ukraine

I. РОБОЧЕ РЕЗЮМЕ

Хоча офіційна цензура, яка існувала в Україні за радянських часів, припинила своє існування після того, як країна стала незалежною у 1991 році, неофіційна цензура все ж таки існує. Засоби масової інформації, які висловлюють погляди, критичні щодо державних службовців чи інших визначних осіб, наражалися на довільні податкові перевірки, позбавлення та скасування ліцензій з формальних приводів, позови про нанесення моральних збитків через наклеп, а тим часом окремі журналісти зіштовхувалися з турботами та фізичними нападами. У цьому звіті повідомляється про ще одну підступну форму неформальної цензури: секретні інструкційні пам’ятки, які Адміністрація Президента готує та поширює серед вищих керівників та редакторів національних телевізійних станцій та деяких газет. Ці нотатки, відомі як темники (від російського темы недели, тобто щотижневі теми), описують директиви щодо змісту та характеру повідомлень новин. Головні редактори страхаються наслідків за незгоду з цими директивами й тому дотримуються інструкцій темників, коли визначають редакційні рамки для праці журналістів.

Державні службовці, як заведено, заперечують, що що-небудь знають про темники чи як-небудб причетні до них. Проте, українські журналісти, аналітики засобів масової інформації та визначні політики послідовно повідомляють, що ці інструктивні документи походять з надр Адміністрації Президента. Редактори отримують від службовців вимоги щодо інструкцій, які містяться в темниках, та й самі ці документи постійно вимагають такого висвітлення новин, що зображає Президента Кучму та пропрезидентську Соціал-демократичну партію України (об’єднану) (СДПУ(о)) у сприятливому світлі та дискредитує чи надає другорядності значним опозиційним політичним діячам та партіям.

У жовтні 2002 року Human Rights Watch («Нагляд за дотриманням прав людини») провела дослідження щодо неофіційної політичної цензури шляхом інтерв’ю зі службовцями телевізійних студій, урядовцями та аналітиками засобів масової інформації. Ми зосередились на впливі темників на журналістику телевізійних новин, тому що телебачення — найпоширеніша форма мас-медіа в Україні. З цією метою ми опитали десятьох провідних службовців п’яти національних телевізійних станцій та однієї київської станції, включаючи старших редакторів, редакторів програм, журналістів, що ведуть репортажі з місця подій, ведучих програм та кореспондентів. Крім того, ми дослідили сім темників за різні тижні кінця 2001 та 2002 роки. Human Rights Watch отримала темники із джерел, пов’язаних з вищим керівництвом провідних телестанцій.

Вперше темники були розповсюджені серед обмеженої кількості засобів масової інформації протягом вересня та жовтня 2001 року під час передвиборної кампанії до Верховної Ради у березні 2002 року. Редактори, журналісти та аналітики ЗМІ повідомляли, що до серпня 2002 року розповсюдження темників поширилося на всі станції й підлягання інструкціям було ще рішучіше посилене телефонними дзвінками та залякуванням. Темники стали відомі широким колам громадськості, коли голова Комітету в справах свободи слова та інформації Верховної Ради, Микола Томенко, викрив їх існування.

Темники підірвали свободу слова в Україні. Редактори та журналісти відчували зобов’язання дотримуватися інструкцій темників через економічний та політичний тиск, а також боялися наслідків відмову співпрацювати. В минулому ті засоби масової інформації, які підтримували опозиційні партії або які не підкорювалися офіційним вимогам, зіштовхнулися з податковими перевірками, судовими позовами або позбавленням ліцензії, що загрожувало їх існуванню, а в деяких випадках навіть були повністю закриті. Подібним чином ті журналісти, які зайняли незалежну позицію, були переведені на нижчі посади, почали отримувати зменшену платню чи були звільнені. Турботи та насильство, яких зазнали журналісти навіть ще до появи темників, зробили свій внесок в атмосферу залякування, яка примусила їх дотримуватися директив. Найбільш шокуючим з таких інцидентів стало вбивство відверто опозиційного журналіста Георгія Ґонґадзе у вересні 2000 року, у причетності до якого згодом було запідозрювано Президента Леоніда Кучму та інших високих посадових осіб.

Невдалі реформи та економічний застій зробили засоби масової інформації та самих журналістів чутливими до спонсорства значних політично-фінансових блоків, які використовують засоби масової інформації як виразників своїх інтересів. Така ситуація особливо явна для телевізійних станцій. З шести національних телевізійних станцій в Україні, одна є державною, дві належать лідерам СДПУ(о) та знаходяться під впливом глави Адміністрації Президента, а три інші фінансуються значною мірою зятем Президента Кучми. Найбільш впливовому органові регулювання діяльності засобів масової інформації країни (та єдиному, що видає їм ліцензії), Національній раді з питань телебачення та радіомовлення, бракує прозорості, й вона зазнає паралізуючого політичного тиску.

Темники та інші види тиску на роботу телевізійних станцій трансформували процес випуску новин. Якщо колись, в минулому, журналісти, кореспонденти, що ведуть репортажі з місця подій та редактори в значній мірі визначали зміст новин, тепер вони повинні детально обговорювати з головними редакторами чи вищим керівництвом фактично всі аспекти кожного тексту та програми, щоб забезпечити дотримання телестудією інструкцій Адміністрації Президента, що передаються через темники, телефонні дзвінки та інші неофіційні канали. Деякі керівники телевізійних станцій усунули політичні програми або аналітичні шоу, щоб запобігти протиріч. Занадто відвертих журналістів було переведено на нижчі посади в межах тих же станцій, де їхня непокора є менш суттєвою. За таких умов журналісти почали самі себе піддавати цензурі, оскільки вони дійшли розуміння, який саме матеріал буде прийнятним для передачі, а який буде відхилено. Телевізійні новини тепер одностайно прокучмівські й, через те, що телебачення є найбільш поширеною формою засобів масової інформації в Україні, державна цензура ефективно перешкоджує громадськості України мати доступ до провідного джерела об’єктивної інформації.

Через те, що Україна є державою, яка приєдналася до Європейської Конвенції про права людини та до Міжнародної конвенції з громадянських та політичних прав, уряд зобов’язаний захищати право на свободу слова1. Внутрішнє право також гарантує таку свободу. Стаття 15 Української Конституції забороняє цензуру, а Стаття 34 гарантує кожному громадянину «свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів та переконань2» Крім того, Україна розробила багато законів, щоб захистити засоби інформації та журналістів, щоб підтримати свободу слова та доступ до інформації. Неспроможність українського уряду та, зокрема, Адміністрації Президента забезпечити реалізацію та повне впровадження в життя цих законів, не дає можливості виконати їхній обов’язок щодо захисту свободи слова.

Human Rights Watch рекомендує українській владі та міжнародним органам вжити заходів для забезпечення дотримання Україною внутрішніх та міжнародних зобов’язань підтримувати свободу слова. Адміністрації Президента слід негайно припинити використання темників та будь-якої іншої форми тиску або офіційної чи неофіційної цензури на випуски новин телебаченням чи іншими засобами мас-медіа. Генеральній прокуратурі слід провести негайні ретельні розслідування діяльності органів влади та інших осіб, причетних до цензури чи інших зловживань проти засобів мас-медіа, і винних притягнути до відповідальності. Верховна Рада повинна вжити заходів для зміни законодавства в ділянці визначення поняття цензури, визначення поняття наклепу та процесуальних норм щодо нього, для встановлення реальної мінімальної заробітної плати журналістів, а також для збільшення прозорості Національної ради з питань телебачення та радіомовлення.

Human Rights Watch рекомендує також, щоб Рада Європи використовувала усі можливі засоби та механізми, щоб допомогти вирішити проблему неспроможності України дотримуватися її зобов’язань та виконувати рекомендації, нещодавно представлені Комітетом Міністрів. Раді Європи належить розглянути продовження допомоги українській владі через ініціативи, подібні до тих, що були висунуті в «Плані дій для засобів масової інформації в Україні» 2001–2002 років. Аналогічно Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) та Організації Об’єднаних Націй (ООН) слід забезпечити адекватне втілення рекомендацій, пов’язаних зі свободою слова, що були встановлені в нещодавніх доповідях для України. І, зрештою, Європейському Союзові (ЄС), Організації Північноатлантичного договору (НATO) та міжнародним фінансовим установам рекомендовано створити умови для поглиблення двосторонніх відносин з метою значного поступу України в ґарантуванні свободи слова.

II. ПОЛІТИЧНЕ ТЛО

Поява темників сталася після двох років політичних скандалів, що стосувалися, зокрема, Президента Леоніда Кучми, та співпала зі стрімким спадом рейтингу президента серед народу, а також з введенням Президентом нових заходів щодо постійних сутичок з опозицією. В 1999 році Кучма переміг на виборах на другий п’ятирічний термін з понад 56­відсотковою кількістю голосів3. Невдовзі після президентських виборів Кучма розпочав спроби зміцнення своєї влади та здійснення контролю виконавчої влади над Верховною Радою, щоб начебто покласти край непорозумінням між президентом та парламентом, які ускладнювали процедуру законодавства. Кучма скаржився, що Рада зруйнувала його спроби зміцнення ринкових реформ і є відповідальна за затягування восьмирічного економічного застою в країні4. В січні 2000 року Кучма ініціював спірний референдум про зміни в конституції, спрямовані на зменшення повноважень Ради і натомість збільшення повноважень Президента5. Хоча 80–90 відсотків електорату підтримали всі зміни, запропоновані Кучмою, Верховна Рада більш як 80-ма відсотками голосів не затвердила поправки, які могли б суттєво зменшити її власний авторитет.

Напруженість між законодавчою й виконавчою гілками влади продовжувалася, довіра президенту зазнала суворої критики в листопаді 2000 року, коли лідер Соціалістичної партії України Олександр Мороз викрив існування секретної плівки із записами розмов (зроблених колишнім охоронцем президента Миколою Мельниченком) Кучми та інших високих політичних і фінансових діячів. На плівці викриваються чисельні скандали, викрадання людей та вбивство допитливого журналіста Георгія Ґонґадзе у вересні 2000 року, до чого були причетні Кучма та інші провідні посадові особи6. Ґонґадзе займався розслідуванням корупції та відкрито критикував січневий референдум, що його ініціював президент Кучма, і спроби уряду обмежити свободу преси. На плівці Мельниченка також записано схвалення Кучмою продажу складних військових радарних систем до Іраку, що порушувало ембарґо на зброю Організації Об’єднаних Націй.

Скандал, що був названий «Кучмаґейт», а також зростання занепокоєння громадськості корупцією, зубожінням і безробіттям дали поштовх виникненню руху протесту «Україна без Кучми» в кінці 2000 року7. У лютому і березні 2001 року, студенти, пенсіонери, політичні та інші діячі організували мітинги по всій країні. Деякі з цих демонстрацій закінчились насиллям та арештом сотень демонстрантів. Розуміючи зростання антипатії й ризику для його правління, 6 березня 2001 року Президент Кучма почав вимагати, щоб усі урядовці «публічно розірвали будь-які зв’язки з опозицією протягом тижня, або склали свої повноваження8.

В цей період президент Кучма також почав відсторонювати від влади ключових осіб, які хотіли проведення реформ. В січні 2001 року Кучма звільнив Заступника прем’єр-міністра і міністра енергетики Юлію Тимошенко після того, як Генеральна прокуратура порушила кримінальну справу проти неї, звинувачуючи її в шахрайстві та зловживанні владою під час її головування в Об’єднаних енергетичних системах України з 1995 по 1997 роки9. Вона більше року займала посаду прем’єр-міністра і після звільнення стала відверто критикувати президента. Аналітики вважають, що кримінальна справа та звільнення Тимошенко пов’язані з її намаганнями реформувати енергетичний сектор. Її реформи погрожували інтересам нафтових і газових олігархів країни, багато з яких тісно співпрацювали з Кучмою і користувалися зростанням політичної і економічної влади протягом другого терміну президентства Кучми10. Серед бізнесменів, найсерйозніше уражених реформами Тимошенко, були й пов’язані з пропрезидентською партією СДПУ(о), яка контролює більшість регіональних постачальників енергії11. Тимошенко було заарештовано й ув’язнено на шість тижнів, поки районний суд не ухвалив, що звинувачення проти неї безпідставні. В квітні 2002 року районний суд закрив судову справу проти Тимошенко, але в серпні 2002 року новий Генеральний прокурор Святослав Піскун порушив нову кримінальну справу проти неї, з тими самими звинуваченнями, а у вересні 2002 року було порушено ще одну справу проти Тимошенко, за протизаконний заклик скинути Президента Кучму.

Через три місяці після звільнення Тимошенко відомий реформатор прем’єр­міністр Віктор Ющенко також потрапив під критику. Незважаючи на успіхи в проведенні реформ Ющенком, впливові фінансові і промислові кола вважали, що багато з настанов Ющенка перешкоджають веденню прибуткового бізнесу. Депутати від Комуністичної партії утворили союз з СДПУ(о) та іншими прокучмівськими партіями. Цей союз представляв інтереси керівників найпотужніших українських бізнесових корпорацій і намагався усунути уряд Ющенка в квітні 2001 року шляхом вотуму недовіри12. Під час шістнадцятимісячного перебування Ющенка на посаді прем’єр-міністра західні аналітики дали йому позитивну оцінку за гамування інфляції, виконання обов’язків по сплаті внутрішніх і зовнішніх боргів, виплату заборгованостей по пенсіях і передбачення періоду реального економічного росту в Україні, першого за більше ніж десятирічний період13. Рада усунула Ющенка і замінила на запропонованого Кучмою кандидата — Анатолія Кінаха.

Протягом наступних місяців Рада і Президент змагалися з приводу прийняття нового закону про вибори. Парламентські вибори в березні 2002 року були скрізь захмарені цим конфліктом: повідомлялося про незаконне втручання органів влади, зловживання адміністративними ресурсами, випадки насильства та залякування репортерів і засобів масової інформації14. Незважаючи на маніпуляції влади, пропрезидентський блок «За єдину Україну» назбирав 11,8 відсотка голосів за партійними списками, які відповіають половині місць у парламенті. Виявилося, що дві опозиційні партії були популярнішими при голосуванні за партійними списками: коаліція «Наша Україна» на чолі з Віктором Ющенком отримала 23,57 відсотка, а Комуністична партія України забезпечила собі 20 відсотків. Лише три інших партії подолали шестивідсотковий бар’єр для посідання місць: Блок Юлії Тимошенко (7,26 відсотків), Соціалістична партія України (6,87 відсотків) і СДПУ(о) (6,27 відсотків)15. Проте у кінцевому складі Верховної Ради партія «За єдину Україну» отримала найбільшу загальну кількість місць, важкими зусиллями виборовши місця окремим пропрезидентським кандидатам у місцевих виборчих округах, що забезпечують іншу половину місць в парламенті16.

Таким чином, безпосередній успіх опозиційних партій на виборах не трансформувався в їхню сильну позицію в парламенті. У травні 2002 року блок «За єдину Україну» та СДПУ(о) скооперувалися для отримання посад Голови Верховної Ради та його заступника. Невдовзі після цього було зроблено два ключових посадових призначення: Кучма в червні 2002 призначив главою Адміністрації Президента голову СДПУ(о) Віктора Медведчука, а через місяць домігся схвалення парламентом його кандидата на посаду генерального прокурора — Святослава Піскуна. Починаючи з цього періоду, пропрезидентські партії почали переконувати багатьох незалежних депутатів і депутатів від інших партій і фракцій приєднуватися до їхніх рядів17. Пропрезидентська більшість важлива для Кучми, щоб полегшити проходження запропонованого ним законодавства й запобігти імпічменту18.

Хоча Кучмі вдалося зміцнити свою позицію в парламенті та в основних виконавчих органах, протягом літа його популярність продовжувала падати через тривалі скандали й невирішені соціально-економічні проблеми. Відповідно до опитування, проведеного у вересні 2002 року, лише 5,9 відсотків українців висловили повну підтримку Kучми і майже 72 відсотки були за його відставку19. У вересні й жовтні 2002 року опозиційні партії — Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Блок Юлії Тимошенко та «Наша Україна» організували антикучмівські акції протесту по всій країні20. Найбільша з них — «Повстань, Україно», що проводилася 16 вересня в столиці України, Києві, — зібрала понад 20 000 учасників.

Український уряд пішов на все, щоб придушити дії опозиції, забороняючи акціїї в центрі Києва й вимагаючи, щоб вони були проведені на стадіоні у віддаленому кінці міста21. Розклади руху автобусів на Київ та приміських потягів було змінено невідомо чому саме 16 вересня, а автоінспекція перекрила рух автомобілів і автобусів, які були не зі столичними номерними знаками. У результаті цих дій тисячі людей не потрапили до міста в цей день незалежно від того, чи мали вони намір брати участь у демонстраціях. Напередодні демонстрацій міліція залякувала студентів і членів опозиційних партій. Уряд також розпочав у засобах масової інформації аґресивну кампанію, яка мала на меті відрадити людям брати участь у протестах та приховати масштаби протесту й вимоги протестуючих22. Крім того, з незрозумілих причин пункти обміну валют у багатьох місцях столиці були зачинені в переддень і день демонстрацій у Києві. На ранок після акції протесту, міліція руйнувала палатки учасників демонстрацій і заарештувала кількадесят учасників.

У наступних після демонстрацій місяцях опозиція та пропрезидентські сили у Верховній Раді маневрували в боротьбі за посади, і жоден не був здатен сформувати стабільну більшість. У відповідь на парламентську безвихідь Кучма у листопаді усунув Кінаха і призначив прем’єр-міністром донецького губернатора Віктора Януковича, який зміг організувати більшість у Верховній Раді до середини грудня23. Вплив Кучмаґейтівського скандалу на президента посилився в жовтні 2002 року, після того, як експерти Сполучених Штатів підтвердили справжність запису на плівку Мельниченком і американський уряд вжив заходів, щоб ізолювати Кучму у зв’язку зі схваленням ним справи іракського озброєння24. Незабаром після цього суддя Київського апеляційного суду Юрій Василенко порушив карне розслідування проти Кучми, пов’язане з цими та іншими обвинуваченнями, але в грудні Верховний Суд скасував рішення про розслідування. У лютому 2003 року Верховний Суд додатково рекомендував Верховній Раді звільнити Василенка, звинувачуючи його у тому, що він порушив конституцію і зловживав владою, розпочавши кримінальну справу проти Кучми25.

III. МАСОВО-ІНФОРМАЦІЙНЕ ТЛО

Український народ в даний час має доступ до широкої розмаїтості джерел новин: радіо- та телепередачі, друковані видання, Інтернет. Відповідно до даних Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, Україна має 791 зареєстровану телевізійну й радіостанцію26. Крім того, існує 3925 друкованих видань ЗМІ, більше ніж 500 українських сайтів новин в Інтернеті та тридцять п’ять агенцій новин. З них чотири відсотки телестанцій і радіостанцій та дев’ять відсотків друкованих засобів ЗМІ належать державі. Існує три агенції новин, якими керує держава27.

Розмаїття джерел новин, велика кількість незалежних станцій та конституційні й правові гарантії для ЗМІ дають підстави вважати, що свобода слова розвинена адекватно й поважається. Однак окремі журналісти й редактори зустрілися з фізичними нападами, позовами про нанесення моральних збитків через наклеп та неофіційними схемами оплати, що залишають їх вразливими до цензурного тиску. ЗМІ зустрілися з економічними перешкодами на шляху незалежного розвитку й зіштовхнулися з офіційними переслідуваннями та свавіллям при ліцензуванні й податкових процедурах28. З цих причин «Репортери без Кордонів» у 2002 році внесли Україну до Всесвітнього списку свободи преси (Worldwide Press Freedom Index) як 112­у країну (з 139) з точки зору журналістської свободи та державних зусиль по гарантуванню свободу слова29. Комітет захисту журналістів вніс Кучму до списку десяти найбільших ворогів преси у1999 році та знову у 2001 році30.

Існують численні урядові агенції для управління інформацією та засобами інформації. Органи, що уповноважені розвивати і втілювати інформаційну політику, включають Комітет Верховної Влади з питань свободи слова та інформації та, в рамках виконавчої влади, Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення і Державний комітет зв’язку та інформації. Національна Рада з питань телебачення та радіомовлення відповідальна за ліцензування радіостанцій31. Після викриття вбивства Ґонґадзе, під час всезростаючої критики ставлення влади до ЗМІ, у квітні 2001 року Президент Кучма заснував Раду інформаційної політики — орган президентської адміністрації, котрий мав на меті захищати інформацію і права та свободи ЗМІ, а також поліпшити відносини між ЗМІ та владою. У липні 2002 року, після призначення Віктора Медведчука главою адміністрації, був створений додатковий відділ у межах Адміністрації Президента — Відділ інформаційної політики.

Радіомовлення та телебачення

З 791 ліцензованої теле­ і радіокомпанії України двадцять вісім знаходяться у власності держави32. П’ятсот двадцять дві з них (63 відсотки) або не працюють взагалі, або ледве кредитоспроможні. Є п’ятдесят дев’ять компаній кабельного телебачення, що обслуговують приблизно два мільйони користувачів. Переважна більшість теле- і радіостанцій є регіональним або місцевими, включаючи 322 телестанції, 417 радіостанцій, і сорок чотири поєднані теле-і радіостанції33. Приналежна державі Українська національна радіокомпанія — єдина станція, що має стовідсоткове покриття території України. Інші великі станції включають «Наше радіо» з 46-відсотковим покриттям, «Довіру» з 33 відсотками та «Гала-радіо» з 28 відсотками34. Українські радіостанції передають іноземні радіопередачі від Бі-Бі-Сі (BBC), «Німецької хвилі» (Deutsche Welle), Радіо «Свободна Європа» (Radio Free Europe), Радіо Канада (Radio Canada) та «Голосу Америки» (Voice of America).

Протягом останніх років, двоє з найбагатших людей України та провідних політичних діячів досягли безпосереднього контролю або значного впливу на всі головні українські телестанції, крім УТ­1, що належить державі. Віктор Пінчук, зять Президента Кучми і депутат Верховної Ради від Трудової партії, підтримує значними інвестиціями «Новий канал», СТБ та ІCTV, а також дніпропетровський 11­й канал35. Серед іншого інформаційного майна Пінчука — найбільша щоденна газета України «Факты и комментарии» та Українська службу новин. «Новий канал» і СТБ одержують також чималі російські інвестиції36. Олександр Зінченко з СДПУ(о) — власник телеканалу «Інтер», «Студією 1+1» володіють також особи з СДПУ(о)37. Глава Адміністрації Президента Віктор Медведчук також дотримує фінансові зобов’язання та вплив на ці станції, так само як і на УТ­138. Лідер СДПУ(о) Григорій Суркіс володіє каналом TET — важливою київською місцевою та регіональною станцією, передачі якої досягають 12 відсотків населення39.

УТ­1, що належить Національній телевізійній компанії України, є єдиною дійсно національною телевізійною станцією, оскільки вона охоплює більше 98 відсотків української території. П’ять інших великих станцій транслюють програми на значну частині території України і через це вважаються «національними»: «Студія 1+1» має 95-відсоткове охоплення; «Інтер» має 62-відсоткове охоплення; «Новий канал», СТБ і ІCTV мають приблизно 25-відсоткове охоплення кожен40. Три станції з найбільшим покриттям — УТ­1, «Студія 1+1» та «Інтер», отримують майже 90 відсотків прибутку від реклами на телебаченні, а решта10 відсотків розподіляються серед інших 828 станцій41. Згідно з даними компанії AGB, яка займається збиранням даних про телеглядачів, з липня по вересень 2002 року «Студія 1+1» отримала 27 відсотків середньої ринкової долі, «Інтер» — 26,7 відсотка, «Новий канал» — 8,3 відсотка, ІCTV — 5,8 відсотка, СTБ — 5 відсотків і УТ­1 — 4,6 відсотка42. Регіональні станції мають набагато меншу частку на ринку і в значній мірі транслюють програми, що відповідають місцевим інтересам. Такі російські канали телебачення, як ОРТ, РTР, НTВ та ТВ­6 виходять в ефір через кабельний і супутниковий зв’язок, і деякі програми повторно ретранслюються на «Інтері» та інших регіональних каналах. Західна Україна приймає польські, чеські та угорські телепрограми43.

За повідомленням Національної ради радіомовлення в листопаді 2001 року, художні фільми і мильні опери домінують серед телевізійних передач. «Новий канал» та ІCTV присвячують більше 66 відсотків ефірного часу таким передачам, а «Інтер» — більше ніж 50 відсотків. На каналі УТ­1, який пропонує більше новин і програм про поточні події, фільми та мильні опери транслюються не так часто. Приблизно 20 відсотків передач на «Студії 1+1», СTБ та «Інтері» присвячено новинам. У будні дні, «Студія 1+1» пропонує п’ять-сім раз в день тридцятихвилинні новини — у різні години дня, включаючи поєднану ранкову розважально-інформаційну програму. Решта програм «Студії 1+1» значною мірою присвячені показам комедійних шоу, мильних опер, фільмів та мультфільмів44. Програма новин «Вікна» на каналі СТБ виходить в ефір чотири рази на день; також додатково транслююються бізнесові і кримінальні новини. Інші типові програми включають покази комедійних шоу, закордонні передачі, як-от «Багаті і знамениті» та «Острів фантазій», а також часті покази художніх фільмів45. На каналі «Інтер» вранці та вдень виходить в ефір вісім коротких програм новин, увечері — дві програми новин (о 20:00 та о 23:40); інше — різні розважальні програми, включаючи мильні опери «В ім’я любові» й «Ізабелла». «Новий канал» теж представляє численні багатосерійні мелодрами і художні фільми, а також дві п’ятихвилинні ранкові програми новин, інтегровані у ранкове шоу «Підйом», одну обідню передачу, та дві двадцятип’ятихвилинні випуски: о 19:00 та о 23:1546. Усі канали пропонують менше програм новин і більше художніх фільмів на вихідні.

Друковані видання

Станом на жовтень 2002 року в Україні було зареєстровано 355 національних, 464 регіональних і 1732 місцевих газет, а також 1374 журнали. Європейський центр журналістики визначив, що у порівнянні з двадцятьма шістьма іншими європейськими країнами Україна має найменшу кількість друкованих ЗМІ. Їхній загальний тираж також дуже низький через низькі доходи. Газета «Факты и комментарии» має найбільший тираж: щоденно продають 1 019 000 її примірників. Наступними є «Сільські вісті», яку продають у кількості 476 000 примірників на день, і державна газета «Голос Украины» з щоденним тиражем 180 000 примірників. Національний щотижневик «Дзеркало тижня», відомий об’єктивністі своїх повідомлень, має тираж 48 000 примірників — лише на вісім тисяч більше за національне щоденне видання «День»47. «Урядовий кур’єр» і «Голос Украины» — головні з газет, що фінансуються державою. Протягом парламентських виборів 2002 року газети «Факты и комментарии», «Сегодня», «День» та «Киевские ведомости» підтримували пропрезидентські партії. «Сільські вісті», «Україна молода» та «Вечерние вести» Юлії Тимошенко — головні газети, що підтримували опозицію48. Більшість українських газет мають значне місцеве чи регіональне, а не національне розповсюдження. Більшість журналів не мають великого тиражу і орієнтуються на обмежені кола читачів49.

Серед зареєстрованих видань ЗМІ майже 38 відсотків україномовних, 22 відсотки — російськомовних і 20 відсотків двомовних видань. Щоденний тираж російськомовних видань — приблизно двадцять п’ять мільйонів примірників на день, україномовних — шістнадцять мільйонів примірників, котрі розповсюджуються значною мірою в Західній Україні. В Автономній Республіці Крим виходять численні видання кримськотатарською мовою, хоча домінує російськомовна преса50.

Інтернет Медіа

Україна переживає бум Інтернету протягом останніх років, і в даний час понад 500 різних джерел інформації можна переглядати в режимі он-лайн. Більшість цих джерел новин незалежні і не пов’язані з політичними партіями чи іншими угрупованнями. Більше половини (55 відсотків) українських веб-сайтів створюються інформаційними компаніями й агентствами новин, 23 відсотки належать політичним партіям, 14 відсотків включають форуми та сайти новин, і вісім відсотків — персональні веб-сторінки51. Україна має понад 320 Інтернет газет та журналів, і більшість друкованих ЗМІ мають свої Інтернет-версії52. Найпопулярніший ЗМІ Інтернету — віртуальний журнал Korrespondent.net53. Хоча загальна кількість користувачів в Україні також зросла понад два мільйони, лише 750 000 користувачів регулярно використовують Інтернет, більшість з них — чоловіки (83 відсотки) віком від 20 до 29 років (48,9 відсотків)54.

Обмеження свободи висловлювань

Незважаючи на існування великої кількості й розмаїтості джерел новин, скасування державної попередньої цензури, яка існувала за часів Радянської влади, і декриміналізації наклепу в 2001 році, численні фактори все ще обмежують свободу слова для журналістів і редакторів інтернетових, друкованих, а також телевізійних ЗМІ. Звичайним явищем є насильницькі напади на журналістів, які, як вважають, мають політичне підґрунтя55. Найбільш сумнозвісними з них були вбивства двох журналістів, які розслідували корупцію серед політичних посадових осіб,— Георгія Ґонґадзе у 2000 році та Ігоря Олександрова у 2001 році. Частими є позови про наклепи проти ЗМІ та окремих журналістів. Незалежно від сутності окремих судових справ, величезні суми за моральні збитки, котрі регулярно вимагаються в позовах і часто виплачуються за звинуваченням у наклепі, загрожують виживанню тих ЗМІ, які критикують місцевих та загальнонаціональних політичних діячів56. Більшість органів масової інформації офіційно встановлюють журналістам дуже низьку зарплату і таємно, без фінансових документів доплачують заробіток «в конвертах», обходячи сплату податків57. Через ці обставини журналістами можна легко управляти, застосовуючи погрози утримання значної частини їхньої плати. Не менш важливим є те, що журналісти, особливо поза межами столиці, також скаржаться на непрозорість органів влади та неможливість доступу до урядової інформації, незважаючи на недавній президентський указ, який видано для ґарантування цього права58.

Слабкість української економіки обмежує можливості процвітання незалежних ЗМІ як прибуткових компаній, що покладаються лише на доходи від реклами та продажу. Журналісти мають небагато можливостей для зміни роботи та стійкого доходу. Економічна нестабільність змусила більшість ЗМІ та журналістів отримувати спонсорську допомогу від крупних промислових та політичних кіл заради фінансової стабільності. Організація з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ), а також міжнародні і національні групи нагляду за ЗМІ відзначили, що концентрація прав власності на ЗМІ часто обмежує об’єктивність у викладі новин і призводить до домінування в більшості джерел мас-медіа думок і інтересів певних осіб чи груп. Регіональні ЗМІ найбільш вразливі до тиску з боку власників і дуже часто віддзеркалюють інтереси місцевих бізнесових та політичних кіл. Друковані,телевізійні та радіомовні засоби в межах держави часто знаходяться у власності чи контролюються близькими до Президента Кучми особами і тому найчастіше притримуються прокучмівського напрямку59.

Слабкі фінансові позиції ЗМІ також роблять їх вразливими до політичного тиску. У той час як закон гарантує рівний вихід на ринок для всіх потенційних учасників, керовані державою чи пропрезидентські засоби масової інформації отримують газетний папір по вигідних цінах, державні приміщення, а також послуги розповсюдження та пошти60. Ендемічна корупція, таємні податкові та бухгалтерські інструкції щодо комерційних підприємств призводять до фальсифікації фінансових звітів як доконечно потрібного засобу виживання. Внаслідок цього більшість власників ЗМІ зіштовхується з вибірковим державним утиском чи закриттям «під виглядом цілком законного дотримання правопорядку»61. Крім того, ОБСЄ, міжнародні та внутрішні наглядові групи і декілька аналітиків відзначили використання державою свавільних та виснажливих податкових, пожежних, санітарних перевірок, що мають на меті паралізувати діяльність незалежних ЗМІ та закривати їх62. В одному нестерпному випадку одна з трьох кращих видавничих фірм України, «Такі справи», перенесла приблизно тридцять рейдів податкової міліції в період між березнем і листопадом 2002 року після публікації біографії опозиційного лідера і колишнього заступника прем’єр-міністра Юлії Тимошенко «Невиконані розпорядження»63. Кілька провідних теле- і радіостанцій, включаючи Київську телестанцію УТАР, «Студію 1+1» і «Радіо Континент», були позбавлені ліцензій на трансляцію передач протягом останніх років суперечливим рішенням Національної ради з питань телебачення та радіомовлення64.

Протягом періоду виборів у березні 2002 року були численні повідомлення про безпосередні дії проти ЗМІ. У січні 2002 року друкарні відмовилися публікувати соціалістичну газету «Рубеж», що призвело до голодовки її журналістів. У лютому й березні 2002 року київські друкарні скасували контракти на друк опозиційних газет «Слово Батьківщини» та «Вечірні вісті», змушуючи власників перевести друк на Західну Україну65. У вересні 2002 року потрапили до обігу підроблені копії «Вечерних вестей», де був заклик жителям Києва не приєднуватися до протестів66. За тиждень до виборів невідомі міліціонери зупинили вантажівку, що везла 107 000 примірників опозиційної газети «Свобода» й викинули примірники в річку. Згодом знов надруковане видання конфіскувала у видавця міліція67.


1 Стаття 10(1) Конвенції захисту прав людини та основних свобод зазначає: «1. Кожна людина має право на свободу самовираження. Це право включає свободу дотримуватися своєї думки, отримувати та поширювати інформацію та ідеї без втручання з боку державних органів та незалежно від кордонів. Ця стаття не забороняє державам запроваджувати ліцензування радіомовних, телевізійних чи кінематографічних установ». Стаття 19 Міжнародної Угоди про цивільні та політичні права зазначає: «1. Кожна людина має право дотримуватися своєї думки безперешкодно. 2. Кожна людина має право на свободу самовираження; це право включає свободу пошуку, отримання та використання інформації та різних ідей незалежно від кордонів, в усному, письмовому чи друкованому виглядах, у вигляді мистецтва, або через будь-які інші засоби на її вибір».

2Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року.

3Central Election Commission of Ukraine, “Unified All-State Single-Mandate Election Constituency: Elections Result,” 14 листопада 1999 р. [Інтернет], http://195.230.157.53/pls/vp1/webproc0e (станом на 19 листопада 2002 р.).

4На відміну від усіх інших країн колишнього Радянського Союзу, Україна не повідомляла жодного року про ріст між 1992 і 1999. ВВП з 1989 до 1998 року зменшився приблизно на 53 відсотки. Приватизація й дерегуляція проходили дуже повільно. Anders Aslund, “Problems with Economic Transformation in Ukraine,” paper presented at the Fifth Dubrovnik Conference on Transition Economies, June 23–25,1999 [Інтернет], http://www.ceіp.org/fіles/publіcatіons/webnote10.asp (станом на 20 грудня 2002 р.).

5Доповнення дали б президенту можливість збільшити свої повноваження для розпуску парламенту; зменшили б кількість депутатів з 450 до 300; скасували б депутатський імунітет та створили б другу палату в парламенті. Президент мав би повноваження призначати членів другої палати, яка мала б представити інтереси регіонів України. Українські групи з прав людини і Парламентська асамблея Ради Європи вважали пропозицію Кучми загрозою для панування закону та безсумнівно спрямованою на руйнацію рівноваги сил, що зазначена в конституції. International Helsinki Federation for Human Rights, “Ukraine Referendum Threatens Rule of Law: Process Resembles That in Belarus,” March 15, 2000 [Інтернет], http://www.іhf-hr.org/appeals/000315.htm (станом на 11 грудня 2002 р.), і рішення Парламентської асамблеї Ради Європи 1451 (2000 р.), “Reform of the Institutions of Ukraine,” April 4, 2000 (10­е засідання) [Інтернет], http://assembly.coe.іnt/Documents/AdoptedText/ta00/EREC1451.htm (станом на 14 вересня 2002 р.).

6Для повного огляду плівки див. «Українську правду», http://www.pravda.com.ua/archive/?1109­tapes­new.

7Валовий внутрішній продукт України на душу складав у 2000 році US $690. The World Bank Group, “Ukraine Data Profile,” [Інтернет], квітень 2002 р., http://devdata.worldbank.org/external/CPProfіle.asp?SelectedCountry=UKR&CCODE=UKR&CNAME=Ukraіne&PTYPE=CP (станом на 18 грудня 2002 р.). Офіційне безробіття у 2001 році становило 4,3 відсотки, але Міжнародна організація праці зафіксувала реальний рівень як 23,8 відсотки, що включає приховане безробіття, відоме як «адміністративна відпустка». International Labour Organisation, “Ukraine: A Land of Economic Instability,” [Інтернет] липень 2001 р., http://www.іlo.org/publіc/englіsh/protectіon/ses/іnfo/database/ukraіne.htm (станом на 20 грудня 2002 р.). У списку рівня корупції Transparency International, Україна займала 87 місце з 90 країн, разом з Азербайджаном, і була менш корумпованою лише за Югославію та Ніґерію. Transparency International “2000 Corruption Perceptions Index,” без дати [Інтернет], http://www.gwdg.de/~uwvw/ (станом на 20 грудня 2002 р.).

8 “Constitutional Watch: Ukraine,” East European Constitutional Review, vol. 10, no. 1 (Winter 2001), [Інтернет] http://www.law.nyu.edu/eecr/vol10num1/constіtutіonwatch/ukraіne.html (станом на 18 листопада 2002 р).

9Справа проти Тимошенко не перша, до якої причетні Об’єднані енергетичні системи України (ОЕСУ). У 1997 році Кучма звільнив свого колишнього протеже, прем’єр-міністра Павла Лазаренка, чиї статки пов’язані з ОЕСУ. Генеральний прокурор порушив кримінальну справу проти Лазаренка за обвинуваченням у розтраті та наданні ОЕСУ незаконних політичних пільг. На парламентських виборах 1998 року більшість поширених тоді порушень вважалася пов’язаною з тогочасним суперництвом між Лазаренком та Кучмою, включаючи п’ять вибухів бомб в офісі опозиційної газети Лазаренка «Всеукраинские Ведомости». “Constitutional Watch: Ukraine,” East European Constitutional Review, vol. 7, no. 2 (Spring 1998) [Інтернет], http://www.law.nyu.edu/eecr/vol7num2/constitutionwatch/ukraine.html (станом на 20 грудня 2002 року). Лазаренко втік до Сполучених Штатів у 1999 році і перебуває зараз у тюремному ув’язненні в США, очікуючи суду по звинуваченню у відмиванні грошей та інших злочинах. “Lazarenko’s Attorney to Defend his Deputy Immunity in Ukrainian Court,” 21 травня 2002 р., Kyiv Post [Інтернет], http://www.kyivpost.com/nation/10743/ (станом на 20 грудня 2002 р.).

10Реформи Тимошенко були розроблені, щоб збільшити прозорість в енергетичному секторі. Вони приборкали широко розповсюджену практику закупівель газу та електроенергії й оплату через бартер товарами замість готівкових платежів. Ackold Krushelnycky, “Ukraine: Political Tensions On the Rise,” RFE/RL Newsline, 15 лютого 2002 р. [Інтернет], http://www.rferl.org/nca/features/2001/02/15022001112844.asp (станом на 12 грудня 2002 р.).

11Taras Kuzio, “Russian President Gives Ukrainian Counterpart a Helping Hand Against the Opposition,” RFE/RL Newsline, 15 серпня 2002 р. [в режимі он-лайн], http://www.rferl.org/newslіne/2002/08/150802.asp (станом на 11 грудня 2002 р.). СДПУ(о) — одна з декількох пропрезидентських політичних партій, сформованих в останні роки головними фінансово-промисловими групами для підтримки ціх груп та їх політичних інтересів. Ці групи також закупили численні засоби масової інформації.

12“Constitutional Watch: Ukraine,” East European Constitutional Review, vol. 10, nos. 2/3 (Spring/summer 2001) [Інтернет], http://www.law.nyu.edu/eecr/vol10num2_3/constіtutіonwatch/ukraіne.htr (станом на 18 листопада 2002 р.), та “Hopes Depart, Worries Return,” The Economist, May 3, 2001 [Інтернет], http://www.economіst.com/dіsplayStory.cfm?Story_ІD=613466(станом на 4 вересня 2002 р.).

13Див.: “Hopes Depart, Worries Return”. Після майже десятиліття від’ємних показників росту Україна у 2000 році зробила запис реального росту валового внутрішнього продукту на 5,8 відсотків. World Bank, “Ukraine at a Glance,” 23 вересня 2002 р. [Інтернет], http://www.worldbank.org/data/countrydata/aag/ukr_aag.pdf (станом на 11 грудня 2002 р.).

14Для повного аналізу виборів див.: Organisation for Security and Co-operation in Europe (OSCE), “Ukraine: Parliamentary Elections 31 March 2002: Final Report,” 27 травня 2002 р. [Інтернет], http://www.osce.org/odіhr/documents/reports/electіon_reports/ua/ua_pe_march2002_efr.php3 (станом на 12 вересня 2002 р.).

15Центральна виборча комісія України, «Вибори народних депутатів України: вибори 31 березня 2002 р.» [Інтернет] http://195.230.157.53/pls/vd2002/webproc0v (станом на 6 лютого 2003 р.).

16 Місця в парламенті було розподілено наступним чином: «За єдину Україну» — 182 місця, «Наша Україна» — 117 місць, Комуністична партія України — 66 місць, Соціалістична партія України — 24 місця, Блок Юлії Тимошенко — 22 місця і 39 місць — позапартійним депутатам. “Stumbling Along,” The Economist, April 4, 2002 [в режимі он-лайн], http://www.economіst.com/dіsplayStory.cfm?Story_ІD=1073582 (станом на 4 вересня 2002 р.). Див. також: Taras Kuzio, “Loser Takes All: Ukrainian President Co­opts Parliament,” RFE/RL Newsline, vol. 6, no. 100, Part І, 30 травня 2002 р. [в режимі он-лайн], http://www.rferl.org/newslіne/2002/05/300502.asp (станом на 9 вересня 2002 р.). Блок «За єдину Україну» складався з п’яти партій: Робоча Україна, Партія регіонів, Народна демократична партія, Аграрна партія та Партія промисловців і підприємців; його очолював тодішній глава Президентської Адміністрації Володимир Литвин.

17Між березневими і грудневими виборами 2002 року фракція «Наша Україна» втратила вісімнадцять депутатів, зменшивши кількість місць від 120 до 102. Peter Byrne, “Majority Rules,” Kyiv Post, 19 грудня 2002 року [Інтернет], http://kpnews.com/natіon/12499/ (станом на 1січня 2003 р.).

18Тарас Кузьо, «Тактика Президента» Украинская правда, 7 вересня 2002 року [Інтернет], http://www.pravda.com/ua/en/?2096-1-new (станом на 9 вересня 2002 р.). З 1998 року опозиційні партії робили численні невдалі спроби примусити парламент голосувати за імпічмент Президента Кучми. Наприклад, у 1998 році опозиційні партії успішно винесли на порядок денний розгляд імпічменту, але голосування так і не відбулося. “Constitutional Watch: Ukraine,” East Europian Constitutional Review, vol. 7, no. 1 (Winter 1998) [Інтернет], http://www.law.nyu.edu/eecr/vol7num1/constіtutіonwatch/ukraіne.html (станом на 31 грудня 2002 р.).

У червні 2002 року Блок Юлії Тимошенко запропонував винести на розгляд питання про імпічмент, але ця пропозиція не набрала достатньої кількості голосів, щоб бути розглянутою. “Constitutional Watch: Ukraine,” East Europian Constitutional Review, vol. 11, no. 3 (Summer 1998) [Інтернет], http://www.law.nyu.edu/eecr/vol11num3/constіtutіonwatch/ukraіne.html (станом на 31 грудня 2002 р.). Пропозицію було знову висунуто у вересні 2002 року. “Parliament Reluctant to Impeach Kuchma,” Forum [Інтернет] http://eng.for­ua.com/news/2002/09/12/193738.html (станом на 31 грудня 2002 р.)

19Анатолий Гриценко, «Усталость металла», Зеркало недели [Дзеркало тижня], № 37 (412) (28 вересня 2002 року) [Інтернет], http://www.zerkalo-nedeli.com/іe/show/412/36249/ (станом на 22 листопада 2002 р.).

20Навіть після його усунення з посади прем’єр-міністра, Ющенко та його фракція «Наша Україна» залишалися лише помірковано опозиційними до Кучми й шукали компромісних рішень щодо формування парламентської більшості. Однак його відносини з іншими опозиційними партіями стали набагато більше визначеними наприкінці 2002 року, починаючи з вересневих протестів і досягнувши кульмінації на грудневій перемозі Кучми на виборах (див. примітку 23), після чого Ющенко закликав до повторних виборів і загального страйку. Peter Byrne, “Majority Rules”.

21В день протестів демонстранти зігнорували постанову суду.

22Детальніше про дії влади, пов’язані з протестами, див. Taras Kuzio, “Ukraine Returns to Soviet­Era Tactics to Subdue Opposition,” RFE/RL (Un)Civil Societies, vol. 3, no. 38 (Se[tember 18, 2002) [Інтернет], http://www.rferl.org/ucs/2002/09/38-180902.html (станом на 18 вересня 2002 р.), і Evgenia Musuri, “Government Employs Religion, Media in Effort to Foil Rallies,” Kyiv Post, September 19, 2002 [Інтернет], http://www.kpnews.com/maіn/11852 (станом на 20 вересня 2002 р.).

23Янукович — член Партії регіонів України, яка створена Донецькою промислово-фінансовою групою. 19 грудня 2002 року Сергій Тигіпко, член «Трудової України», партії, створеної Дніпропетровською промислово-фінансовою групою, був обраний на посаду голови Національного банку України шляхом таємного голосування пропрезидентських партій у Верховній Раді. Подібним чином двома днями раніше шляхом таємного голосування ті ж самі депутати голосували за перерозподіл всіх посад голів комітетів Верховної Ради на користь пропрезидентських фракцій. З цими призначеннями й змінами пропрезидентські олігархічні партії отримали контроль над головними державними установами: Адміністрацією Президента (київська СДПУ(о)), Парламентом (донецька Партія регіонів) і Національним банком (дніпропетровська «Трудова Україна»). Peter Byrne, “Majority Rules”, і Taras Kuzio, “Ukrainian President Orchestrates Oligarchic Takeover,” RFE/RL Newsline, vol. 6, no. 233, Part ІІ, 13 грудня 2002 р.

24Сполучені Штати відклали надання допомоги у розмірі 54 мільйонів доларів за програмою Freedom Support Act (Акт у підтримку свободи). Ці кошти мали спрямовуватися до центральних органів влади для допомоги проведення адміністративної й правової реформ і становили 35 відсотків загальної суми допомоги за програмою FSA, асигнованої для України у 2002 фіскальному році. U. S. Department of State, “U. S. Suspends Some Aid to Ukraine over Kolchuga Sale to Iraq: Excerpt from September 24 State Department Press Briefing” September 25, 2002 [Інтернет] http://usіnfo.state.gov/regіonal/nea/іraq/text/0925usukr.htm (станом на 6 лютого 2003 р.).

25Василенко стверджує, що рекомендація по його усуненню не є обґрунтованою, оскільки конституція не забороняє порушення карного розслідування проти Президента України. “Judge Vasylenko Regards As Political Reprisals of Recommendation of Supreme Council of Justice on His Dismissal,” Ukrainian News Agency, 6 лютого 2003 р. [Інтернет] http://www.ukranews.com/cgі-bіn/openartіcle.pl?lang=eng&іd=313278 (станом на 6 лютого 2003 р.).

26Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення, «Аналіз телебачення і радіомовлення в Україні», [Інтернет], http://www.nradatvr.kіev.ua/return3.htm (станом на 19 грудня 2002 р.).

27Nathalia Gabor, Zoya Skoropadenko, “The Ukrainian Media Landscape,” European Journalism Center, October 2002 [Інтернет], http://www.ejc.nl/jr/emland/ukraine.html (станом на 13 грудня 2002 р.), і Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення.

28Див. нижче «Обмеження свободи слова».

29 Reporters Without Borders, “Press Freedom Index,” October 2002 [Інтернет], http://www.rsf.fr/article.php3?id_article=4118 (станом на 16 грудня 2002 р.).

30Committee to Protect Journalists, “CPJ Names Ten Enemies of the Press on World Press Freedom Day,” May 3, 2001 [Інтернет], http://www.cpj.org/enemies/enemies_01.html (станом на 19 листопада 2002 р.).

31Національна рада з питань телебачення та радіомовлення є одним з найвпливовіших регуляторів на внутрішньому ринку ЗМІ, з огляду на її повноваження надавати чи відкликати ліцензії на трансляцію. Рада складається з восьми членів: чотири призначаються президентом і чотири призначаються парламентом. І президент, і Верховна Рада мають повноваження на звільнення членів. З грудня 1998 року до червня 2000 року Рада залишалася бездіяльною через політичну боротьбу між виконавчою і законодавчою гілками влади. Див.: Katya Gorchinksaya, “Media Licensing Agency to Resume Work,” Kyiv Post, June 15, 2000 [Інтернет], http://www.thepost.kіev.ua/maіn/2872/ (станом на 24 жовтня 2002 р.).

32Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення.

33Nathalia Gabor, Zoya Skoropadenko, “The Ukrainian Media Landscape.”

34The European Institute for the Media, Ukrainian Media Bulletin, January 2002 [Інтернет], http://www.eim.org/ (станом на 15 листопада 2002 р.).

35The European Institute for the Media, Ukrainian Media Bulletin, January 2002.

36У рейтингу найбагатших людей у Центральній і Східній Європі польський щотижневий журнал новин «Wprost» [Відверто] назвав Віктора Пінчука другою найбагатшою людиною в Україні, із загальним власним капіталом U. S. $1.3 мільярди. Пінчук керує Компанією Interpipe й одним з найбільших банків в Україні, а також іншими важливими промисловими холдингами. Peter Byrne and Vitaly Sych, “Three Ukrainians Among Region’s Wealthiest,” Kyiv Post, October 24, 2002 [Інтернет], http://www.kpnews.com/maіn/12104/ (станом на 24 жовтня 2002).

37Nathalia Gabor, Zoya Skoropadenko, “The Ukrainian Media Landscape.”

38«Wprost» визначив Meдведчука третьою найбагатшою людиною в Україні. Окрім великої долі у телебаченні й компаніях ЗМІ, Meдведчук контролює декілька банків та футбольний клуб «Динамо-Kиїв». Peter Byrne and Vitaly Sych, “Three Ukrainians Among Region’s Wealthiest.”

39Katya Gorchinskaya, “Business Elite Eye Media Property,” Kyiv Post, June 16, 2000 [Інтернет], http://www/kpnews.com/diplaypr.php?arid=289 (станом на 24 жовтня 2002).

40Nathalia Gabor, Zoya Skoropadenko, “The Ukrainian Media Landscape” та The European Institute for the Media, Ukrainian Media Bulletin, January 2002.

41Nathalia Gabor, Zoya Skoropadenko, “The Ukrainian Media Landscape.”

42AGB, “Ukraine Data: Average Market Share in Prime Time,” October 2002 [Інтернет], http://www.agb.com/public/countries/audiencedata/ukraine_1.htm (станом на 13 грудня 2002 р.).

43Nathalia Gabor, Zoya Skoropadenko, “The Ukrainian Media Landscape.”

44Студія 1+1, «Програма телепередач», 19–25 грудня 2002 р., [Інтернет], http://www.1plus1.net/schedule/ (станом на 19 грудня 2002 р.).

45Телевізійний канал СТБ, «Програма телепередач», 16–22 грудня 2002 р. [Інтернет], http://www.stb.ua/tvcast/ (станом на 19 грудня 2002 р.).

46Новий Канал, «Програма телепередач», 16–22 грудня 2002 р. [Інтернет], http://www.novy.tv/tv/ (станом на 19 грудня 2002 р.)

47Nathalia Gabor, Zoya Skoropadenko, “The Ukrainian Media Landscape.”

48OSCE, “Ukraine: Parliamentary Elections 31 March 2002: Final Report.”

49Nathalia Gabor, Zoya Skoropadenko, “The Ukrainian Media Landscape.”

50Nathalia Gabor, Zoya Skoropadenko, “The Ukrainian Media Landscape.”

51Дослідна компанія «Мета», цит. за European Institute for the Media, Ukrainian Media Bulletin, November 2001 [Інтернет], http://www.eіm.org/ (станом на 15 листопада 2002 р.).

52Yuri Onisimov, “Association for Progressive Communications European Internet Rights Project Country Report: Ukraine,” 2001 [Інтернет], http://www.apc.org/english/rights/europe/c_rpt/ukraine.html (станом на 16 грудня 2002 р.).

53Nathalia Gabor, Zoya Skoropadenko, “The Ukrainian Media Landscape.”

54Yuri Onisimov, “Association for Progressive Communications European Internet Rights Project Country Report: Ukraine.”

55«Репортери без кордонів» зафіксували два вбивства, два ув’язнення, вісімнадцять нападів і двадцять сім інших випадків тиску та залякування журналістів в Україні протягом 2001 року. Reporters without borders, “Ukraine — Annual Report,” 2001 [Інтернет], http://www.rsf.fr/artіcle.php3?іd_artіcle=1785 (станом на 9 вересня 2002 р.).

56Згідно з даними представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ, «високі суми позовів за нанесення моральних збитків через наклеп стали одним зі способів, що ведуть ЗМІ до банкрутства і сприяють клімату самоцензури». OSCE Office of the Representative on Freedom of the Media, “Current Situation of Media in Ukraine,” March 2000 [Інтернет], http://www.osce.org/fom/documents/reports/country/rep_medіa_ukraіne.pdf (станом на 6 січня 2003 р.), с. 14. В 1998 році «Всеукраинские ведомости» були закриті після постанови суду на користь футбольного клубу «Динамо-Київ», що змусив газету сплатити 1,75 мільйона доларів США за моральні збитки. Також у 1998 міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко подав позов на «Киевские ведомости» по ряду критичних статей щодо його роботи як міністра. Старокиївський районний суд ухвалив сплатити йому 2,5 мільйони доларів за нанесення моральних збитків, що змусило газету тимчасово припинити публікації, аж поки це рішення не було скасовано Верховним Судом. OSCE Office of the Representative on Freedom of the Media, “Current Situation of Media in Ukraine,” с. 10. З 1997 по 1999 р. влада подала понад двадцять карних і цивільних позовів за нанесення моральних збитків через наклеп проти Олега Ляшка, редактора опозиційної газети «Політика», вимагаючи понад 40 мільйонів доларів за нанесені моральні збитки. Перед президентськими виборами 1999 року, у період між березнем і червнем, «Політика» була змушена змінити друкарні сім разів і закриватися чотири рази за тринадцять місяців, після підтримуваного державою позову по звинуваченню у порушенні законів таємниці. United States State Department, “Report on Human Rights Practices: Ukraine,” [Інтернет] http://www.state.gov/g/drl/rls/hrrpt/1999/ (станом на 16 грудня 2002 р.). Ставши головним редактором «Свободи», Ляшко зіштовхнувся з іншими перешкодами з боку влади. Див. “Ukrainian Authorities Crack Down on Svoboda,” Prima News Agency, 3 березня 2002 року [Інтернет], http://www.prіma-news.ru/eng/news/news/2002/3/28/9255.html (станом на 16 грудня 2002 р.). У вересні 2002 року суд вимагав від місцевої газети в Миргороді, «Миргородская правда», заплатити 80 000 доларів колишньому президентському представнику Володимиру Лановому і заморозив рахунки газети і редактора, щоб отримати оплату. У грудні 2002 року газета опозиції «Вечерние вести» має 15 позовів за нанесення моральних збитків через наклеп на загальну суму 15 мільйонів доларів. “Parliament Mulls Media Freedom,” RFE/RL Poland, Belarus, and Ukraine Report, vol. 4, no. 48 (17 грудня 2002 р.).

57 Institute for Mass Information, “Mikola Tomenko: Independence of Ukrainian Media: Fight for Freedom,” без дати [Інтернет], http://en.іmі.org.ua/artіcles/1035293440116/ (станом на 16 грудня 2002 р.).

58Указ Президента «Про додаткові заходи щодо гарантування прозорості і відкритості діяльності державних органів», № 683/2002, 1 серпня 2002 р. Указ пропонує дослідити і підготувати звіт по втіленню Закону України «Про інформацію» та інших нормативно-правових актів. Неурядові організації будуть запрошені взяти участь у дослідженні і підготовці звіту.

59Відповідно до даних Представника ОБСЄ з питань свободи ЗМІ, «приналежні державі ЗМІ існують на державному утриманні, а неурядові ЗМІ контролюються фінансовими-політичними кланами які — залежно від їхньої лояльності до влади — визначають політику публікацій. Саме тому всі ЗМІ в Україні… служать інтересам або влади, або політичних і фінансових кіл, які підтримують їх, а не інтересам читачів чи глядачів». OSCE, “Situation of the Media in Ukraine.” Приклади та аналіз див.: European Institute for Media, “Preliminary Report on Monitoring of Media Coverage during the Parliamentary Elections in Ukraine March 2002,” April 1, 2002 [Інтернет] http://www.eіm.org/Lіbrary.htm (станом на 16 грудня 2002 р.), (Європейський інститут ЗМІ (EIM) — мозковий центр у Дюссельдорфі та Парижі, що досліджує події в європейських ЗМІ та комунікаціях. Крім інших моніторингових звітів, Інститут видає щомісячні бюлетені про українські ЗМІ); International Research and Exchanges Board (ІREX), “Media Sustainability Index — Ukraine,” 2001 [Інтернет], http://www.іrex.org/pubs/msі_2001/ (станом на 10 вересня 2002 р.) (ІREX — неприбуткова американська організація, що спеціалізується на вищій освіті, незалежних ЗМІ, розвитку Інтернету і програмах громадянського суспільства в Сполучених Штатах, Європі, Євразії, на Близькому Сході і в Азії); і Харківська група захисту прав людини, Свобода слова в Україні у 2001 р. (Харків: Харківська група захисту прав людини, 2002).

60 OSCE, “Current Situation of Media in Ukraine,” с. 6–7; ІREX, “Media Sustainability Index — Ukraine.” Про рівні можливості виходу на ринок див. Закон України «Про інформацію», рішення Верховної Ради номер 2658­12, від 2 жовтня 1992 року; Закон України «Про телебачення і радіомовлення», рішення Верховної Ради № 3760­12 від 21 грудня 1993 року (з поправками); Закон України «Про друковані засоби масової інформації», рішення Верховної Ради № 2783­2 від 16 листопада 1992 (з поправками); і Закон України «Про інформаційні агентства», рішення Верховної Ради номер 74a/95 від 28 лютого 1995 р.

61ІREX, “Media Sustainability Index — Ukraine.”

62Закон України дозволяє зупинити діяльність будь-якої організації рішенням служби пожежної безпеки, санітарно-епідемічної служби чи будь-якої іншої державної структури. Протягом двох з половиною років газету «День» різноманітні державні органи перевіряли більше тридцяти разів. У 1999 році санітарно-епідемічна служба робила позови проти телебачення СТБ, які, як пізніше довели, були безпідставними. OSCE, “Current Situation of the Media in Ukraine,” с. 10. У лютому 2002 року податкова міліція провела обшук офісу Інтернет-сайту Obkom.net і захопила документи та комп’ютери, затримала працівників станції. Державне податкове управління стверджувало, що Obkom.net був причетним до схем відмивання грошей Koрaл-банку, не платив податки і незаконно видавав платню своїм працівникам. Головний редактор Obkom.net вважає, що рейд був пов’язаний з їхніми публікаціями статей, в яких піддавалися критиці політичні особи, включаючи главу Державного податкового управління Миколу Азарова. European Institute for the Media, Ukrainian Media Bulletin, February 2002 [Інтернет], http://www.eim.org/ (станом на 15 листопада 2002 р.). Див. також: IREX, “Media Sustainability Index-Ukraine.”

63За словами керівника податкової міліції Смоленського району, Володимира Фурлета, його відділ був уповноважений заморозити банківський рахунок видавництва «Такі справи» в червні після того, як компанія не погодилася на здійснення санкціонованої перевірки. Податкова міліція також звинувачувала фірму в причетності до відмивання грошей, намагалася вдатися до судових дій, щоб спричинити продаж цієї фірми на аукціоні, і пізніше порушила кримінальну справу проти видавництва. Посадові особи видавництва «Такі справи» стверджують, що, починаючи з березня 2002 року, в компанії проводились численні податкові перевірки, включаючи перевірки без ордера та перевірки озброєними службовцями, при яких працівникам фірми погрожували. Директор видавництва «Такі справи» Сергій Данилів стверджує, що незважаючи на відповідність усіх документів, які запитувала податкова міліція, влада продовжувала проводити ревізії. Керівництво фірми заявило, що податкові інспектори вимагали лише ті документи, які стосувалися саме книги про Тимошенко. Данилів подав зустрічний позов проти податкових інспекторів на підставі того, що дії влади можуть зруйнувати його бізнес. Він також порушив справу в американському суді та Міжнародному центрі Всевітнього банку по регулюванню інвестиційних суперечок. Peter Byrne, “A Taxing Ordeal,” June 27, 2002 Kyiv Post [Інтернет], http://www.kpnews.com/mail/11376 (станом на 19 грудня 2002 р.), Askold Krushelnycky, “Ukraine: Publisher Accuses Kuchma Government of Censorship, Harassment,” RFE/RL Media Matters, vol. 2, no. 47 (станом на 6 грудня 2002 р.) [Інтернет], http://www.rferl.org/nca/features/2002/12/06122002190954.asp (станом на 10 грудня 2002 р.) та “Interview: President of ‘Taki Spravy’: journalists understand that we are paid off old scores,” Telekritika [Інтернет], http://www.telekritika.kiev.ua/interview_eng/?id=3552 станом на 19 грудня 2002 р.).

64Національна рада з питань телебачення та радіомовлення (НРТР) визначила, що в 2001 році приблизно 70 відсотків теле- та радіокомпаній порушили свої ліцензійні умови. European Institute for the Media, Ukrainian Media Bulletin, November 2001. Однак рада продовжує вибіркове анулювання ліцензій, і багато хто вважає, що рішенням ради бракує об’єктивності та прозорості. У квітні 2002 р. НРТР відкликала ліцензію УТАР, однієї із найстаріших незалежних київських телевізійних станцій. Відомій телестанції «Студія 1+1» скасували ліцензію в лютому 2002 р., але протягом судового процесу передачі продовжувалися. У листопаді Вищий арбітражний суд скасував обвинувачення проти «Студії 1+1» і визнав дійсність її ліцензії. “The Court Battle for the Future of Ukrainian Television,” RFE/RL Media Matters, vol. 2, no. 33 (30 серпня 2002 р.) та “Supreme Economic Court Declared Valid Broadcasting License of 1+1 Studio,” UNIAN, November 1, 2002 [Інтернет], http://www.unian.net/eng/news/print-27385.html (станом на 2 січня 2003 р.). У грудні 2001 р., НРТР передала права на радіомовлення для радіостанції «Радіо Континент», яка транслювала «Німецьку хвилю», Бі­Бі­Сі та «Голос Америки», радіостанції «Оникс», стверджуючи, що пропозиція компанії «Онікс» на використання радіомовної частоти «більш повно віддзеркалює інформаційні інтереси України». Георгій Ґонґадзе працював на радіостанції «Континент», яка відома своєю відвертою критикою уряду й Kучми. “No more Deutsche Welle, BBC for Ukrainians,” Агентство новостей Прима, 9 січня 2002 р. [Інтернет], http://www.prіma-news.ru/eng/news/news/2002/1/9/8816.html (станом на 24 жовтня 2002 р.).

65The European Institute for the Media, Ukrainian Media Bulletin, March 2002 [Інтернет], http://www.emi.org (станом на 15 листопада 2002 р.).

66Taras Kuzio, “Ukraine Returns to Soviet Era Tactics to Subdue Opposition.”

67The European Institute for the Media, Ukrainian Media Bulletin, March 2002.