використані гільзи на сходах і на підвіконні в будинку.
Інший постраждалий зазначив, що за кілька днів до 9 березня вони разом з іншим мешканцем будинку вийшли вночі на вулицю та бачили й чули стрілянину зі зброї малого калібру та більш важкого озброєння із західного берега річки, який перебував під контролем російських збройних сил.
Дослідникам Human Rights Watch не вдалося встановити, яку саме зброю було застосовано для удару по будинку Яцентюка, через відсутність залишків на місці події — за словами рятувальників, ці залишки поховані під завалами. Також українські військові прибрали їх після того, як російські підрозділи залишили Ізюм.
Однак масштаби руйнування будівлі свідчать про використання великого авіаційного боєприпасу типу бомби серії ФАБ-500 з підривачем уповільненої дії.
Боєприпас із підривачем уповільненої дії вибухає після того, як влучить у ціль та пройде деяку відстань, або через короткий проміжок часу після цього. Таким чином, він міг пробити кілька поверхів будівлі, а потім здетонувати, спричинивши катастрофічні руйнування.
Напади невибіркового характеру, під час яких не розрізняють військові цілі та мирне населення або цивільні об'єкти, або коли очікувана шкода цивільному населенню та майну є надмірною порівняно з конкретною та очевидною очікуваною військовою перевагою, порушують закони війни. Усі, хто здійснює такі напади зі злочинним наміром, навмисно або з необережності, несуть відповідальність за воєнні злочини.
На початку березня родина Яцентюка ховалася в будинку, який здригався від кожного вибуху. Але встояв.
Human Rights Watch отримала від місцевих органів влади плани поверхів. Завдяки ним, а також фотографіям з місця події та зробленим Яцентюком малюнкам дослідники змогли відтворити конструкцію будівлі та її вигляд всередині до удару.
Фахівці Human Rights Watch проаналізували зроблені до окупації Росією цього регіону фотографії, відео та супутникові знімки, які дозволяють оцінити стан конструкції та фасаду будинку. Вони свідчать про те, що будівля була неушкодженою і, схоже, конструктивно міцною.
«Бачите цю дірку? — сказав Яцентюк під час інтерв'ю, вказуючи на вікно, позначене на схемі Human Rights Watch як сектор А3. — Там була двокімнатна квартира... І ще одне влучання було сюди, на горище [на схемі позначено А6]. Бачите цю велику діру?»
Ці пошкодження видно на 3D-моделі, побудованій з використанням зображень та вимірювань будівлі.
За його словами, за кілька днів до обстрілу 9 березня внаслідок вибухів поряд з будинком в ньому вибило шибки, зокрема й у квартирі родини Яцентюка.
Оскільки в будинку не було газу, родина готувала їжу на балконі за допомогою портативного гриля, на якому вони влітку кожні вихідні смажили м'ясо та готували плов.
6 березня, після кількох вибухів поруч із будинком, Яцентюк і члени його родини вирішили перебратися до підвалу, де вже перебували їхні сусіди. Мешканці періодично переходили до підвалу та внутрішніх кімнат на початку березня під час повітряних тривог, але цього разу все було інакше.
Як електрик за фахом, Яцентюк добре знав підвал. Він мав доступ до електрощитової, де, як він сподівався, його сім'я буде в безпеці.
Разом з ним були його дружина, 65-річна Наталія, дочка Ольга Кравченко, 39 років , зять Віталій Кравченко, 38 років , та троє онуків: Дмитро, 15 років , Олексій, 9 років , та Арина, 3 роки. 96-річна мати Наталії, Зінаїда, також знайшла прихисток у тісній кімнаті, куди Яцентюк приніс надувний матрац, ковдри, обігрівач, подушки та ноутбук.
У підвалі були відокремлені кімнати, до яких можна було потрапити внутрішніми сходами з чотирьох під'їздів, а також приміщення більшого розміру, до яких вели зовнішні сходи з двох сторін.
Без світла підвал був «темним лабіринтом», як сказав один з потерпілих, який попросив не називати його ім'я.
Люди пересувалися кімнатами навпомацки та на звук, щоб не наступити на тих, хто спав на підлозі.
Сусіди балакали між собою. Одна дівчинка-підліток принесла свого кота.
Надворі точилася війна, чути було гуркіт військових літаків і безпілотників.
За кілька днів до удару температура повітря впала нижче нуля.
Багато мешканців будинку сховалися в центральній частині підвалу, якомога далі від протягів. Вони думали, що там буде безпечно і тепло.
Як згадує одна з уцілілих, в ніч перед обстрілом з сирого підвалу лунали голоси її сусідів — вони співали в темряві.
Наступного ранку, 9 березня, Яцентюк вийшов з підвалу, зварив кашу на сніданок та приніс її своїй родині в електрощитову.
Це була їхня остання страва.
«Дідусю, я хочу чаю», — сказала йому після сніданку онука, яку він називав Арінкою.
Михайло підвівся, щоб піти заварити чай на їхній газовій плиті двома поверхами вище.
«Міша, я з тобою», — сказала Наталія.
«Добре, — відповів він. — Почекаю в коридорі».
Любов до онуки врятувала йому життя.
Близько 9 ранку Яцентюк вийшов з електрощитової та попрямував до металевих сходів на перший поверх. Пролунав вибух, який один з постраждалих описав як «відлуння тисячі вибухів».
Потужний снаряд влучив у будинок і розірвав його навпіл, через що в ньому утворилася діра завширшки щонайменше 15 метрів.
Такі пошкодження характерні для великих авіабомб. Свідки стверджують, що літаки літали над містом кілька днів, зокрема 9 березня, і що вони чули сильні вибухи в цьому районі, коли російські збройні сили намагалися захопити центральну частину Ізюма — єдиний район міста, який не перебував під їхнім контролем до початку березня.
Представники Human Rights Watch переглянули два відео приблизно від 9 березня, на яких зафіксовано обстріл, що стався трохи більше ніж за кілометр на південь від будинку родини Яцентюк. На одному з них видно хмару пилу і диму, що здіймається в повітря, а на іншому — людину, яка ховається поруч з евакуаційними автобусами приблизно за 400 метрів від будівлі, коли літак низько пролітає над нею.
Внаслідок удару обвалилися всі п'ять поверхів у центральній частині будинку.
Яцентюк втратив свідомість. Коли він отямився, частково засипаний шматками бетону та привалений металевою драбиною, яка захистила його від уламків, то не знайшов ні Наталії, ні Віталія, ні Ольги. Він не чув ні онуків, ні Зінаїди.
«Усіх моїх завалило в підвалі, усі вони загинули, — каже Яцентюк. — Аріна Кравченко — ось мій янгол-охоронець».
Яцентюк кілька годин вибирався з-під завалів.
Більшість людей, які переховувалися в будинку, загинули внаслідок обстрілу. На пошук та ексгумацію їхніх тіл знадобилося понад місяць.
Після цього удару Яцентюк був «пропащою» людиною, каже він. Він не голився. Він був забудькуватим і насилу пригадував імена. Він був пригнічений. Одна жінка, близько 70 років, вижила під час обстрілу, але залишилася під завалами. Сусіди приносили їй їжу та воду, але через кілька днів вона померла.
Спочатку рятувальники та інші сусіди відкопували людей голими руками. Потім вони почали використовувати техніку, яку рятувальникам вдалося знайти у російських військових, що окупували місто.
Яцентюк та інші використовували все можливе, щоб встановити особи загиблих. Деякі тіла були настільки понівечені, що їх неможливо було впізнати. Ті, хто вижив, знаходили речі, які могли допомогти ідентифікувати померлих: паспорти та посвідчення особи в кишенях, телефони з номерами близьких людей. Жоден зі свідків чи рятувальників не сказав, що бачив або знайшов зброю чи тіла у військовій формі.
Знаходили вони й тіла сусідів, наприклад, Лідії Мединської , відомої лікарки-гінеколога, яка до війни любила подовгу гуляти в лісі.
Декого Яцентюк не знав, ймовірно, це були люди з сусідніх будинків, які шукали укриття в підвалі. Невідомі були поховані під номерами, без імен.
Яцентюк знайшов тіла всіх сімох членів своєї родини 12 і 13 квітня.
«Я відвіз їх на кладовище на вулиці Некрасова, де лежать кілька поколінь членів моєї родини», — розповідає Яцентюк. Він зробив труну з дерева і килимів, поховав їх на міському кладовищі, порослому деревами, і подбав про те, щоб троє його онуків були поховані поруч з батьками. Він не хотів, щоб їм було самотньо.
Один із рятувальників повідомив, що вони ексгумували 51 тіло. На підставі інтерв'ю зі свідками та тими, хто діставав тіла, а також аналізу повідомлень у соціальних мережах, Human Rights Watch вдалося підтвердити загибель щонайменше 44 осіб, включно з членами родини Яцентюка.
Швидше за все, їх було більше, оскільки деякі тіла не вдалося ідентифікувати, а деяких поховали ще до ексгумації рятувальниками.
Руїни будинку Яцентюка все ще стоять як нагадування про втрату.
Проходячи через потрощену вітальню свого сусіда через дев'ять місяців після обстрілу, він дивиться на порожнечу. Колись тут була його родинна оселя.
Внизу — сходи, якими він піднявся з підвалу, де прийшов до тями та зрозумів, що його родини більше немає.
Обгорілі, розрізані навпіл квартири навколо застигли в часі, речі з минулого життя перетворилися на сплутаний дріт і розтрощену цеглу. Сірий піджак висить у відчиненій шафі. На уламках розбитого бетону — швейна машинка. Тріснутий посуд стоїть стопкою на блюді.
На дитячому майданчику нікого, школа далі по вулиці зруйнована. На березі річки, де колись сиділи рибалки, а Яцентюк влітку влаштовував пікніки з родиною, — тиша.
Маленькі жовті квітки, що пробиваються з землі навколо будинку, прикрашають імпровізовані меморіали загиблим.
Людей, для яких цей будинок був домом, більше немає. Деяким з них після удару підвал став могилою. Після того, як їхні тіла витягли з-під завалів мешканці та рятувальники, багатьох поховали на околиці міста. Ті, хто вижив, не можуть повернутися додому.
Яцентюк прагне правосуддя за загибель Наталії. Він хоче, щоб були притягнуті до відповідальності ті, хто винен у скоєнні цього обстрілу, у вбивстві Віталія, Ольги, Дмитра та Олексія. Він хоче, щоб знайшли той літак, який скинув бомбу, що вбила маленьку Аріну.
Розслідування ймовірних порушень правил ведення війни в Україні тривають, і, за словами Яцентюка, міжнародна спільнота мусить «приділити цим розслідуванням максимальну увагу».
Наразі Яцентюк намагається відбудувати те, що залишилося від його зруйнованого життя в Ізюмі. Він каже, що іноді дев'ятого числа, в день загибелі його сім'ї, з ним трапляється щось хороше. Це дає йому таке довгоочікуване тимчасове полегшення. Він починає «жити спочатку».
Яцентюк каже, що колись повернеться на цвинтар за річкою, де поспіхом поховав свою родину. Там, серед дерев і безладних могил, він поставить пам'ятник на згадку про них.
Подяка:
Зображення люб'язно надали:
Anklage Gegen Putin? ARD Story by SWR and rbb 2023
Платформа пам'яті Меморіал
Михайло Яцентюк
